Отець ігумен нюхнув на те дванадцять разів табаки, дванадцять разів замислився, а тоді сказав Лотрандові:

— Хвалю тебе, мій любий сину, за те, що поводишся з людьми чемно й ласкаво. Та розбійник з тебе однак не вийшов — як тому, що це смертний гріх, так і тому, що ти цього не вмієш. Проте, аби виконати клятву, яку ти дав батькові, ти й далі нападатимеш на людей, але вже цілком чесним шляхом. Станеш ти збирачем мита й чигатимеш на шляху, а як хто проїде, то наскочиш на нього й вимагатимеш два крейцари мита. При цьому ремеслі ти й клятви своєї не порушиш, і зможеш бути чемний, як тільки тобі заманеться. — Потім отець ігумен дав йому листа до окружного пана старости в Трутнові з проханням улаштувати молодого Лотранда де-небудь на посаду збирача мита. З оцим листом Лотрандо потюпав до Трутнова, й пан староста справді влаштував його збирачем мита на шляху в Залесі. Так чемний розбійник став збирачем мита на дорозі й зупиняв усі вози та брички, щоб якомога чемніше взяти два крейцари мита.

Казки doc2fb_image_0200000D.jpg

Багато років згодом їхав бричкою до Упіц броумівський отець ігумен у гості до знайомого священика. Він уже заздалегідь тішився, що біля рогачки в Залесі побачить чемного Лотранда й розпитає, як йому живеться. Біля шлагбаума й справді підійшов до брички вусатий чолов'яга — а це був Лотрандо — й, щось бурмочучи, простягнув руку.

Отець ігумен сягнув по гаманець, а що був той ігумен товстун, довелося йому притримувати однією рукою черево, щоб другою дістати до кишені штанів. На це потрібен був деякий час, і тут Лотрандо гаркнув грубим голосом:

— Ну, даєш, а чи ні? Скільки я чекатиму на твої паршиві два крейцари?

Отець ігумен порпається в гаманцеві та й каже:

— Нема в мене крейцарів, чоловіче добрий. Розміняйте мені, будь ласка, п'ятака.

— Ідіть до біса! — загорлав Лотрандо. — Коли нема крейцарів, то чого вас чорти носять по дорогах? Або два крейцари, або катай назад!

— Лотрандо, Лотрандо! — сказав із жалем ігумен. — Хіба не впізнаєш мене? Де ж поділася твоя чемність?

Лотрандо засоромився, бо тільки тоді упізнав отця ігумена. Він мало не пробурмотів якусь лайку, та стримався й сказав:

— Не дивуйтеся, ваша всечесносте, що я вже нечемний. Та чи бачив хто коли такого збирача мита на шляху, на мосту або збирача податків чи екзекутора, які не були б воркотунами?

— Ай справді, — відповів отець ігумен. — Ніхто ще такого не бачив.

— Отож! — забурмотів Лотрандо. — А тепер їдьте собі до біса!

Оце й кінець казці про чемного розбійника. Він уже, звісно, помер, але нащадків його ви зустрінете на багатьох-багатьох посадах. Упізнати їх дуже легко — вони-бо залюбки вилають вас ні за що, ні про що. А це ж бо неподобство.

__________________________________

ВЕЛИКА ЛІКАРСЬКА КАЗКА

Це було вже дуже давно, коли жив собі на горі Гейшовині чарівник Магіяш. Чарівники, як ви знаєте, бувають добрі — їх звуть чародіями або чудотворцями, а бувають і лихі — їх називають чаклунами або чорнокнижниками. Наш Магіяш був ані добрий, ані злий, а так собі, середній. Іноді він був такий добрий, що взагалі не чарував, а іноді так чарував, що аж гриміло та блискало. Іноді йому спадало на думку кидати камінням, а якось він зробив дощ із малих жабок. Отож кажіть ви, що хочете, а жити по сусідству з отаким чарівником не велика радість. І хоч люди божилися, що не вірять у чарівників, а проте кожен тримався осторонь Гейшовини, — мовляв, дорога там дуже крута. Бо кожен боявся Магіяша, хоч і говорив між людьми, що не вірить у його чари.

