Служниця принесла йому вечерю. Вечеря так і захолонула, а він усе прислухався, що робиться внизу. Виделки дзенькали, лікар щось бурчав і невдовзі по вечері пішов, сильно грюкнувши дверима. Стало тихо.

Певний, що нікого не зустріне, Прокоп зібрався і вийшов у садок. Тепла, ясна ніч. Вже цвіте бузок і жасмин. Волопас широко розгортає на небі свої зоряні обійми; тиша, поглиблена далеким гавкотом собак. До кам’яної огорожі прихилилося щось світле. Це, звичайно, Анчі.

– Чудова ніч, правда ж? – промовив він, аби щось сказати, і сперся на мур обіч неї.

Анчі – нічого, лише відвертає обличчя, а її плечі якось неспокійно сіпаються.

– Це Волопас, – приязно заговорив Прокоп. – А над ним... Дракон і Цефей, а он – Кассіопея, оті чотири зірки. Погляньте вище.

Анчі відвертається й витирає очі!

– А оця, ясна, – нерішуче каже Прокоп, – то Поллукс, бета в сузір’ї Близнят. Ви не сердьтесь на мене! Мабуть, я здався вам грубим, так? Я... мене щось мучило, розумієте? Не зважайте на це.

Анчі глибоко зітхнула.

– А як називається... он та? – озвалась вона тихим тремтливим голосом. – Ота, найясніша, внизу?

– Це Сіріус із сузір’я Великого Пса. Називається ще Альгабор. А ген ліворуч – Аркутур і Спіка. Он упала зірка, ви бачили?

– Бачила. Чого ви на мене вранці так сердились?

– Я не сердився. Я, мабуть... інколи... трохи різкий. Моє життя було суворе, знаєте, дуже суворе; завжди сам... і такг ніби на передньому краї. Навіть не вмію як слід розмовляти. Я хотів сьогодні... написати щось гарне... таку наукову молитву, щоб кожен її зрозумів; я думав... Її вам прочитати, і ось бачите, всі наміри вже засохли, і мені стало соромно... свого піднесення, так ніби це була слабкість. І взагалі – говорити про себе... Я так зачерствів... Уже навіть сивію.

– Але ж вам це до лиця, – прошепотіла Анчі. Прокопа здивував такий хід розмови.

– Ну, знаєте, – сказав він збентежено, – це не дуже приємно. Вже пора б... вже пора б звозити свій урожай додому. Що б то вже інший зробив з моїми знаннями! А я не маю нічого, йічогісінько. Я тільки “berühmt”[26] 26, “célèbce”[27] 27 і “highli esteemed”[28] 28, але й про це ніхто... у нас не знає. Бачте, я гадаю, що мої теорії досить примітивні, теоретик з мене поганий. Але мої винаходи чогось варті. Мої екзотермічні вибухівки... діаграми... і атомні вибухи... це не абищиця. А опублікував я ледве десяту частину з того, що знаю. Що б із цього хтось інший зробив! Я вже... й не розумію їхніх теорій. Вони такі витончені, дотепні... а мене це лише бентежить. Я – кухонний дух. Дайте мені понюхати якусь речовину, і я зразу скажу, що з нею робити. Але зробити філософські й теоретичні висновки – цього я не вмію. Я знаю лише факти, я їх роблю, це мої факти, розумієте? А проте... я за ними відчуваю якусь правду; велику правду, що все змінить... коли вибухне. Але ця велика правда – в фактах, а не в словах. Ось чому потрібні факти, хоча б відірвало й обидві руки!..

Анчі, прихилившись до муру, ледве дихала. Ніколи досі цей похмурий чоловік стільки не говорив, а головне, не говорив ніколи про себе. Він натужно боровся зі словами, його розбирала велика гордість і водночас утома та скромність; коли б навіть говорив він інтегралами, то Анчі розуміла б, що перед нею він відкриває все найінтимніше, наболіле.

– Але це найгірше, найгірше, – говорив Прокоп. – Інколи... а тепер особливо... все це мені здається нерозумним і нікчемним. Навіть і ота кінцева правда... і взагалі, все. Ніколи раніше зі мною такого не було. Нащо і для чого? Може, розумніше піддатися... просто піддатися цьому всьому, – він показав навколо рукою, – життю. Чоловік не повинен бути щасливий, це розм’якшує його, розумієте? І тоді йому все інше здається зайвим, малим і... безглуздим. Найбільше... найбільше творить людина з розпачу. З туги, з самотності. Тому що тоді її ніщо не задовольняє. Я працював як несамовитий. Але тепер, тепер я став щасливий. Тут я побачив, що, мабуть... є щось краще за мислення. Тут просто живеш... і бачиш, як це чудово... просто жити. Як ваш Гонзик, як кіт, як курка. Кожна тварина вміє... а мені здається, що я досі ще й не жив. І ось так... я вдруге втратив дванадцять літ.

