— Скажіть, Жубере, як почувають себе італійці під фашистською диктатурою? — спитав Василь, відклавши вбік угоди.

— Якось я цим не цікавився. Чув про колоніальні претензії Італії до Африки, але в чому там справа — навіть не уявляю. Зрештою, це нас не обходить. Коли італійцям хочеться прибрати до рук якісь землі дикунів — нехай, на здоров'я. Сомалійцям чи абіссінцям від того гірше не буде — цивілізовані народи, прийшовши до них, принаймні принесуть з собою культуру і християнську релігію!

— Ви серйозно так думаєте?

— Так… А втім, я погано розуміюсь на цьому! — поквапився сказати Жубер, відчувши холодок у голосі компаньйона.

— А якщо фашисти на чолі з Гітлером захоплять владу в Німеччині, в безпосередній близькості від Франції, тоді як?

— Не розумію вашого запитання, мосьє Кочеку… Захоплять так захоплять, — нам від цього ні холодно ні жарко…

— Ах, мосьє Жубере, мосьє Жубере! Ви не уявляєте собі, які наслідки може мати для сусідніх з Німеччиною країн перемога націонал-соціалістів… А втім, в одному правда ваша: політика не про нас! Хай нею клопочуться дипломати… — Щоб приховати своє роздратування, Василь, пославшись на невідкладні справи, вийшов з контори.

Він довго тинявся по паризьких вулицях. Хмари, що заволокли небо зранку, порідшали. Крізь розриви в них час від часу показувалося сонце, і тоді черепичні дахи, вмиті ранковим дощем, яскраво вилискували. Василь обирав малолюдні вулиці, щоб ніхто не заважав йому думати про те, скільки грізних подій бачило це місто, скільки бур пронеслося над ним… Варфоломіївська ніч… Взяття Бастілії… Тут, у цьому місті, жили Робесп'єр, Дантон, Марат. Тут стратили короля і королеву… Камені паризьких бруківок зберегли пам'ять про благородну непримиренність, пристрасне бажання справедливості, розтоптаних «надлюдиною» тих часів — Бонапартом. І — Паризька комуна, героїчна репетиція нашого Жовтня… У грізний час, коли в 1914–1915 роках французьку землю топтали чоботи кайзерівських солдатів, сини Франції взялися до зброї і з кличем: «Батьківщина в небезпеці!» зупинили завойовників під стінами Вердена. Тоді вони показали небачену стійкість і героїзм, покрили свої бойові прапори невмирущою славою… А сьогодні нащадок тих героїв, Жубер, твердить, що, коли фашисти захоплять владу в Німеччині, йому від того ні холодно ні жарко… Та хіба тільки Жубер? На жаль, таких, як Жубер, у сучасній Франції чимало. Простодушні люди, вони не розуміють, що Гітлер та його. поплічники мріють про реванш, про помсту за поразку у війні. Перемога над ворогом пробудила у французів рожеві надії. Прості люди Франції вірили, що по війні, після стількох жертв запанує справедливість. Багато хто вірив і в авторитет Ліги націй. У післявоєнні роки настало розчарування. Воно було тим глибшим, чим рожевіші були надії. Класові суперечності загострилися ще більше… Чи зуміють французи сьогодні захистити від фашистських орд свою чудову батьківщину?..

Сар'ян, точний, як завжди, запросив Василя до себе, попередивши, що в нього буде Ганс Вебер. Цього разу Василь поїхав до журналіста сам, без Лізи.

Вебер тримався просто, говорив стримано і зовсім не був схожий на того веселого, трохи навіть легковажного чолов'ягу, яким звикли його бачити в тенісному клубі.

Після вечері вони втрьох пішли в кабінет господаря, і несподівано Вебер сам перейшов до діла.

— Жюль говорив мені про вас. Не дивуйтесь, ми з ним давні друзі, у нас нема таємниць один від одного. Я давно придивляюся до вас, але ви так майстерно граєте свою роль, що зрештою я подумав: цей Кочек один з тих сучасних молодиків, для яких нема нічого святого на світі, окрім дзвінкої монети. Я повірив, що ви прибули сюди, до Франції, з єдиною метою — робити гроші.

— Мені приємно це чути… Якщо такий досвідчений дипломат, як ви, дійшов до такого висновку, то мені нема чого боятися агентів Сюрте Женераль! — серйозно, без усмішки відповів Василь.

