— Коли ви збираєтесь їхати?
— Хоч завтра, якщо ви не заперечуватимете. Німецька віза у мене в кишені, лишається купити квитка.
— Не заперечую. Хочу звернути вашу увагу на важливість міцних ділових стосунків нашої фірми з ярмарковим комітетом у Лейпцігу. Запам'ятайте, в них невичерпні можливості забезпечити нас замовленнями.
— Зроблю все, що зможу!
Не встиг Василь розібрати пошту, як до кабінету ввійшов Жубер. Мовчки потис компаньйонові руку, неквапливо скинув пальто, повісив на вішалку.
Борро мав рацію: Жубер змарнів, зблід, вигляд у нього був поганий.
— Добре, що ви приїхали, — сказав Жубер, сідаючи до Василевого столу. — Сподіваюсь, подорож була приємна?
— Поїздка була успішна, але важка… Ви знаєте з моєї телеграми, що мені пощастило завершити переговори з Берлінською конторою кінопрокату і, найголовніше, укласти вигідну угоду з Лейпцігським ярмарковим комітетом. Отже, тепер ми не залежатимемо від примх ринку. І все-таки поїздка була жахлива! Ви навіть уявити собі не можете, що коїться там, у Німеччині. Неприхована диктатура, знищено всяку демократію, придушено людську особистість — справжнє варварство… Часом не вірилося, що все це не маячіння… — Василь замовк, помітивши, що Жубер не слухає його, і спитав: — А тепер скажіть, що з вами?
— Чому ви питаєте про це?
— За короткий час, що мене не було, ви дуже змінилися.
Жубер хотів щось сказати, але промовчав.
— Якщо ви не хочете бути зі мною відвертим, я не наполягатиму. Але мені здавалося, що між друзями не повинно бути таємниць!
— Ах, друже мій! Я нещасна людина…
— Що трапилося?
— Ви знаєте, як я кохав Мадлен… Заради неї я пожертвував усім, мало не розорився…
— І що ж?
— Мені й боляче, і гірко говорити про це… Нещодавно я випадково застав її з іншим. І знаєте, що найприкріше? Ні, ви навіть уявити собі не можете! Старий, гладкий кабан!.. Міняти Жана Жубера, — і на кого? На старого розпусника!
— Не засмучуйтесь!.. Стародавній поет сказав: «Ліпше на утлому човні вирушити у відкрите море, ніж довіритися брехливим клятвам жінок…»
— Я ж кохав її!..
Надвечір Василь подзвонив Сар'янові.
— Приїхали? — зрадів той. — І голова ціла? Браво, бравіссімо! Він ще запитує, чи хочу я зустрітися! Не хочу, а наполягаю на цьому. Більше того, на правах дружби вимагаю!
— Приходьте до нас!
— Мені соромно щоразу завдавати клопоту Маріанні. Може, краще зустрітися десь у ресторані?
— Ні, не краще. Я ще й дружини не бачив. Заїхав додому з вокзалу, а вона вже пішла на лекції. Приїжджайте до нас, посидимо, вип'ємо пляшечку вина, побалакаємо…
Увечері, не встиг Василь зайти в хату, як Ліза кинулася до нього, обняла і раптом розплакалася.
— Ну чого ти, чого? — заспокоював Василь дружину, гладячи її рівненько зачесане волосся.
— Я так турбувалася, так хвилювалася!.. Місця собі не знаходила, ночей не спала…
— Але ж для турбот не було ніяких підстав.
— Як же не було? Думаєш, я дурненька і не знаю, що коїться там, куди ти їздив… О господи, коли ж буде край цьому проклятущому життю? — Ліза витерла сльози.
— Напевно можу тобі сказати — край буде нескоро. Дуже нескоро, і тому нам треба берегти нерви.
— Тобі легко казати — берегти нерви. Я тут одна-однісінька в оцих стінах… Що тільки не спадало на думку…
— Ти краще розкажи, як жила без мене, які в тебе новини?
— Усе як і було. А втім, у мене маленька радість: професор Жеріко, прочитавши мій реферат, обіцяв зарахувати мене з наступного учбового року на основне відділення університету… Коли ти поїхав, я зустрічалася з Браун. Вона охоче взяла від мене ще п'ятсот франків і обіцяла принести цими днями список французьких журналістів, яких підкупило німецьке посольство — вони тепер працюють на Німеччину. Браун запевняє, що в списку є прізвища досить відомих політичних оглядачів.
— Це дуже важливо, ми знайдемо спосіб повідомити французькі власті. Хай вони знають зрадників і вживуть потрібних заходів.
Ліза похитала головою.
— Боюся, що французькі власті ніяких заходів не вживатимуть.
— На жаль, ти, мабуть, маєш рацію.
