В Делосі тільки колись, поблизу вівтаря Аполлона,

Бачив таку ж я прекрасну пальми квітучої парость.

Я там бував, і багато супутників вірних зі мною,

Ідучи в путь, що на ній ми стільки нещастя зазнали,

Глянувши тільки, там, зачудований серцем, стояв я.

Довго таких бо дерев ще ніколи земля не ростила.

Так і на тебе дивлюсь я з подивом, жінко, колін же

Страшно твоїх доторкнутись. Тяжке мене лихо спіткало.

Дейдіа д’айнос. Справді, він дуже боявся, але й дівчина боялась, притискала до грудей біле полотно, не зводячи очей з Прокопа, що квапився виповісти їй своє горе:

Вчора, на день лиш двадцятий, умкнув я з багрового моря,

Де під поривами бур від Огігії-острова хвиля

Гнала так довго мене. Сюди ж мене демон сьогодні

Кинув, щоб нових напастей зазнав я.

Ще-бо, гадаю, їм не кінець, ще багато їх боги мені призначили.

Прокоп важко зітхнув і звів жахливо схудлі руки.

– “Алла, анасс, елеайре!”

Зглянься ж, владарко; тебе, перетерпівши стільки нещастя,

Першу зустрів я, з інших людей я нікого не знаю,

Хто в цьому місті живе й володіє цією землею,

Шлях покажи до міста і дай обгорнутись хоч клаптем

З ряден, що ними ти одіж, сюди везучи, накривала.

Тепер обличчя дівчини трохи проясніло, вологі уста розтулились: невже нічого не скаже Навсікая? Але Прокоп ще хотів їй подякувати за ту тінь солодкого співчуття, від якого рожевіло її личко.

– “Сой де теой тоса дойєн, госа фресі сесі менойнас!”

Боги за це віддадуть тобі всім, чого прагнеш душею –

Мужа й домівку тобі подарують і згоду в родині

Повну; нічого нема певнішого й кращого в світі,

Тільки б у злагоді повній жили і домівку тримали

Муж і жона ворогам лиш одним на заздрощі злісні,

Приязним людям на радість, найбільше ж собі на утіху[19] 19.

Останні слова Прокоп ледве прошепотів. Він сам чи й розумів їх; текли вони плинно, мимовільно, з якогось темного закутка його пам’яті, бо ж скоро вже двадцять літ, як він так-сяк завчив солодку мелодію шостої пісні з “Одіссеї”. Йому давало просто-таки фізичну полегкість отак вільно промовляти слова. В голові прояснювалось, він почував якусь блаженну, знеможливо-солодку кволість, і на устах затремтів розгублений усміх.

Дівчина й собі всміхнулась і, ворухнувшись, сказала:

– Ну, як? – Тоді, ступивши на крок ближче, почала сміятись: – Що це ви говорили?

– Я не знаю, – сказав Прокоп непевно.

Раптом непричинені двері з розмаху розчинились навстіж, і до кімнати влетіло щось маленьке, пухнасте, вискнуло з радості й скочило Прокопові на постіль.

– Гонзику! – крикнула злякано дівчина. – Геть додолу! – Але песик облизав Прокопові уже обличчя і в буйній радості зарився під ковдру.

Прокоп простягнув руку, щоб утертись, і з жахом відчув, що заріс бородою.

– Невже... – промовив він і замовк, здивований.

Песик шалів від радості: кусав ніжно Прокопові руки, вищав, гарчав, аж нарешті мокрим писочком дістав до грудей.

– Гонзику, – скрикнула дівчина, – чи ти сказився! Покинь! – І, підбігши до постелі, взяла песика на руки. – Боже, Гонзику, який ти дурний!

– Нехай, – сказав Прокоп.

– Але ж у вас рука болить, – мовила дівчина, дуже поважно притискаючи до грудей непокірного песика.

Прокоп безтямно глянув на свою праву руку. Від пальця через долоню тягся широкий шрам, ледве покритий червоною ніжною шкіркою, що приємно свербіла.

– Де... де я? – здивувався він.

– У нас, – відповіла дівчина якнайприроднішим тоном, і Прокоп відразу ж заспокоївся.

– У вас, – повторив він з полегкістю, хоча й не уявляв, де це. – І давно?

– Двадцятий день. І весь час... – Вона хотіла щось сказати, але стрималась. – Гонзик спав з вами, – додала вона квапливо і зачервонілась не відомо чого, пригортаючи песика, як малу дитину. – Ви це знаєте?

– Ні, не знаю, – намагався згадати Прокоп. – Хіба я спав?

– Увесь час! – скрикнула вона. – Вже можна було б і виспатись. – Вона пустила Гонзика на землю й підступила до постелі.

– Вам уже краще? Може, вам хочеться чого?

Прокоп покрутив головою; йому начебто не хотілось нічого.

– Котра година? – невпевнено спитав він.

– Десята. Я не знаю, що вам можна їсти, хай-но тато прийде... Тато буде такий радий... Може, вам треба чого?

– Дайте дзеркало, – сказав Прокоп нерішуче.

Дівчина засміялась і вибігла. Прокопові шуміло в голові. Він усе намагався щось згадати і ніяк не міг. Аж ось дівчина повернулась, щось каже і подає йому дзеркальце. Прокоп хоче піднести руку, але не відомо чого це не вдається йому. Дівчина вкладає ручку дзеркальця йому в пальці, але воно падає на ковдру. Дівчина зблідла, чогось занепокоїлась і сама піднесла йому дзеркальце до очей.

Прокоп дивиться і бачить геть заросле, майже незнайоме обличчя; дивиться і не може зрозуміти, і в нього раптом затремтіли губи.

– Лягайте, зараз же лягайте знову, – каже йому ніжний голосок мало не зі слізьми, і спритні руки підсовують подушку.

Прокоп лягає навзнак і заплющує очі.

“Лише хвилинку задрімаю”, – думає він, і навколо западає блаженна глибока тиша.

Хтось посмикав його за рукав.

– Ну, ну, – каже цей “хтось”, – може, годі вже спати, га?

Прокоп розплющив очі і побачив літнього добродія з рожевою лисиною, білою бородою, в золотих окулярах на лобі і з напрочуд бадьорим поглядом.

– Ви вже не спіть, шановний, – каже він, – уже досить, бо прокинетесь на тому світі.

Прокоп похмуро розглядав старого чоловіка; йому ще хотілось подрімати.

– Чого ви хочете? – озвався він задерикувато. – А... з ким маю честь?

Літній чоловік засміявся.

– Будь ласка, лікар Томеш. Ви ще й досі мене не запримітили, га? Та це нічого. Ну, то як ся маємо?

– Прокоп, – непривітно озвався хворий.

– Так, так, – відказав спокійно лікар. – А я думав, що ви Спляча Красуня. А тепер, пане інженере, нам треба вас оглянути. Ну, не суптесь. – Він вийняв з-під пахви у Прокопа термометр і задоволено промовив: – Тридцять п’ять і вісім. Голубе, ви стали, наче муха. Треба вас нагодувати, правда ж? Не рухайтесь.

Прокоп відчув на грудях гладеньку лисину і холодне вухо, що з задоволеним мугиканням пересувалось від плеча до плеча, від живота до горла.

– Ну, добре, – сказав нарешті лікар і надів окуляри. – В правому боці ще трохи хрипить, а серце... ну, та це налагодиться, адже так? – Він нахилився до Прокопа, запустив руку йому в волосся і почав пальцем відкривати й закривати повіки.

– Тепер не спіть, розумієте? – сказав він, розглядаючи його зіниці. – Дістанемо книжок і будемо читати. З’їмо що-небудь, вип’ємо келишок вина, і... та не совайтесь! Я вас не вкушу.

– Що зі мною таке? – несміливо запитав Прокоп.

Лікар випростався.

– Ні, тепер уже нічого. Послухайте, звідкіль ви тут узялися?

– Де?

– У Тиниці. Ми підняли вас із підлоги... а звідки ви, голубе, прийшли?

– Я не знаю. Може, з Праги? – почав згадувати Прокоп.

Лікар покрутив головою.

– Поїздом з Праги? З запаленням мозкових оболонок? Ви мали розум? Ви знаєте, що це таке взагалі?

– Що?

– Менінгіт. Сонна форма. А до того ще й запалення легенів. Сорок градусів, га? Друже, з таким не їздять на прогулянки. Знаєте, що? Ану, покажіть швиденько праву руку!

– Та це подряпина, – боронився Прокоп.

– Добра мені подряпина. Зараження крові, розумієте? Як видужаєте, то скажу вам, що ви були... що ви були осел. Пробачте, – промовив він у благородному гніві, – я мало не сказав чогось гіршого. Освічена людина, а того не знає, що має в собі хвороб аж на три смерті. Як ви взагалі тримались на ногах?