— Вашому султанові треба покликати лікаря від нас, із Європи, бо в нас медицина куди вища за вашу. У вас лише знахарі, чарівники та шептухи, а в нас справжні вчені лікарі.

Дізнавшись про це, султан покликав отого мандрівного Люстіга, купив у нього разок скляних перлів для Зубейди й спитав:

 Пане Люстігу, а як же пізнають у вас справжніх учених лікарів?

— Це дуже просто, — відповів пан Люстіг. — Знати їх з того, що кожний вчений лікар має перед своїм прізвищем дві літери: Др. , тобто вчений доктор. Наприклад — Др. Манн, Др. Пельнарж і так далі. А коли такого «Др. » немає, то це вже не вчений лікар, ясно?

— Авжеж, — відповів султан і щедро обдарував пана Люстіга султанками, — це, знаєте, такі смачні родзинки. Після цього султан відправив послів до Європи по лікаря.

— Пам'ятайте ж мені, — наказував він, — що справжній учений лікар є лише той, перед чиїм прізвищем стоїть «Др. » Іншого не приводьте мені, а то відчикрижу вам вуха разом із головами.

Не буду розповідати про різні пригоди цих послів дорогою до Європи, бо казка моя, пане Магіяше, й кінця б не мала. Скажу лише, що, подолавши всі труднощі та небезпеки, посли кінець кінцем прибули до Європи й стали шукати лікаря для принцеси Зубейди.

Тож цілий караван оцих послів — кремезних мамелюків з тюрбанами на головах та з отакенними вусищами, мов кінські хвости, — рушив дорогою серед чорнолісся. Ідуть вони, йдуть, аж здибують дядька з пилою та сокирою на плечі.

— Здоровенькі були! — вітає послів дядько.

— Дай боже й вам, — відповіли посли. — А хто ви, дядечку, такий?

— Я, спасибі вам на слові, — сказав той, — я дроворуб.

Басурмани наставили вуха та й кажуть:

— Вас ми, добродію і шукаємо. Коли ви зволили бути Др. Оворуб, тоді просимо вас негайно, як стій, іти з нами до сулейманського краю. Наш султан Сулейман велів чемно покликати вас до його палацу. Коли ж ви не захочете йти добровільно, тоді ми мусимо привести вас, добродію, силоміць, отож і попереджаємо, щоб не нарікали на нас.

— Ось як? — здивувався дроворуб. — Чого ж ваш султан хоче від мене?

— Він має для вас якусь роботу.

— То я піду, — погодився дроворуб. — Бо саме оце й шукаю роботи, а до роботи, вельможні панове, я гарячий, як дракон.

Посли задоволено переморгнулися й сказали:

— Цього нам, славний добродію, й треба.

— Стривайте! — мовив дроворуб. — Мені передусім хочеться знати, як султан платитиме за роботу. Я не якийсь там дрантюх, не гилитиму ціну, але, сподіваюся, що й пан султан не дряпіка який, а заплатить мені, як другові.

Посли сулейманського султана відповіли на те чемно:

— Не вадить, шановний добродію, що ви не Др. Антюх — нам цілком вистачить, що ви — Др. Оворуб. А що ж до султана, то ми запевняємо вас, що він не Др. Япіка, а лише звичайний володар і тиран.

— Гаразд! — сказав дроворуб. — А про харчі домовимося так, що за роботою я їм і п'ю, як драгун.

— Все буде зроблено, шановний добродію, щоб задовольнити вас і в цьому питанні, — запевнили сулейманці.

Потому повели дроворуба з почестями на корабель і попливли в сулейманське царство. Коли вони припливли, султан сів мерщій на трон і звелів привести їх до себе. Посли клякнули перед султаном, а найстарший та найвусатіший сказав:

— Наш милосердний володарю й князю всіх вірних, світлий султане! За твоїм високим наказом, ми поїхали аж на острів, званий Європою, шукаючи найученішого, найвідомішого, найславетнішого лікаря для принцеси Зубейди. І ось ми привели його, світлий султане. Це відомий і славний на весь світ лікар Др. Оворуб. Аби ти знав: це такий лікар, що до праці він, як Др. Акон, платять йому, як Др. Угові, а їсть він та п'є, як Др. Агун. Годиться тобі, світлий султане, знати, що всі вони — найславніші вчені доктори, тож ми привели тобі найкращого з усіх. Кгм, кгм! Ото й усе.

— Вітаю вас, Др. Оворуб! — сказав султан Сулейман. — Прошу вас оглянути мою дочку, принцесу Зубейду.

