Давно це діялося, так давно, що навіть небіжчик старий Зелінка цього не пам'ятав, а він же пам'ятав і мого покійного гладкого прадідуся. В оту сиву давнину панував у горах Брендах славнозвісний і лютий розбійник Лотрандо. Мав цей жорстокий убивця Лотрандо двадцять одного розбійника, п'ятдесятьох злодіїв, тридцятьох злодюжок та двісті підручних, які переховували й збували награбоване добро. Тож оцей розбишака чигав на шляху десь біля Поржічі, або Костелця, або навіть біля Гронова, поки тут поїде який фурман, купець, багатий єврей або лицар на коні. Тоді він заступав проїжджому шлях, кричав страшним голосом і забирав у нього все дощенту, а той іще мав радіти, що Лотрандо не зарізав його, не застрелив або й не повісив на дереві. Отакий був убивця й нелюд отой Лотрандо.

Їде собі перший-ліпший купчик дорогою, гейкає на коней «вйо» та «вйо» й радіє, що вигідно продасть у Трутнові свій товар. Їдучи лісом, купець трохи боїться розбійників, але, щоб одігнати цей страх, мугикає собі гарну пісеньку. Аж тут заступає йому шлях отакенний хлопище, мов гора, гладший за пана Немейкала, а чи пана Ягелку, та ще на дві голови вищий, та ще й з такими кудлатими вусищами, що навіть рота в нього не видно. «Гроші або життя!» — загорлає цей хлопище й націлить на купця великого, як гармата, револьвера. Ну, купець, звісно, дає гроші, а Лотрандо бере ще в нього й воза, й товар, і коней, стягає з нього каптан, штани й чоботи, та ще й шмагає бідолаху канчуком, аби тому легше було бігти додому. Шибеник був той Лотрандо та й годі.

А тому що навколо тоді не було іншого розбійника (лише десь під Маршовом водився якийсь, але ж то був недотепа проти Лотранда), то грабіжницьке ремесло велося Лотрандові дуже добре, й хутко він став багатшим за будь-якого лицаря. А що був у Лотранда синок, то старий розбійник і вирішив собі: «Віддам його кудись у науку. Хоч наука й коштуватиме кілька тисяч, та я можу стати на це. Хай навчиться й німецької, і французької, хай зуміє говорити галантно «данкешен», «бітешен», «тре-шарме» та «сільвуплє»[1] (1), грати на піаніно, танцювати польку й кадриль, їсти з тарілки, шмаркатися в носовичка, як це годиться панам. І хоч я тільки розбійник, зате син у мене буде, мов той граф. Отож як я надумав, так воно і буде».

Сказавши так, він посадив малого Лотранда поперед себе на коня й помчав аж до Броумова. Там зсадив синка з коня перед монастирем отців-бенедиктинців і, грізно брязкаючи шпорами, подався просто до ігумена.

— Всечесний отче! — загув він страшним голосом. — Я ось привіз вам оцього голопуцька на виховання, щоб ви навчили його їсти, шмаркатися, танцювати, говорити «бітешен» та «шерамі» і всього того, що годиться справжньому кавалерові. Ось вам на те ціла торба дукатів, флоринів, рупій, дублонів, карбованців, талярів, наполеондорів, гіней, срібних гривен і голландських злотих пістолів та соверенів, щоб синкові жилося у вас, наче княжичеві.

Сказавши так, він крутнувся на п'яті та й поскакав у ліс, а малий Лотрандо залишився в отців-бенедиктинців на виховання.

Вчився він у монастирській бурсі разом з багатьма княжичами, графчуками та іншими багатими хлопчаками. Гладкий патер Спіридіон навчав його говорити по-німецькому «бітешен» та «данкешен», патер Домінік утовкмачував хлопцеві в голову всілякі французькі «трешарме» та «сільвуплє», патер Амадеус навчав малого Лотранда всяких компліментів, менуетів та ґречних манер, а отець-регент Краупнер навчав його шмаркатися так, щоб то лунало ніжно й тоненько, як флейта або кларнет, а не гуло, мов контрабас, фагот, фанфара, ієрихонська труба, корнет-а-пістон або автомобіль, як ото звичайно сякався старий Лотрандо.