Його покалічена і бозна-скільки разів зшивана права рука тремтіла на мурі. Анчі мовчала, і в темряві видно було її довгі вії, вона спиралась ліктями на муровану огорожу й дивилась на зорі. Раптом у кущах щось зашелестіло, і Анчі так злякалась, що аж припала до Прокопова плеча.

– Що це?

– Нічого. Певне, куниця. Підкрадається до курника по курчат.

Анчі знерухоміла, її молоді перса пружно притискаються до Прокопової руки; про це вона, мабуть, і сама не знає, але Прокоп це відчуває надто добре; він боїться ворухнути рукою, по-перше, щоб Анчі не подумала, що він навмисне тримає її там, а по-друге, щоб дівчина не змінила пози. Дивно, але ця поза виключає у нього можливість говорити далі про себе й про втрачене життя.

– Ніколи, – мимрить він тремтячим голосом, – ніколи я не був такий радий... такий щасливий, як тепер. Ваш батько – найкраща людина в світі, а ви... ви така молода...

– Я гадала, ви мене вважаєте... за надто дурну, – каже Анчі тихо й щасливо. – Ніколи ви зі мною так не говорили.

– Так, справді, ніколи, – пробурмотів Прокоп.

Обоє замовкли. Він відчув, як підіймаються і опускаються її груди; у нього мороз пробіг поза шкірою; він затамував дух, і вона, здавалось, не дихала, стоячи в тихому заціпенінні, дивлячись нерухомими очима в простір. Ах, погладити б її, пригорнути! Ох, перший доторк, несвідоме й гаряче тремтіння! Чи спіткала коли тебе пригода більш п’янлива, ніж ця довірливість, віддана й покірна? Похилена квітко, тіло несміливе й ніжне, коли б ти зцало, яку солодку знемогу приносиш цій твердій, мужній руці, що, не рухаючись, стискає тебе і голубить. Коли б... коли б... пригорнути тебе... Анчі відхилилась найзвичайнішим рухом. Ох, дівча, ти й справді ні про що не знало!

– На добраніч! – каже тихо Анчі. Її обличчя бліде й невиразне. – На добраніч! – повторює вона трохи зніяковіло й подає йому руку; подає кволо, повільно, ніби надламана чимось, і широко розплющеними очима дивиться кудись убік.

Невже вона хоче ще побути з ним? Ні, йде вже, вагаючись; потім стала, рвучи на шматочки якийсь листок. Що ж їй іще сказати?

– На добраніч, Анчі, хай вам сняться кращі сни, ніж мені.

О, йому не можна зараз іти спати. Прокоп лягає на лаву і кладе голову на долоні. “Нічого, нічого тут не сталося... такого; було б ганебто думати зразу хто зна про що. Анчі чиста й несвідома, як телятко, досить уже про це; адже я не юнак”.

Коли враз засвітилось на другому поверсі вікно. Це Анчина спальня.

У Прокопа закалатало серце. Він знає, що ганебно туди нишком дивитись; як гість, він не повинен цього робити. Пробує нарешті кашлянути, щоб вона почула його, але це якось не вдається. І він сидить мов статуя і не може відвести очей від золотого вікна. Анчі там ходить, нахиляється край вікна і дивиться в темряву, заклавши руки за голову, – якраз у такій позі вона й приснилась йому. Тепер би саме до неї озватися – чому він цього не зробив? Ні, вже пізно, Анчі відвертається, йде геть, та ні, сидить спиною до вікна і, мабуть, роззувається, дуже повільно й замислено; ніколи не мріється краще, як з черевиком у руці. Мабуть, уже час і зникнути; але замість цього він, стає на лавку, щоб краще бачити. Анчі вертається вже без ліфчика. Підводить голі руки й виймає шпильки. Ось хитнула головою, і цілий потік волосся розливається по плечах; увесь цей пишний урожай вона раптом перекидає через лоб і чеше гребінцем та щіткою, і голова стає схожа на цибулину; це, очевидно, дуже смішно, бо Прокоп, безсоромник, аж сяє.

Анчі, біла діва, стоїть з похиленою головою і заплітає волосся в дві коси; очі опустила і щось шепоче; чогось засміялась, засоромилася, знизала плечима; обережно, зараз зсунеться бретелька сорочки. Анчі глибоко замислюється і з якоюсь насолодою гладить біле плече, здригнулась від холоду, бретелька зовсім спадає, і світло гасне.