— Перейдімо, друзі, від компліментів до обговорення питань, заради яких ми сьогодні зібрались, — втрутився Сар'ян. — Ми не на дипломатичному прийомі!.. Мосьє Кочек і я поклали присвятити свої скромні сили боротьбі з фашизмом, де б з ним не зіткнулися. Ми запрошуємо вас, Вебере, приєднатися до нас. Ми зважили, що сьогодні реальна небезпека фашизму йде під нашої батьківщини, і ви, репрезентуючи тут Німеччину, могли б зробити неоціненну послугу, якби переказували нам відомості про події в Німеччині, щоб наш друг Кочек міг передавати їх компетентним організаціям…

— Яким саме організаціям, чи не можна дізнатися?

— Тут великої таємниці нема, — сказав Василь, — йдеться про організацію, яка вбачає у фашизмові смертельну небезпеку як для самої Німеччини, так і для всього людства, і яка поставила перед собою завдання боротися проти наступу фашизму всіма можливими засобами…. Мосьє Вебере, ви читали книжку Гітлера «Майн кампф»?

— Ще б пак! І можу додати, що мерзеннішої філософії Німеччина не знала, якщо, звісно, це маніакальне маячіння можна назвати філософією!..

— От і допоможіть нам, щоб це маячіння не стало страшною реальністю! — сказав Василь.

— Я готовий. Тільки майте на увазі, що я — звичайнісінький секретар генерального консульства. Ми видаємо візи на в'їзд до Німеччини, реєструємо шлюби, народження дітей у німецьких підданих, розсилаємо повістки юнакам, що досягли призовного віку. Як бачите, у нас не дуже широкі повноваження. Звісно, я буваю в нашому посольстві, відвідую наш клуб, маю стосунки з поінформованими дипломатичними працівниками й іноді дізнаюся про справді важливі й цікаві новини. Я ладен ділитися з вами цими новинами, але, по-моєму, інформація, яка пройшла через другі, треті руки, мало що дасть. Треба шукати щось інше.

— Що саме ви маєте на увазі? — спитав Василь.

Вебер мовчав, затягуючись тютюновим димом.

— Є одне надійне джерело, — сказав він, подумавши. — Правда, воно пов'язане з певним ризиком. Якщо ми хочемо діяти серйозно і не марнувати свою енергію на дрібниці, треба знайти доступ до секретних сейфів німецького посольства в Парижі…

— Думка правильна, та як її здійснити? — нетерпляче перебив Вебера експансивний Сар'ян.

— По-моєму, є одна лазівка… І коли ми добре поміркуємо, то зуміємо цією лазівкою скористатися… В нашому посольстві працює стенографістка Ельза Браун. Вона — довірена особа посла Роланда Кестнера і має доступ до всіх секретних справ. Ельза Браун вдова, але ще молодиться. У неї дві вади — надмірна скнарість і така сама надмірна любов до молодих кавалерів. Як справжня німкеня, вона ощадлива від природи, але її ощадливість межує з якоюсь манією. Замість масла вона купує маргарин, п'є сурогат кави, щоб відкласти кілька зайвих франків. У неї панічний страх перед незабезпеченою старістю…

— І вона змогла щось заощадити? — спитав Василь.

— Отож-бо, що ні! Заощаджуючи на дрібницях, вона всі свої гроші витрачає на молодих коханців. З неї кепкують усі в посольстві…

— І ви пропонуєте залучити цю жінку до справи? — спитав Василь.

— Так. І гадаю, це вийде. У Ельзи Браун нема ніяких переконань. Її можна використати двома способами — або надіслати до неї молодого мужчину, який зуміє видобувати з неї потрібні відомості, або просто купити її. Якщо у вас є на прикметі підходящий молодик, познайомимо його з Браун. Якщо нема, — спробуємо запропонувати гроші. Звісно, якщо ви маєте кошти: грошей потрібно буде чимало!

— Перший спосіб зовсім відпадає, ми ніколи не підемо на таке. Що ж до грошей… Я співвласник прибуткової рекламної фірми. Маю і власні кошти. Я можу дозволити собі потратити певну суму для винагороди фрау Браун, в тому разі, звісно, якщо її співробітництво з нами буде ефективним, — сказав Василь. — А як і з чого почати розмову з нею?

— Я вже подумав про це. — Вебер запалив нову сигарету. — Тут потрібна жінка, до речі, розумна, яка зуміє близько зійтися з Ельзою. Поведе її до модних кравчих, порадить, як користуватися кремом, яку робити зачіску і в якого перукаря… Одне слово, прихилить її до себе і ввійде до неї в довіру.