— Дасте розписку чи підпишемо угоду?

— Як хочете!

Щодо «всього Парижа» Василь перебільшив. Та чутки про успіхи нової рекламної фірми поширювались у місті досить швидко — замовців ставало все більше.

У конторі безперервно дзвонив телефон, заходили представники кінотеатрів, магазинів. Усіх цікавило одне питання: чи не можна замовити об'ємну рекламу на той чи інший товар, на кінокартину. Серед замовників були навіть власники булочних, галантерейних та рибних крамниць. За кілька днів рекламна фірма «Жубер і компанія» уклала двадцять шість угод, і до каси надійшло авансом понад чотири тисячі франків.

Головний художник фірми Анрі Борро порушив питання про розширення майстерні. Та Василь не поспішав розширювати підприємство і приймав найцікавіші, найвиграшніші замовлення. Відмова од низки інших замовлень стала своєрідною рекламою фірмі. Василь не знав твердо, чи це справді успіх, а чи тимчасовий «бум», як то часто буває у Франції, та й не тільки у Франції. Справжній, незаперечний успіх здобула фірма, оформивши вітрину іншого кінотеатру, в якому знову почали демонструвати відомий фільм Рене Клера «Під паризькими дахами».

Художники працювали над рекламою цього фільму з таким захватом, з таким задоволенням, немовби оформляли улюблений спектакль. Під їхніми руками оживав прекрасний, трохи сумний Париж з його старими вузькими вуличками, черепичними дахами будинків, тісними дворами. І, судячи з того, що вечорами, коли спалахували вогні, парижани йшли до кінотеатру, мов паломники, молодим художникам пощастило передати суть і настрій цього тонкого і розумного фільму.

Одна серйозна газета присвятила роботі художників рекламної фірми «Жубер і компанія» досить велику статтю. Відзначивши позитивні якості фільму, що «приваблює своєю простотою, ліричністю і реалістичним зображенням справжнього життя», автор статті відзначав, що «знайшлися молоді талановиті художники, згуртовані навколо рекламної фірми «Жубер і компанія», які зуміли передати у своєму оформленні вітрини кінотеатру, де йде цей чудовий фільм, усю чарівність картини. Слід відзначити, що діяльність фірми «Жубер і компанія» взагалі заслуговує на всіляку похвалу. Можна без перебільшення твердити, що ця молода фірма сказала нове слово в рекламній справі Франції. Добрий смак, винахідливість, прекрасне виконання дають можливість художникам фірми підняти рекламу до високого рівня майстерності. Побажаємо їм нових успіхів». Під статтею стояв підпис — Жюль Сар'ян.

Кращого не можна було й бажати. Василь не знав тільки — з'явилася стаття внаслідок старань Жубера чи це особиста думка одного з паризьких журналістів. Гублячись у здогадах, він не витерпів і подзвонив компаньйонові.

— Ви читали статтю про нас, Жубере?.. Чудова, правда? Велике вам спасибі. Після такої статті на сторінках солідної газети справи наші підуть угору, і ми зможемо розширити майстерню без великого ризику… Як, ви тут ні до чого?.. Я запитую тому, що ви хотіли організувати статтю… В такому разі — це ще краще: виходить, ми справді заслуговуємо на увагу преси!.. Дуже радий, що ви одужуєте, сподіваюсь скоро побачити вас у конторі… Ви маєте рацію, роботи в нас справді непочатий край.

«Бувають чудеса на світі, — думав Василь, — журналіст рекламує роботу нашої фірми без будь-якої користі для себе!..»

Удень до нього зайшов Борро.

— Я обіцяв вам підшукати зручну квартиру і, здається, виконав обіцянку. На вулиці Санкре-кер можна найняти квартиру з трьох кімнат на четвертому поверсі. Хочете подивитися?

— Звичайно.

— Ми могли б поїхати туди хоч зараз, якщо ви вільні.

— Їдьмо зараз!

Не встиг Василь і Борро переступити порога парадних дверей великого комерційного будинку, як їм заступила дорогу огрядна червонощока жінка років п'ятдесяти, в чепчику.

— Ах, це ти, Анрі! — сказала вона. — Як здоров'я твоєї матусі?

— Спасибі, тітонько Ежені. Їй трохи краще. Відтоді, як я на постійній роботі, вона почуває себе спокійніше… А це мій патрон, мосьє Кочек. Він хотів би оглянути тридцять шосту квартиру на четвертому поверсі, якщо, звичайно, ви не заперечуватимете.