Казки doc2fb_image_0200000E.jpg

Сидів якось наш Магіяш перед своєю печерою та їв сливи —великі, синьо-чорні, сочисті, а помічник його — рябий Вінцек, на справжнє ім'я Вінцек Никлічек із Злічка, мішав над огнем у печері чародійське повидло зі смоли, сірки, валеріани, мандрагори, дьогтю, коломазі, чортополоху, блекоти, чемериці, козячих котяшків, осиних жал, щурячих вусів, мурашачих лапок, пекельного попелу, будяка, вовчих ягід, чорнобилю та іншого чародійного зілля. Рябий Вінцек мішав у казані, а Магіяш наглядав за ним та їв собі сливи. Раптом бідолаха Вінцек забув мішати, чи як там воно було, тільки повидло в казані зашкварчало, задимілося, пригоріло, і враз од нього шугонуло страшним смородом.

«Ах ти недотепо!» — хотів крикнути Магіяш на хлопця та, мабуть, з того поспіху проковтнув сливу разом із кісткою. Кістка застрягла йому в горлянці й не йшла ні туди ні сюди, тож Магіяш почав тільки: «Ах ти не. . . » — а далі не міг видавити з себе ні звуку. Він харчав та шипів, ніби пара в горщику, червонів на лиці, махав руками й підстрибував, але кістка так міцно й уперто застрягла йому в горлянці, що й не думала виходити.

Угледівши таке, Вінцек дуже злякався, що господар йому ще задушиться, й сказав співчутливо: «Постривайте, пане шеф, я вже майну до Гронова по лікаря». І так чвальнув з Гейшовини вниз, аж шкода, що ніхто не бачив того бігу й не виміряв його швидкості. Це напевне був світовий рекорд з бігу на велику дистанцію.

У лікаря в Гронові Вінцек ніяк не міг звести дух та, звівши його кінець кінцем, залопотів:

— Пане лікарю, треба негайно, миттю й негайно, йти до пана чарівника Магіяша, а то він задушиться. Але і ухекався я, бігши до вас.

— До Магіяша на Гейшовину? — скривився лікар. — А чорт, от куди мені тричі не хочеться. Та коли я конче потрібний, то нічого не вдієш. Іду.

Лікар, бачите, не має права нікому відмовити в допомозі, навіть коли б кликали його до розбійника Лотранда або й самого (борони боже) Люципера. Такий уже той фах у лікарів.

Отож гронівський доктор узяв лікарський саквояж із різними ножами, кліщами на зуби, бинтами, порошками, мазями, дощечками на переломи та іншими медичними інструментами й подався з Вінцеком на Гейшовину. «Аби тільки не запізнитися», — журився весь час рябий Вінцек. Ішли — раз-два, раз-два — через гори й бори, раз-два, раз-два — через мочари, раз-два, раз-два — через горби та видолинки, аж нарешті рябий Вінцек озвався:

— Ну, ось, пане лікарю, ми вже прийшли.

— Радий служити вам, пане Магіяше, — сказав гронівський лікар. — То що вам болить?

Чарівник Магіяш захарчав тільки у відповідь, зашипів і показав рукою на горлянку.

— Ага, шийка болить, — мовив гронівський лікар. — Ось ми зараз подивимось. Ану, відкрийте, пане Магіяше, рота і скажіть «а-а-а».

Магіяш, відгорнувши вуса, роззявив рота, але «а-а-а» вимовити не міг, бо взагалі не міг вимовити жодного звуку.

— Ану, скажіть «а-а-а», — понукав лікар. — Що, не можете?

Лікар той був хитрий лис, стріляний горобець, битий жак — і взагалі хитрості йому не бракувало.

— Ай-яй-ай, — сказав лікар, — пане Магіяше, з вами дуже погано, коли ви вже не вимовите «а-а-а».

Він почав обмацувати Магіяша, обстукувати, подивився на язик, під повіки очей, присвітив йому дзеркальцем у вуха, у носа, а сам бурчав собі щось латиною. Закінчивши огляд, лікар поважно задумався й проказав:

— Серйозна, пане Магіяше, з вами справа. І, крім негайної та невідкладної операції, нічим тут не зарадиш. Та сам я не можу і не наважуся робити її — потрібні асистенти. Коли ви згодні піддатися операції, тоді немає іншого виходу, як покликати сюди моїх колег-лікарів з Упіци, Костелця та Горжічки. А коли вони сюди приїдуть, ми проведемо тут лікарську нараду, тобто консиліум, тільки після консиліуму приступимо до необхідного медичного заходу, тобто операції операнді. Отож подумайте над цим, пане Магіяше, й коли згодні, то негайно посилайте по моїх шановних учених колег.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: