– Скажіть, – питає професор Вальд, – що ви знаєте про вибухові речовини.

– Вибухові речовини... вибухові речовини... – нервово починає Прокоп, – їх вибухова сила залежить від того, що... що раптом розширюється газ, газ утворюється з далеко меншого об’єму вибухової маси... Вибачте, це неправильно.

– А чому? – суворо запитує Вальд.

– Я-я-я винайшов альфа-вибухи. Річ у тім, що вибух стається від розпаду атомів. Часточки атомів розлітаються... розлітаються...

– Безглуздя, – перебив його професор, – немає ніяких атомів.

– Є, є, є, – наполягав Прокоп. – Прошу, я... я... я... доведу вам.

– Це застаріла теорія, – бурчить професор. – Немає жодних атомів, є лише гуметали[17] 17. Ви знаєте, що таке гуметал?

Прокоп аж спітнів від ляку. Він зроду не чув такого слова.

– Гуметал? Не знаю, – ледве чутно промовив він.

– От бачте, – сухо кинув Вальд, – а ще насмілюєтеся складати колоквіум. Що ви знаєте про кракатит?

Прокоп остовпів.

– Кракатит, – прошепотів він, – це... це зовсім нова вибухівка, що... що досі...

– Як воно вибухає? Він чого вибухає?

– Від хвиль Герца, – з полегкістю сказав Прокоп.

– Звідки ви це знаєте?

– Бо він у мене сам по собі вибухнув... не було ніякої іншої причини, бо...

– Ну?

– ...його син... синтез... мені вдався при... при... при... високочастотних коливаннях. Це ще досі не ви... ви... вияснено; але я гадаю, що... що це були якісь електромагнітні хвилі.

– Були, це я знаю. А тепер напишіть на дошці хімічну формулу кракатиту.

Прокоп узяв кусок крейди і надряпав на дошці свою формулу.

– Прочитайте.

Прокоп прочитав уголос формулу. Тоді професор Вальд підвівся й нараз промовив якимсь зовсім іншим голосом:

– Як? Як?

Прокоп повторив формулу.

– Тетраргон? – швидко перепитав професор. – Плюмбум[18] 18 скільки?

– Два.

– Як це робиться? – допитувався він навдивовижу близько. – Як робиться? Як? Як робиться кракатит?

Прокоп розплющив очі. Над ним схилився Томеш з олівцем і блокнотом у руках і, затамувавши дух, дивився на його губи.

– Що? – стривожено пробурмотів Прокоп. – Що тобі потрібно? Як... як це робиться?

– Тобі щось приверзлося, – сказав Томеш і сховав блокнот за спину. – Спи, брате, спи!

“Я таки ляпнув щось зайве”, – усвідомлював Прокоп яснішими клітинами мозку; але взагалі йому було байдужісінько. Йому лише хотілося спати, страшенно хотілося спати. Він бачив якийсь турецький килим, що його візерунок без кінця пересувався, зникав, мінявся. Це була марниця, а проте це видовище його чомусь дратувало, і вві сні він забажав знову побачити Плінія. Намагався уявити собі його вигляд, але замість цього з’являлась перед ним огидна перекривлена пика, що скреготіла жовтими згризеними зубами, аж вони кришились, і випльовувала їхні уламки. Він силкувався відігнати цей образ. Спало йому на думку слово “рибалка”, і ось – з’явився йому рибалка над сірою водою, з рибою в підсаці. Сказав собі “риштування” – і справді побачив його виразно, до останньої дошки й клямри. Довго він розважався тим, що придумував слова і розглядав викликані ними образи, але потім, потім уже ні за що не зміг згадати жодного слова. Скільки сили намагався він згадати хоч єдине слово або річ, та все марно. І, жахаючись власного безсилля, він залився холодним потом.

“Тут треба діяти методично”, – вирішив він, – почну все від початку, бо інакше я пропав”. І, на щастя, згадав слово “рибалка”, але перед ним з’явилася порожня череп’яна посудина з-під гасу; це було страхіття. Згадав “стілець”, а привидівся йому з дивними подробицями просочений креозотом фабричний паркан, а біля нього іржаві обручі та ріденька запорошена трава.

“Це божевілля, – сказав він сам собі з холодною ясністю, – це, панове, типове божевілля, гіперфабула угонгі-дугонгі Дарвіна”.

Тут не відомо чого цей науковий термін здався йому страшенно смішним, і він почав так голосно сміятися, що аж прокинувся.

Він був весь мокрий від поту, лежав розкритий. Запаленими очима дивився на Томеша, стежив, як той поспішно ходив по кімнаті і кидав якісь речі в валізку, але не впізнавав його.

– Слухайте, слухайте, – почав він, – це ж смішно, послухайте, ви повинні... послухати. – Він хотів сказати як дотеп той чудернацький науковий термін і сам наперед сміявся, але ніяк не міг згадати його і з досади замовк.

Томеш одягся, надів кепі і, взявшись уже за валізку, завагався й сів на ліжку біля Прокопа.

– Послухай, друзяко, – сказав він заклопотано, – я мушу їхати. До батька в Тиницю. Коли він не дасть мені грошей, то я вже й не вернуся, розумієш? Але ти не турбуйся, вранці прийде двірничка й приведе тобі лікаря, гаразд?

– Котра година? – байдуже спитав Прокоп.

– Четверта. П’ять хвилин на п’яту. Адже ж... тобі тут нічого не бракує?

Прокоп заплющив очі і вирішив уже нічим на світі не цікавитись. Томеш старанно вкрив його, і стало тихо.

Раптом Прокоп широко розплющив очі й побачив над собою незнайому стелю з незнайомим орнаментом по краях. Простяг руку до нічного столика і попав у порожнечу. Злякано обернувся і, замість свого лабораторного столика, побачив якийсь чужий стіл з лампою. Там, де було вікно, стояла шафа, де стояв умивальник, – якісь двері. Він страшенно збентежився; не міг зрозуміти, що з ним робиться, де опинився, і, перемагаючи запаморочення, сів на постелі. Помалу усвідомив, що він не вдома, але не міг пригадати, як тут опинився.

– Хто тут? – запитав навмання, ледве повертаючи язиком. – Пити, – промовив трохи перегодя, – пити!

Стояла нестерпна тиша. Прокоп устав з постелі і, ледь заточуючись, пішов шукати води. На умивальнику знайшов карафку з водою і жадібно почав пити, а коли вертавсь до постелі, ноги йому підломилися, і він безсило впав на стілець. Просидів він, мабуть, довгенько. Потім затремтів від холоду, бо весь облився водою з графина, і йому стало жаль себе, що не знає, де опинився, що навіть до постелі не дійде і що він такий безпорадний і самотній. І він розплакався, як дитина.

Коли трохи виплакався, в голові пояснішало. Він навіть зміг дійти до постелі й лягти, цокочучи зубами; а ледве зігрівшись, заснув глибоким, непритомним сном без сновидь.

Коли прокинувся, штори були підняті, в вікнах сірів день, а в кімнаті було трохи прибрано. Він не міг зрозуміти, хто це зробив, проте пам’ятав і вчорашній вибух, і Томеша, і його від’їзд. Страшенно боліла голова, щось давило груди, і мучив кашель.

“Це погано, – говорив він сам собі, – це зовсім погано. Краще було б піти додому й лягти в постіль”.

Тоді встав і почав помалу одягатись, раз у раз перепочиваючи. На груди йому ніби натискав страшенний тягар. Одягнувшись, знову сів, байдужий до всього, і важко дихав.

Аж раптом коротко й ніжно дзенькнув дзвінок. Прокоп насилу підвівся і пішов відчиняти двері. В коридорі перед дверима стояла молода дівчина з закритим вуаллю обличчям.

– Тут живе... пан Томеш? – запитала вона швидко й збентежено.

– Прошу, – сказав Прокоп, відступивши вбік.

А коли вона, трохи вагаючись, пройшла повз нього до кімнати, на нього війнуло пахощами, легесенькими й чудовими, і він вдихнув їх з насолодою.

Він посадовив її біля вікна, а сам сів навпроти, тримаючись якомога рівніше, але почував, що через це намагання має суворий, застиглий вигляд, і це страшенно бентежило і його, і дівчину. Вона закушувала під вуаллю губи, опустивши погляд; ох, яке ж миле, чисте личко, які маленькі, які зворушливі рученята!

Раптом вона звела на нього очі, і Прокопу перехопило дух від захвату, – такою гарною вона йому здалася.

– Пана Томеша немає вдома? – спитала дівчина.

– Томеш поїхав, – сказав Прокоп нерішуче. – Ще вночі, панно.