Його поривало кинутись туди, але щось сильніше зіпхнуло його зі сходів униз, в садок. Він стояв у темній гущавині й притискав руку до серця, що калатало, як на сполох. Добре, що хоч не зайшов туди! Анчі, напевне, стоїть на колінах, напівроздягнена, і плаче, припавши до подушки, – чого, невідомо. А якби був увійшов – що тоді? Приклякнув би коло неї і просив би, щоб не плакала. Погладив би по легкому, розпущеному волоссі. Боже, нащо вона залишила відчинені двері?

Аж ось легка тінь вислизнула з дому й попрямувала в садок. Це Анчі; вона не роздягнена, і волосся в неї не розпущене; руки притискує до скронь, притискує холодні руки до гарячого чола і схлипує: це вже затихає плач. Проходить повз Прокопа і ніби його не бачить, але дає йому місце праворуч, біля себе; не чує, не бачить, але й не борониться, коли він бере її під руку й веде до лави. Він хоче її якось утішити (але в чому, хай йому абищо?). Аж раптом – бац, голова її впала йому на плече, знову конвульсивне ридання, плач, і серед схлипів та шморгання носом вона промовляє: “Це нічого”. Прокоп її обіймає рукою, ніби рідний дядько, і безпорадно щось бурмоче, що вона хороша й страшенно мила; схлипи тають у довгих зітханнях (він відчуває десь під пахвою їх гарячу вологу, і вже все гаразд. О ноче, небеснице, ти знімаєш тягар з грудей і розв’язуєш неповороткий язик; підносиш, благословляєш і окрилюєш тихотрепетне серце, серце сумне і мовчазне; спраглим даєш пити зі своєї безмежності. У просторі, в якійсь точці, що зникає десь між Полярною зорею і Південним Хрестом, Центавром і Лірою, відбувається оця зворушлива подія; якийсь собі чоловік без жодної причини відчув себе раптом єдиним охоронцем і батьком дівчинки з заплаканим личком; він гладить її по голові й говорить – що саме? Що він такий щасливий, такий щасливий, що так кохає, так страшенно кохає цю істоту, що схлипує й шморгає носом у нього на плечі, що він нікуди звідси не поїде і таке інше.

– Я не знаю, що зі мною сталося, – схлипує й зітхає Анчі. – Я... я так хотіла з вами ще... поговорити...

– А чого ви плакали? – буркнув Прокоп.

– Бо ви довго не йшли, – лунає несподівано у відповідь.

В Прокопові щось слабне – воля, чи що.

– Ви... ви мене любите? – ледве спромігся він спитати, і голос у нього зривається, наче в чотирнадцятирічного підлітка.

Голівка, схована у нього під пахвою, енергійно, рішуче киває.

– Мабуть, мені... треба було до вас зайти? – шепче Прокоп збентежено.

Голівка рішуче заперечує.

– Тут... мені краще, – шепоче Анчі за хвилинку. – Тут так гарно!

Ніхто, мабуть, не розуміє, що є гарного в шорсткому чоловічому піджаку, від якого тхне тютюном і потом; але Анчі ховає в нього обличчя і нізащо в світі не хоче обернути його до зірок, така вона щаслива в цьому темному, пропахлому сховищі. Її волосся лоскоче Прокопові під носом і якось особливо гарно пахне. Прокоп гладить її похилені плечі, гладить її молоденьку шию і груди і знаходить лише тремтячу покірність; тоді він забуває про все, хапає рвучко, грубо її голову і хоче поцілувати в мокрі вуста. Але Анчі шалено пручається, вона просто терпне від жаху і все шепоче: “Ні, ні, ні!” – і знову ховає обличчя йому на грудях, він чує, як калатає її сполошене серце. І раптом Прокоп зрозумівг це ж її перший поцілунок!

Йому самому стає соромно, і він лише ніжно гладить її волосся, не наважуючись на щось більше: це можна, це можна. Боже але ж вона ще зовсім дитина, ще дурненька дитина! А тепер ні слова, ані словечка, щоб і подихом не торкнутися неймовірної дитинності цієї білої, вже великої телички: жодної думки, яка б грубо пояснювала бентежні почуття цього вечора. Та він і сам не знав, що говорить; ведмежа мелодія, жодного синтаксичного зв’язку. Вони згадували зорі, кохання, бога, мовили про чудову ніч і про якусь оперу, якої назву й зміст Прокоп нізащо не міг згадати, але звуки скрипок і голоси п’янко звучали в ньому. Часом йому здавалося, що Анчі заснула, тоді він замовкав, аж поки знову відчував на плечі її блаженний віддих. Потім Анчі сіла рівно, склала руки на колінах і замислилась.