— Як я можу заперечувати? Квартири для того й існують, щоб їх наймали порядні жильці. Я тільки візьму ключі…

Піднімаючись по сходах, тітка Ежені не замовкала ні на хвилину.

— Мосьє, в нашому будинку живуть тільки порядні люди. Ще не було випадку, щоб хто-небудь затримував плату за квартиру. Ніколи ніяких непорозумінь за вісімнадцять років, що я тут служу… Раніше консьєржкою в цьому будинку була моя мати. Тридцять шоста квартира — одна з найкращих. Три просторі кімнати з високими вікнами, що виходять на схід, велика кухня, всі вигоди…

— І центральне опалення, і ванна? — перебив консьєржку Василь. Він добре знав, що в паризьких будинках їх знайти нелегко.

— О мосьє! Якщо ви живете в Парижі давно, то, либонь, знаєте, що будинки з центральним опаленням, а з ванною й поготів, бувають тільки в аристократичних кварталах і коштують дуже дорого. Та й навіщо в Парижі центральне опалення? Слава богу, в нас тут не північний полюс, де бродять білі ведмеді. До вас у цій квартирі жив великий вельможа з Алжіру — чи то бек, чи принц. Він був дуже задоволений. У вельможі було самих служників шість чоловік, і він ніколи не виходив на вулицю без охоронця. Казали, що у нього в Алжірі — гарем, де дуже багато красунь. Дикунство, мосьє, нічого не вдієш!

Як виявилось, квартира й справді була зручна і пристойно умебльована. Однак і ціна була пристойна — шістсот франків на місяць.

З того, як розхвалювала її консьєржка, Василь зрозумів, що сподіватися скидки нічого, і не торгувався.

— Завтра ми приїдемо з дружиною і, якщо їй квартира теж сподобається, ми наймемо її, — сказав він, оглянувши все.

Лізі квартира сподобалась, особливо камін. Вона вже уявляла собі, як у негоду сидітиме вечорами біля каміна з книжкою, прислухатиметься до веселого потріскування полін у вогні і чекатиме Василя.

— Квартира чудова, але ж ціна! — сказала вона.

— Париж вартий меси! — пожартував Василь і сказав тітці Ежені, що залишає квартиру за собою.

Повертаючись того вечора додому, Василь і Ліза обговорювали важливе питання: як їм попрощатися з людьми в маленькому містечку, з людьми, яким вони були дуже вдячні.

— Ти гадаєш, що неодмінно треба влаштувати вечерю? — запитувала Ліза.

— Що означає — неодмінно? Можна виїхати, обмежившись візитом ввічливості — попрощались і поїхали. Але нам треба, щоб у цих гарних людей лишилася добра згадка про нас. Хто знає, як складуться наші справи далі, — чи не знадобляться нам провінційні друзі?

Вечерю замовили в ресторані мосьє Дюрана. Запросили всіх знайомих: мера, кюре, начальника поліції, Ренара, самого Дюрана, — цього разу всіх з дружинами.

Чоловіки віддали данину міцним винам, трохи захмеліли. Язики розв'язались, усі наввипередки намагалися сказати щось приємне Кочекові та його милій дружині. Особливо красномовним був Франсуа Ренар.

— Скажіть, друзі, хіба в мене не особливий нюх на людей? Мені досить було заговорити з мосьє Кочеком, щоб відчути, яка він людина. Адже це я умовив його зупинитися в нашому місті. За ваше здоров'я, дорогий мосьє Кочеку! — Товстун підвівся з келехом у руці. — Бажаю вам усіляких успіхів. Сподіваюсь, наша дружба не закінчиться сьогоднішнім днем. Завжди, за будь-яких обставин можете розраховувати на мене і на моїх друзів.

— Франсуа правду каже, — взяв слово мер. — Ви, мосьє Кочеку, завжди можете розраховувати на нашу підтримку. Наше місто хоч і маленьке, але люди тут благородні!..

— Мосьє Кочек добрий християнин! — сказав кюре. Навіть похмурий, скупий на слова начальник поліції розчулився і почав довго говорити про те, що особисто він завжди ставився до іноземців, які живуть у Франції, з певною підозрою. Що ж до всіма поважаного мосьє Кочека, то він — щасливий виняток, цілком благонадійна людина. Такі люди, як мосьє Кочек, дурниць не роблять і політикою не займаються! На закінчення він сказав, що в нього є приємний сюрприз для мосьє Кочека та його дружини: на клопотання пана мера поліцейське управління задовольнило прохання мосьє Кочека і постановило видати йому та його дружині дозвіл на постійне проживання на території всієї республіки, за винятком її заморських володінь.