За годину Василь розмовляв з художниками Борро і Домініком. Хлопці явно були чимось пригнічені. На запитання Василя, що з ними, Борро відповів:

— Хіба ви не знаєте, мосьє Кочеку? У Берліні владу захопив голова фашистів Гітлер. Знову доведеться французам кров проливати!..

— Вже так зразу й кров!..

— Месьє Кочеку, мій батько загинув під Верденом. Це було всього якихось сімнадцять років тому. А сьогодні нащадки пруссаків, убивць мого батька, знову брязкають зброєю. Певен, що німці, маючи такого верховоду, як Гітлер, захочуть насамперед звести з нами давні рахунки за поразку в минулій війні… Знаєте, який плакат намалював Домінік?

— Ні, звичайно! Звідки мені знати, які плакати малює, мій юний друг?

— Плакат перегукується з часами Великої французької революції. Під малюнком напис: «До зброї, громадяни! Вітчизна в небезпеці!..»

— Намалювати намалював, а ось хто надрукує мій плакат — не знаю, — сказав Домінік.

— У Парижі є одна-єдина газета, яка погодилася б надрукувати цей плакат, — «Юманіте», — сказав Борро. — Але тоді ти, дорогий друже, попрощайся з надією будь-коли уславитися. Художника, що виступає на сторінках ракети «скажених» — адже треба ж, щоб комуністів сьогодні називали так само, як колись якобінців, — такого художника «порядне товариство» не пустить до себе навісь на поріг, і його картини ніколи, повік-віків, не буде виставлено в жодному виставочному залі!..

— То й нехай!.. Віднесу плакат в «Юманіте». Якщо вони погодяться надрукувати, я ладен віддати його безплатно!

— Браво, Домініку! Пізнаю впертого й мужнього нащадка санкюлотів. Що там один плакат, зроби серію, бий на сполох, закликай французів до пильності! І водночас… Готуйся до того, що мосьє Жубер вижене тебе. Те, що у рекламній фірмі працює такий вільнодумець і бунтар, безперечно, негативно позначиться на її комерційній діяльності. Я, правда, не знаю думки мосьє Кочека щодо цього. — Борро запитливо глянув на Василя.

— Наша фірма — підприємство комерційне, і політичні переконання чи навіть діяльність її співробітників нас не обходить. — Василь хотів дати зрозуміти художникам, що їм побоюватись нічого.

— Ми були певні, що ви скажете саме так! — Борро повеселішав. — Ходімо, Домініку, малювати плакати. Вони закликатимуть синів Франції до зброї. Якщо ніхто не захоче друкувати, ми самі розклеїмо їх на афішних тумбах.

Художники вийшли. Василь, дивлячись їм услід, думав, що дух нації, як і раніше, живий, жива її сила, стійкість, аби тільки справжні патріоти не втратили пильності.

Останніми днями столичні газети друкували на своїх шпальтах короткі повідомлення про те, що після приходу до влади націонал-соціалістів терор у Німеччині посилився, що в Пруссії арештовано п'ять тисяч, у Рейнській області понад дві тисячі комуністів та ворогів гітлеризму, що конфіскується майно небажаних елементів, здебільшого євреїв. Газета «Тан» не скупилася на прогнози: «Цілком можливо, що Гітлер скоро зазнає краху і втратить свою репутацію рятівника Німеччини…»

Василь, зустрівшися з Сар'яном, спитав його, як усе це розуміти: невже заможні класи Франції настільки засліплені ненавистю до комуністів, що не бачать справжньої небезпеки?

— Дивуюся вам, друже мій!.. Ви так довго живете у Франції і не зрозуміли, що буржуа віддають перевагу Гітлерові перед своїми співвітчизниками-комуністами! Вони сподіваються, що зуміють домовитися з фашистами, і готові піти на будь-які поступки. Окрім того, тут певні, що Гітлер насамперед кинеться на схід і застряне в просторах Росії. Ходімо зі мною в Національні збори — там призначено дебати з міжнародних питань. Ви послухаєте, про що і як говорять «обранці» нації!..

Фрау Шульц поїхала, взявши з собою відповідь «батькові». Те, що сталося в Німеччині, не було для «батька» несподіванкою. Адже він не раз писав і говорив, що прихід до влади фашистів — справа вирішена, що це — питання часу. Ось цей час настав… Тепер головне — знати, як французи реагують на грізні події в сусідній державі, причому знати не поверхово, не навздогад, а доказово, спираючись на неспростовні факти. Знати і те, яких заходів вживає французький уряд, щоб перепинити шлях фашистським полчищам, якщо вони почнуть похід. Як французи захищатимуть своїх союзників…

Сар’ян добре зробив, що запросив Василя в Національні збори. Правда, все, що там буде сказано, можна прочитати наступного дня в газетах. Але одне діло — читати газети і зовсім інше — послухати депутатів самому. У Франції, на радість німецькій розвідці, не вміють зберігати державних тяємниць, — немов навмисне виставляють їх напоказ!.. Німецькі агенти нишпорять всюди, навіть на секретних засіданнях парламентської комісії, навіть на засіданні ради міністрів, не кажучи вже про Національні збори. Цього мало, самі французи необачно розкривають свої таємниці. Нещодавно на шпальтах великих газет між військовими фахівцями спалахнула суперечна про кількість і якість французьких танків та літаків. У той час, коли в Німеччині утверджується доктрина блискавичної війни, в якій велике значення надають танкам, самохідним гарматам і моторизованим дивізіям, французькі генерали геть зовсім заперечують використання танків у майбутній війні. Це наштовхує на думку, що в них немає танків найновішої конструкції. Танки, які були на озброєнні, безнадійно застаріли — на них тонка броня, це скоріше мішень для німецької бронебійної артилерії, ніж бойові одиниці. Василь не був військовим спеціалістом, а проте розумів, як глибоко помиляються французькі генерали, коли твердять, що майбутня війна буде позиційною, як війна 1914–1918 років…

Тепер, як ніколи, важливо було знати плани фашистів щодо своїх сусідів. Пора завершити довгу гру з Ельзою Браун! Нехай Ліза зустрінеться з німкенею і домовиться з нею. Чи не замінять нові правителі Німеччини своїх послів за кордоном?..

Удома Василь сказав Лізі:

— Агенти німецької розвідки стежать за всіма співробітниками свого посольства, тому зміни місце зустрічі з Браун. І, коли пропонуватимеш їй гроші, не скупись!

— Ти б краще сказав прямо, скільки їй запропонувати!

— Делікатне питання — скільки? Мало запропонуєш — не погодиться. Багато запропонуєш — злякається… Ти кажеш, вона одержує сімсот франків на місяць?.. Запропонуй їй тисячу…

— Не багато?

— Гадаю, що ні. Пообіцяй, що залежно від якості інформації, яку вона нам передаватиме, винагорода може збільшитися…

Розмовляти про це вдома було набагато легше, ніж із самою Браун…

Ліза подзвонила їй і домовилась про зустріч у великому студентському кафе в Латинському кварталі — там завжди товпилася галаслива молодь, серед якої неважко було загубитись, коли б виникла така потреба. Було взято до уваги і ту обставину, що Браун, відчувши щось недобре, може привести з собою одного-двох хлопців з німецького посольства.

Василь запросив до свого кабінету Борро та Домініка і сказав:

— Друзі, у мене до вас особисте прохання. Справа в тому, що моя дружина має зустрітися з однією жінкою в студентському кафе в Латинському кварталі. Жінка ця — німкеня і досить ексцентрична особа… Прошу вас, будьте там завтра о сьомій вечора. Сядьте за столик, замовте собі вина чи кави й нудьгуйте, не даючи і взнаки, що ви знайомі з моєю дружиною. Якщо все минеться, ви проведете вечір на свій розсуд. Якщо ж німкеня спробує зчинити галас, допоможіть моїй дружині непомітно вибратися з кафе… Ви зрозуміли мене?

— Цілком! — відповів Борро. — Не турбуйтеся, мосьє Кочеку, ми все зробимо якнайкраще. Правда, Домініку?

— Про що говорити, — звичайно!.. Знаєте, мосьє Кочеку, у нас з Анрі з цим кафе пов'язано багато спогадів. Ми обидва були закохані в дівчину за стойкою. Вона була красуня, таких очей ні в кого більш не бачили!.. Звали її Габріелла. Ми думали — вона іспанка. Згодом з'ясувалося, що вона дочка грузинських емігрантів. Грузини — то така нація на Кавказі. Ми з Анрі ходили в кафе щовечора, щоб побачити її, а коли мали гроші, просиджували там до пізньої ночі…

— Я хочу внести у розповідь Домініка маленьку поправку, — перебив товариша Борро. — Закоханий в Габріеллу був Домінік. Я супроводжував його тільки задля товариської солідарності.