— Це моя дружина Олеся, — повернувся Юрій обличчям до жінки. — Нарешті ти познайомилася з братом.

Олеся ніяково посміхнулася, першою промовила: «Здрастуй», — поцілувала Варфоломія у щоку.

— А це мій син Остап і донька Марина, — показав на чорнявого підлітка й дівчинку, що теж вийшли з двору.

— Остап і Марина? — перепитав отець Варфоломій, вражений не тільки появою дітей, а й іменами, адже Маріуцу в селі називали Мариною, а дід Остап зроду-віку українець. — Ти ніколи не писав…

— Хотів, щоб сюрпризом було, коли зустрінемось, тільки, бач, — похилив Юрій голову, — зустрілися в недобрий час.

У хаті голосила Марта: то припадала до труни, то німо дивилася перед собою, сутулячись і притискаючи руки до грудей. Юрій підійшов до неї, легенько торкнув за плече й тихо промовив:

— Мамо, Данило приїхав.

Жінка обернулася до дверей, побачила пасинка і простягла до нього руки:

— Ой, синочку, ой немає уже нашого батька!

Варфоломій немов у тумані обняв Марту, погладив по голові, наче малу дитину, і промовив:

— Не плачте. Не побивайтеся так, — більше нічого не міг говорити.

Він не думав, що оте восково-жовте висохле тіло так краятиме його серце втратою і той біль, що в цю мить відчував, примирить його з мачухою. Та уже була постарілою, надломленою горем і з запізнілим каяттям. Кидалася то до Юрія, то до нього.

— Ой, синочки, — палило душу її розпачливе, — ой, простіть мені.

Потім припадала до холодного обличчя чоловіка:

— Прости мені, Гришенько. Не проклинай із того світу!

Йому несила було дивитися на мачуху, він опустився на коліна перед труною, склав руки на грудях і почав молитися. Марта ще кілька хвилин поголосила, далі почала схлипувати й затихла. Підійшла до нього, поклала руку на плече:

— Помолися за нього, сину. І за мене помолися. Слава Богу, що ти в нас такий. Слава Богу…

Юрій із сім’єю ночував у кімнаті, де колись вони спали утрьох. Маріуци не було, але й Варфоломію не вистачило в тій кімнаті місця, і йому дивно було те відчувати. Лежав на дивані за стіною і прислухався, як між собою розмовляли діти, як тихенько до них озивалися батько й мати.

Старший брат дуже змінився — не те щоб постарів, а змужнів. І не так зовні, скільки в серці. Це Варфоломій відчував з того, як він повівся з мачухою, як розважливо озивався до сестри та менших братів, як горнулися до нього діти й веснянкувата світлокоса Олеся. Не зронив сльози, навіть тоді, коли востаннє нахилився над батьком, хоча Варфоломій бачив, яка мука була у братових очах. І коли труна гойднулася над ямою, потім глухо ударилась об землю і Марта хитнулася, він обняв її за плечі й тримав, аж поки не насипали могилу.

Страшенно схотілося Данилу-Варфоломію бути поруч із братом, слухати його розмову. Щоб удвох, як раніше. Нехай би розповів йому про ту маленьку Білорусь, що одна-єдина, мов самотній вітрильник в океані, пливла проти всього світу. Розповів про свою роботу, бач, не гаяв часу, освіту вищу має, селом керує. Як то воно в нього виходить? Та на ліжку, де він спав раніше, ночував Остап, а на місці Маріуци — маленька Марина. Щось у Варфоломієвій душі теплішало з того, але щось озирало заздрісно.

Наступного дня хотів їхати додому, та Марта упросила залишитися. І Юрій, мовби відчуваючи вину перед братом, не відходив: то розпитував, як живеться, то розповідав про своє життя і вкотре кликав із собою:

— Будинок у нас великий — всім вистачить місця. І церква є. Жив би у сім’ї, а не отак, наче засланий.

Їхню розмову почула Марта, підійшла.

— Нащо ти його перегукуєш? — дорікнула Юрію. — Ось батькова хата порожня, нехай переїжджає і живе, а не по чужих кутках. Я теж не вічна.

Ці несподівані слова кольнули біля серця, і відчуття втрати стало ще гострішим. Бо ж ніколи не думав, що батьківська хата колись спорожніє. Та Варфоломій силувано посміхнувся й розважливо промовив:

— Живіть, мамо. У вас є заради кого жити. А я приїжджатиму, як тільки зможу, — і побачив, як посвітліло обличчя мачухи, хоча з очей закапали сльози.

— Приїжджай, сину, — схлипнула й витерла очі долонею, — приїжджай, бо життя скороминуще — не встигнеш озирнутися, а вже біля тебе й немає нікого.

Повертався додому й відчував, наскільки стомився і як хочеться швидше опинитися в тиші свого маленького житла. Не так про батькову смерть думав, як про старшого брата, що у цей час теж вертався додому. І знав, що в нього сім’я, але ніколи не замислювався над тим, що в тій сім’ї продовжився рід Остапа й Маріуци, його рід. Тепер Олеся стала для брата цілим світом, а він, Данило, залишився на задвірках того світу. Звик думати, що й на відстані вони з Юрком найрідніші. А воно, бач… Зітхнув: «От і немає батька. І нічого немає, тільки спогади. Чому немає? — заперечив сам собі. — Он же є, — згадав братових дітей і тих, що, налякані дідовою смертю, тулилися до старших. — Скільки це в батька онуків? — порахував подумки, але не міг згадати всіх імен. — Тільки ти один залишиш після себе зношену рясу, — несподівано дорікнув сам собі. — І то хіба кому на онучі».

Хоч як намагався гнати думки про все, що ятрило душу, — не завжди виходило. Переконував себе, що мусить радіти тому, що має, і за все дякувати Господу. Тільки відчував свою нещирість і подумки знову й знову навертався до Мирослави. Не раз хотів зайти. Просто зайти й подивитися, як вона живе. І не наважувався, бо розумів оманливість такого бажання. Але доля, лукава доля звела їх саме тоді, коли він уже дякував Богу, що вкотре відвернув його від такої спокуси.

— Батюшко, зачекайте! — почув, як гукає старий учитель, що нічого тепер не викладав, але жив у шкільному будинку, неподалік від школи, по-сусідству з Мирославою.

Варфоломій зупинився. Степан Павлович гукав віддалік, простоволосий, у зношеній куфайці й розпачем на обличчі. Батюшка пішов йому назустріч.

— Вибачте, отче, — ухопив за рукав учитель, — у нас корівка пропадає. У ветеринара був, а той на ногах не тримається. Сам Бог вас приніс у таку хвилину.

Нічого не кажучи, Варфоломій швидко пішов за вчителем.

— Ніяк не розтелиться, — розповідав по дорозі схвильований Степан Павлович. — Із самого раночку.

У хліві на соломі лежала знесилена біло-ряба корівка.

— Первісточка, — зі сльозами на очах пояснила, притискаючи до себе безпомічно руки, дружина Степана Павловича, худенька, низького зросту жінка. — Виростили, думали, з молочком будемо, аж, видно…

— Тихіше, тихіше, Уляно Іванівно, не заважай, — відвів її убік чоловік. — Уже ми тут якось без тебе.

Корівка лежала в калюжі крові і, коли Варфоломій зайшов, навіть очей не повернула в його бік. Він швидко зняв із себе чорну куртку, кинув кудись за двері й високо закатав рукава підрясника.

— Теплої води й мила, — не попросив, а наказав по-військовому суворо.

— Уляно Іванівно, та не стій же ти наче засватана, — дорікнув учитель дружині, яка ніби не розуміла, чого від неї хочуть, з болем дивилася на корову, а потім почала осідати на землю. — О Господи! — зойкнув Степан Павлович. — Що з тобою, Уляночко?

— Покличте когось мені на допомогу. — Варфоломій підхопив на руки жінку. — У вас є аптечка?

Удвох завели Уляну Іванівну до хати. Учитель подав батюшці мішечок із ліками, а сам вибіг на подвір’я, постукав у двері сусідньої квартири:

— Мирославо Дмитрівно, будь ласка, вибачте. Ходімте до нас.

Мирослава зайшла до хати в ту хвилину, коли Варфоломій робив ін’єкцію.

— Нічого страшного, — відповів на її тривожний погляд, — побудьте поруч. Дасте ось ці краплі, — і показав на маленьку темну пляшечку. — За дві-три хвилини зовсім опритомніє.

Теплу воду з печі дістав сам учитель, і удвох із батюшкою вони швидко вийшли з хати. На подвір’ї сутеніло, та Мирославі у вікно ще було видно, як два чоловіки зникли у темному сараї і за мить там спалахнуло світло.

— Що вони роблять? — кволо перепитала Уляна Іванівна, намагаючись підвестися.

— Лежіть, лежіть, — майже силоміць поклала її Мирослава на високу подушку. — Вам не можна поки що вставати.