— Разів зо два дзвонив Сар'ян — питав, чи немає від тебе звісток.
— Добре, що нагадала! — спохватився Василь. — Він обіцяв приїхати сьогодні.
Стіл було давно накрито, закуски розставлено, пляшки розкупорено, а Сар'ян усе не приїжджав. Василя це занепокоїло — журналіст людина пунктуальна і ніколи не спізнюється.
Він залетів у квартиру мов вихор, коли його вже перестали чекати.
— Пробачте, будь ласка! Причини вельми серйозні…
До того ж я голодний як вовк! — Він сів за стіл, випив вина і заходився закушувати.
— Признавайтеся, Жюлю, — чи не затрималися ви на побаченні з прекрасною дамою? — спитав Василь.
— Здається, я мав уже нагоду говорити вам, що я однолюб і, крім Жаннет, інших жінок просто не помічаю!.. Виняток, звичайно, становить Маріанна, — одразу ж поправився Сар'ян. — Нас, групу журналістів, запросили на Ке д'Орсе, і особисто мосьє Бонкур виступив із досить важливою інформацією. Але про все це потім, спочатку розкажіть про ваші враження!
Поки Василь з усіма подробицями розповідав про бачене і пережите в Німеччині, Сар'ян призволився і шинкою з корнішонами, і холодною телятиною, не забуваючи підливати собі вина.
— Здається, я зрозумів секрет успіху Гітлера, — говорив Василь. — Він вибрав слушний час, щоб захопити владу. Економічна криза гасне повсюдно — звичайно, і в Німеччині теж. Помітно деяке пожвавлення в промисловості й торгівлі. Гітлер спритно використовує це, створюючи у своїх співвітчизників враження, що все відбувається завдяки йому. Безробіття поступово ліквідується, життя поліпшується — як же не бути вдячним фюрерові? Він, Гітлер, жонглює демагогічними гаслами, твердить, ніби виступає проти магнатів капіталізму. Народ вірить, що саме він скасував ненависну німцям і дійсно несправедливу Версальську угоду. Німеччина озброюється повним ходом — безробітним дали роботу, а промисловцям — неймовірні бариші.
— А де ж були ліві — соціал-демократи і комуністи, що якийсь час мали більшість депутатських місць у рейхстагу? — спитав Сар'ян.
— Наскільки я знаю, соціал-демократи відхилили пропозицію комуністів про спільні дії і розкололи лівий фронт. А комуністична партія Німеччини хибувала до певної міри на лівизну, сектантство. Керівництво її доводило, що комуністам у такій економічно розвиненій країні, як Німеччина, немає діла до міської дрібної буржуазії та селянства. А дрібна буржуазія в Німеччині — то ж більшість населення. Саме вона стала опорою фашизму…
— О боже мій! — зітхнув Сар'ян. — Варто зустрітися двом приятелям, як вони тільки те й роблять, що розмовляють про політику, навіть у присутності дами!..
— Я завжди із задоволенням слухаю ваші розмови, — сказала Ліза. — Що вдієш? Ми живемо в таку епоху, коли політика заступає всі інші інтереси!..
— До речі, як посуваються справи з тією німкенею, знайомою Ганса Вебера? — спитав Лізу журналіст.
— Виявилося, що з нею можна домовитись…
— Ця сама фрау Браун, — втрутився Василь, — передасть нам цими днями список відомих французьких журналістів, котрих підкупило німецьке посольство і вони працюють на користь Німеччини. Як ви гадаєте, можна буде викрити цих продажних писак? Маріанна, наприклад, думає, що ніяких заходів щодо журналістів, які беруть гроші в німецького посла, не буде вжито, навіть коли уряд матиме неспростовні докази.
— Бачте, — сказав Сар'ян, — у нас вважають за нормальне, коли журналіст одержує гроші від політичних партій, акціонерних та громадських товариств, навіть від окремих підприємств і пише на їх користь. Діє дуже проста логіка — кожен заробляє свій хліб як може. Звичайно, тут мова йде про підтримку фашизму. Але як ми зуміємо довести, що тих журналістів справді підкупили німці? Послатися на їхні статті? Даремно — у вільній країні кожен має право писати що хоче. Боюся, що Маріанна має рацію, — тут нічого не вдієш! — Він помовчав, подумав. — Я б міг спробувати надрукувати цей список у газеті, але знову ж таки погрібні переконливі докази, інакше патрон не погодиться. Припустімо, ми зуміємо умовити його. Журналісти одразу ж порушать проти нас судовий процес, і ми програємо його… Стривайте! Що коли цей список подати самому міністрові? Поль Бонкур довіряє мені. Хай принаймні знає, хто із журналістів продає Францію!..