«А чого ж не оглянути», — сказав собі дроворуб. Сам султан повів його до якоїсь сірої напівтемної кімнати, вистеленої гарними килимами, гобеленами, подушками, а на них спочивала бліда й жовта, як віск, принцеса Зубейда.

— Ай-яй-яй! — співчутливо сказав дроворуб. — Пане султане, таж ваша дівчина така зелена, аж світиться.

— Ото ж бо, — зітхнув султан.

— Не дівчина, а мощі, — вів далі дроворуб. — Геть висохла, еге?

— Еге ж, — сумно відповів султан. — Бо вона нічого не хоче їсти.

— Худа, як тріска, — сказав дроворуб. — Як віхоть. А на лиці ні кровинки в неї, пане султане. Я б сказав, що дівча хворіє.

— А хворіє, — зажурено підхопив султан. — Тому-то я й покликав вас, щоб вилікувати її, коли ви Др. Оворуб.

— Я? — здивувався дроворуб. — Бійтеся бога, як же я лікуватиму?

— А це вже ваша справа! — відповів Сулейман похмурим голосом. — На те ви й тут. Годі балачок! Скажу ще лише таке: коли ви не вилікуєте принцеси, то я звелю відтяти вам голову.

— Але ж так не годиться, — пробував боронитися зляканий дроворуб, та султан не дав йому говорити.

— Ніякого «але», — процідив він коротко. — Мені нема коли з вами теревені правити, а треба йти царювати. Беріться до діла й покажіть, що вмієте.

І пішов сів на трон і став царювати.

«Ото халепа! — почухав потилицю дроворуб. — Ото вскочив! Як же мені лікувати оцю принцесу? Хіба я знаю, як це робити? Ото ще напасть! І що ж тепер діяти, хай йому грець! Не вилікую цієї дівчини — відітнуть мені голову. І коли б оце не казка, то я сказав би: не можна отак ні сіло ні впало відрубувати комусь голову! І впхав чортяка мене в казку! В звичайному житті ніколи б мені такого не сталося. Гей, людоньки добрі, як же мені виплутатися з оцієї біди?»

З такими та ще чорнішими думками дроворуб сів собі на порозі султанського замку й зажурено зітхав. «І чого їм заманулося, бог би їх побив, робити лікаря з мене? Звеліли б мені зрубати ці або ті дерева, тоді я показав би їм, на що здатен! Так працював би, аж тріски летіли б! Але ж і заросло тут навколо деревами, наче в пралісі, й сонечка не видно! То в замку, певне, сирість, пліснява, затхлість і мокриці! Постривайте ж, я ось покажу вам свою працю!»

Сказавши таке, він скинув куртку, схопив пилу та сокиру й почав валити дерева, що росли навколо султанового замку. Це, одначе, були не яблуні, не груші, ані горіхи, як у нас, а самі пальми та олеандри, кокоси, драцени й фікуси, високі й стрімкі махагонові дерева та інша екзотична зелень. Уявляєте собі, пане Магіяше, як наш дроворуб заходився біля них? Коли віддзвонило полудень — навколо замку лисів чималенький проруб, а дроворуб, витерши рукавом піт з лоба, дістав з торбини буханець чорного хліба та сир, які прихопив з дому, й взявся до їжі.

А принцеса Зубейда й досі ще спала в своїй сірій кімнаті і, як ніколи, смачно сапала під те сюрчання та цюкання пили й сокири! Збудила її тільки раптова тиша, коли дроворуб, кинувши валити дерева, сів на колоді й заходився уминати чорний хліб із сиром.

Принцеса розплющила очі й здивувалася: скільки ж то дивного світла в кімнаті! Вперше за її життя впала сюди сонячна злива й заповнила сіру кімнату ясною блакиттю. Принцеса наче купалася в оцій ласкавій зливі, а у відчинене вікно линув до кімнати міцний, приємний запах свіжозрубаних дерев, і вона з насолодою глибоко вдихала його. А до цього духмяного смолястого запаху домішувалося ще щось таке, чого принцеса досі не знала. «Що ж то воно?» — виглянула вона у вікно й побачила замість високої стіни дерев ясну галявину прорубу в сонячному світлі, а там сидить собі кремезний дядько й смачно їсть щось чорне та щось біле — саме те, від чого й заскребло ніздрі принцесі. Таж відомо, що всякому найкраще пахне те, що їсть хтось інший.

Принцеса не могла вже витримати; ті пахощі вабили її вниз, перед замок, до того дядька, який обідав на прорубі. Кортіло дізнатися, що то він їсть.