Тобто вони навчили вихованця бути ввічливим, чемним, ґречним, як це й годиться справжньому кавалерові. Став тепер молодий Лотрандо в своєму чорному оксамитовому одязі з мереживним коміром дуже гарним юнаком і хутко забув про те, що виростав у розбійницькій печері в диких горах Брендах, де його батько, старий розбійник Лотрандо, ходив у воловій шкурі та їв сире м'ясо просто руками, як це й годиться всім розбійникам.

Коротко кажучи, юний Лотрандо успішно набував знань та виховання, і саме, коли він уже спинався на вершину тієї науки, перед Броумовським монастирем раптом зацокали кінські копита й з коня зіскочив наїжачений служник, загрюкав у ворота, а коли отець-воротар пустив його, то служник сказав суворим голосом, що приїхав ось по молодого пана Лотранда, бо його батько, старий Лотрандо, мовляв, збирається вмирати й бажає заповісти синові своє ремесло. Заплакавши, юний Лотрадно вмить попрощався з всечесними отцями-бенедиктинцями та з усіма іншими паничами й студентами і поїхав із служником на Бренди. Міркуючи дорогою, яке ж то ремесло заповість йому батько, син тут же присягався собі в душі, що вестиме справу боголюбиво, віддано, благородно, з винятковою пошаною до всіх людей.

Так приїхали вони до Бренди, й слуга попровадив панича до смертельного ложа старого батька. Старий Лотрандо лежав у велетенській печері на постелі з невичинених бичачих шкур, вкритий попоною.

— Ну, що, Вінцеку-недотепо, привів уже мого синка? — захрипів старий на служника.

— Батечку рідний! — скрикнув молодий Лотрандо й клякнув біля слабого. — Пошли вам, господи, довгі роки на радість ближніх та невимовну гордість ваших нащадків!

— Постривай, хлопче, — сказав старий розбійник. — Сьогодні я поїду до пекла, й нема мені коли слухати твоїх співанок. Думав я, що залишу тобі велике майно, аби ти жив з нього й не знав собі турбот. Та побий мене грім, хлопче, погані тепер часи на наше ремесло!

— Ах, батьку я й гадки не мав, що ви бідуєте, — зітхнув молодий Лотрандо.

— Авжеж, — захрипів старий. — Бачиш, у мене подагра, і я вже не міг промишляти подалі звідси. А близьких доріг оті бісові крамарі та купці всіляко уникали. Отож саме пора взятися до моєї праці комусь молодшому.

— Дорогий таточку! — сказав юнак із запалом. — Клянуся вам усім у світі, що візьмуся до вашої праці й виконуватиму її чесно, охоче, з усією чемністю.

— Не знаю, чого доб'єшся ти з отією чемністю, — пробурмотів старий. — Я, бачиш, іноді й різав тих, що чинили опір. А ось уклонятися, синку, не доводилося нікому, бо, розумієш, до мого ремесла це якось не пасує.

— А яке ж ваше ремесло, батьку?

— Розбійництво, — сказав старий Лотрандо і вмер.

Так зостався молодий Лотрандо сиротою на світі, глибоко засмучений як батьковою смертю, так і тією клятвою, що нею обіцявся стати розбійником.

На четвертий день прийшов до нього отой наїжений служник Вінцек — мовляв, немає вже чого їсти й пора вже братися до роботи.

— Дорогий друже, — жалібно спитав молодий Лотрандо, — а чи й справді мені треба братися до цього?

— Атож! — нечемно відказав Вінцек. — Сюди, паничу, жоден монах не принесе вам смажених голубів. Хочете їсти — беріться до роботи.

Взяв тоді молодий Лотрандо гарного пістоля, скочив на коня й подався на дорогу, ну, скажімо, на дорогу під Батновичі. Тут він заліг собі, чекаючи на якого-небудь купця, щоб пограбувати його.

Незабаром і справді на шляху появився ткач, що віз полотно до Трутнова.

Молодий Лотрандо вийшов із засади, зняв шапку й шанобливо вклонився. Ткач здивувався, що йому вклоняється такий гарний панич, але й собі зняв шапку, вклонився й сказав: