— У вас прекрасно, напрочуд легко дихається, — сказав Жубер, підходячи до відчиненого вікна. — Усе життя мріяв мати заміську віллу і власний автомобіль, але, мабуть, так і помру, нічого не добившись! — Він невесело всміхнувся.

— Звідки у вас такий песимізм?

— Для песимізму в мене є всі підстави… Останнім часом майже зовсім нема попиту на мою продукцію. Тут уже не до вілл та автомобілів! — Жубер повернувся до Василя. — Цікаво, як вам ведеться?

— Ми з компаньйоном на долю не скаржимося. На наш вік вистачить зношених і розбитих автомобілів — тільки встигай ремонтувати!.. Не може бути такої економічної кризи, яка змусила б людей перестати їздити. До того ж фірма наша солідна — ми ремонтуємо на совість, замовники завжди задоволені нашою роботою. У нас міцне становище.

— Ви просто в сорочці народилися!

— На жаль, людське щастя ніколи не буває повним…

— Невже і у вас є підстави бути невдоволеним долею?

— Є!

— Які ж?.. Якщо, звісно, не секрет.

— Ніякого секрету, звичайні житейські турботи. Моя дружина — мистецтвознавець. Вона єдина дочка заможних батьків і має намір дістати вчене звання при Віденському університеті. Оселившись у Франції, ми сподівалися, що вона зможе поглиблювати свої знання з фаху. Але ми захрясли в цьому маленькому містечку. А часто бувати в Парижі і довго лишатися там, щоб відвідувати музеї, слухати лекції в Сорбонні…

— Так вам треба переїхати до Парижа! — перебив Жубер.

— Це не так просто. Окрім того, що в мене тут налагоджене підприємство, лишається ще головне: я — не забувайте — іноземець, і мені влаштуватися в Парижі н пристойно заробляти майже неможливо… Не можу ж я працювати за простого механіка або поступити робітником на автомобільний завод! Безробітних у Парижі й без мене досить. Потім, признатися, одвик я працювати по найму.

Ліза покликала чоловіків вечеряти, і на цьому ділова розмова обірвалась.

Як і можна було сподіватися, Жубер та мадемуазель Мадлен відмовились піти до ранкової меси. Коли Василь і Ліза прийшли з церкви, гостей дома не було. Служниця сказала, що вони поснідали і пішли погуляти по місту. Служниця була збентежена, розгублена. Ліза спитала:

— Що з вами, Розі? Ви чимось засмучені?

— Ах, мадам, краще не питайте! Це просто жахливо… Я бачила… Бачила, як вони цілувались! — Служниця соромливо опустила очі.

— Що ж у цьому поганого? Чому мосьє Жубер не міг поцілувати свою племінницю?

— Мадам, це був зовсім не родинний поцілунок! — прошепотіла Розі й вибігла з кімнати.

Накреслену заздалегідь програму було виконано повністю. Все було мило, пристойно і скромно, але й не скупо.

Повертаючись додому після обіду з місцевим панством, Жубер узяв Василя під руку.

— Ви просто чарівник, Кочеку! Щоб прихилити серця моїх співвітчизників, як ви це зуміли зробити, треба бути справді чарівником. Я бачив, з якою повагою ставляться до вас жителі містечка, і радів за вас…

Після від'їзду гостей Василь засів за літературу з декоративного і прикладного мистецтва, почав ретельно вивчати всі тонкощі рекламної справи. Велику допомогу в цій роботі подавала йому Ліза — вона захопилася мистецтвом реклами. Василя дивували розмах і значення, які мала реклама в Сполучених Штатах Америки, і він мимохіть думав, що, коли б існувала «Рекламна фірма Жан Жубер і К°», вона могла б сказати нове слово в рекламній справі у Франції…

Він був тепер так певен можливості переїзду до Парижа, що кілька разів їздив туди з Лізою пошукати підходяще житло: невелику, на дві-три кімнати, не дуже дорогу, але пристойну квартиру поблизу центра.

Поступово він почав готувати свого компаньйона до думки про те, що їм рано чи пізно доведеться розлучитися.

Василь не поспішав робити Жуберові конкретні ділові пропозиції. Він навіть довгий час не показувався в нього. Терпляче очікував, розуміючи, що крах рекламного бюро Жубера вже близько.

Заїхавши одного разу в банк у своїх справах, Василь, ніби між іншим, попросив одного меткого службовця довідатися про фінансовий стан рекламного бюро мосьє Жубера в Парижі, пояснивши свою цікавість тим, що має намір зав'язати з цим бюро ділові стосунки.

— Взагалі принцип усіх банків — тримати в суворій таємниці фінансове становище клієнтів… Але для вас, мосьє Кочеку, я зроблю неможливе і, якщо довідаюсь, негайно сповіщу, — відповів службовець.

Через кілька днів Василеві стало відомо, що фінансовий стан Жубера жалюгідний і що векселі його незабаром буде опротестовано. Крах неминучий!..

Збагнувши, що настав час діяти, Василь поїхав у Париж. Він побачив, що Жубер дуже пригнічений. Жвавий і веселий француз якось збляк, змарнів, навіть мішки з'явилися під очима.

— Що з вами, чи не занедужали? — співчутливо спитав Василь, потискуючи йому руку.

— Не питайте, друже!.. Я, здається, пропав.

— Скоїлося нещастя?

— Залежно від того, що називати нещастям… Збуту не стало, склади напаковані готовим товаром. Нічим платити робітникам. Я заборгував за оренду приміщення, а також поставникам сировини. А тут ще підходить термін погашати вексель у банку. Ви ділова людина, знаєте: опротестували вексель — кінець усьому, ти банкрот, і сподіватися нема чого.

— Становище справді таке критичне, чи ви перебільшуєте? — спитав Василь.

— Перебільшую? Ніскільки — все втрачено, і в мене нема ніякого виходу!

— Не впадайте у відчай, друже. На світі не буває становища, з якого нема виходу. Давайте подумаємо разом, що можна зробити.

— Про що тут думати? Усе ясно. Ви ж не заплатите по моєму векселю. А навіть якщо б і заплатили, все одно я не спроможний повернути вам гроші… Краще вже зразу — хай оголосять банкротом, опишуть майно! — Жубер безнадійно, махнув рукою.

— І все-таки давайте обміркуємо становище, — м'яко наполягав Василь. — На яку суму ви видали векселя?

Жубер неохоче назвав суму: три тисячі вісімсот франків. Є і ще векселі: на тисячу двісті франків і на тисячу. Всього — шість тисяч франків. Але є й інші борги — поставникам за пап'є-маше, фарби, клей. Робітникам не виплачено за два місяці. За оренду приміщення, електрику та мало ще за що…

— А конкретніше? — наполягав Василь.

Жубер уперше пильно і зацікавлено подивився на співрозмовника.

— Та чи не збираєтесь ви сплатити мої борги? — похмуро пробурмотів він.

— Можливо, — спокійно відповів Василь.

— З якої речі? Часи добрих чарівників, здається, давно минули…

— Чарівників — можливо. Друзів і ділових людей — ні. Отже, інші ваші борги?..

— Кравцеві, м'ясникові, бакалійникові, булочнику — їм я, здається, не платив за останні два місяці.

— Усе зрозуміло. А тепер вислухайте мене. Я сплачу всі ваши борги, великі й дрібні, і вкладу в підприємство певну суму… за умови, звичайно, що ви візьмете мене в компаньйони!

— Вас? У компаньйони? Та з превеликою радістю! — вигукнув Жубер. Потім, немов опам'ятавшись, запитав: — Але боже мій! Навіщо вам ризикувати грішми, вкладаючи їх у безнадійне підприємство?

— Я не думаю, що ваше підприємство безнадійне. Не ображайтесь на мене заради всіх святих, — просто ви ведете діло не так, як треба в наш час. Може, я помиляюсь, але в мене склалося таке враження.

Самолюбство Жубера було уражене.

— Цікаво все-таки знати, в чому ж, по-вашому, полягає моє невміння правильно вести діло і на чому грунтуються ваші враження? Скоро десять років, як працює бюро. Хіба моя вина, що в усіх галузях застій і що банкротств стає дедалі більше?

— Я знаю, друже, що ваше бюро існує давно. Знаю й інше: по інерції ви весь час випускаєте одну й ту саму продукцію — симпатичного коротуна з тацею. Колись він мав успіх, але ж такими коротунами ви заповнили всю Францію! А ваші дуже дорогі коти і собаки з пап'є-маше не мають збуту взагалі, — спокійно і лагідно сказав Василь.

— Що ж ви можете запропонувати?