– Я не знаю, не знаю, – солодко говорила вона, – мені аж не віриться...

По небу світлою смужечкою падає зірка. Пахне жасмин, сплять пуп’янки півонії, якийсь божественний легіт шелестить у кронах дерев.

– Я б хотіла так і залишитись тут, – шепоче Анчі. І ще раз довелося Прокопові в німій боротьбі перемагати спокусу.

– На добраніч, Анчі, – ледве спромігся він сказати. – Коли... коли вернеться ваш тато...

Анчі слухняно встала.

– На добраніч, – промовила вона й завагалась; так стояли вони одне навпроти одного й не знали, що робити.

Анчі була бліда, схвильовано кліпала очима і, здавалось, хотіла зважитись на якесь геройство; та коли Прокоп, зовсім втрачаючи самовладання, хотів був узяти її за лікоть, вона боязно сахнулась і відступила. Так ішли вони садовою стежкою за крок чи й два одне від одного, коли ж опинились у найтемнішій тіні, – певне збилися з напряму, чи що, бо Прокоп наткнувся зубами на чиєсь чоло, квапливо поцілував холодний ніс, і, знайшовши своїми губами розпачливо зімкнуті вуста, перегнув дівочу шию й почав нестямно цілувати гарячу вологість розтулених з тихим зойком губів. Нарешті вона вирвалася в нього з рук і, схлипуючи, стала біля хвіртки. Прокоп побіг її втішати; гладить по волоссі, цілує в шию, вуха, але це не помагає; він благає, обертає до себе мокре личко, мокрі губи, заплакані очі, на вустах у нього солоні сльози з її очей, він цілує її, пригортає і раптом бачить, що вона вже зовсім не борониться, що вже цілком віддається на його ласку й неласку і, видно, плаче від своєї жахливої поразки. Тут нараз прокидається в ньому чоловіче лицарство; він випускає з обіймів це нещасне тіло і, незмірно зворушений, цілує змочені сльозами тремтячі пальці. Так буде краще... Вона знов кладе обличчя на грубу його лапу й цілує її вогкими палючими губами, голубить гарячим подихом і не відпускає. І він мружить очі й затамовує подих, щоб не задихнутись від болісної ніжності.

Анчі підвела голову.

– На добраніч, – тихо мовила вона й зовсім просто підставила губи.

Прокоп нахилився над ними, поцілував – ніжно, як тільки вмів – і вже навіть не наважувався проводжати її далі. Постояв, заціпенілий, а потім пішов у другий кінець саду, куди не досягне жодний промінь з її вікна; і там він стоїть, ніби молиться. Але ні, це не молитва – це лише найкраща ніч у його житті.

Ледве почало світати, Прокоп уже не міг витримати вдома: йому хотілось нарвати квітів, покласти їх на поріг Анчиної спальні і, як тільки вона вийде... Окрилений радістю, Прокоп вискочив з дому мало не о четвертій годині ранку. “Люди, яка краса! Кожна квітка іскриться, мов очі (у неї сумирні великі очі, мов у телиці... в неї такі довгі вії... тепер вона спить, і повіки в неї округлі й ніжні, як голубині яєчка... боже, коли б то знати, що їй сниться... якщо руки складені на грудях, вони підносяться від дихання, коли ж під головою, то, певне, закотився рукав і видно ліктик – рожева тверда кулька... недавно вона казала, що й досі спить у дитячому залізному ліжечку; казала, що в жовтні їй сповниться дев’ятнадцять років; на шиї в неї родимка... чи ж можливо, щоб вона мене кохала, це так дивно), – справді, ніщо не зрівняється красою з літнім ранком...” Але Прокоп дивиться в землю, усміхається, наскільки взагалі на це здатен, і поспішає манівцями до річки. І там – щоправда, аж під другим берегом – : він помічає пуп’янки водяних лілій і, незважаючи на всі небезпеки, роздягається, кидається в густий слиз заводі, ріже ноги зрадливою осокою й вертається з оберемком квітів.

Водяна лілія – рослина поетична, але випускає гидкий сік із товстого стебла; і Прокоп біжить додому з поетичною здобиччю, думає, чим би найкраще обгорнути свій букет. Аж бачить – на лаві перед домом лікар забув учорашній номер “Політики”[29] 29. Прокоп швидко її рве, не звертаючи уваги на якусь беїлканську мобілізацію, непевне становище якогось міністерства, чорну рамку з портретом якогось небіжчика, оплаканого всім народом, і загортає в газету мокрі стебла. Та коли він з гордістю подивився на діло рук своїх, його ніби вразило громом. На обгортці з газети він побачив лише одне слово: КРАКАТИТ.