На відміну від німців, співробітники американського дипломатичного корпусу, як виявилося, були вельми товариські, легко знайомилися з місцевими жителями. Ковачич по-дружньому ставився до Василя, часто приїжджав до нього в контору, запрошував його на обід чи вечерю. Спочатку це викликало у Василя підозру — чи не прагне американець дізнатися, хто такий цей Кочек? Адже кожен американський дипломат водночас і розвідник… Однак незабаром він упевнився, що віце-консулові просто приємно бувати в товаристві словака, майже співвітчизника.

Минуло близько місяця, і Ковачич, якось подзвонивши, із прикрістю сказав Василеві, що тому відмовлено у візі.

— Повірте, ми тут непричетні, — додав він. — На наш запит емігрантські власті відповіли відмовою. Не журіться, містере Кочеку, ми сьогодні ж надішлемо більш умотивований запит. Було б непогано, коли б ви теж написали конторам, які вас запрошували, щоб вони на місці вжили заходів. На жаль, одержати американську візу не так-то й легко!

— Написати напишу. Але, маю вам признатися, дорогий містере Ковачич, що я не дуже поспішаю до Америки. Дадуть мені візу — добре, не дадуть — теж не плакатиму. Жили досі без Америки, проживемо й далі!

— У ваших словах я відчуваю образу… Ще раз запевняю вас, генеральне консульство тут непричетне!

— Поїду я в Америку чи ні, це не може зашкодити нашій взаємній симпатії! — запевнив Ковачича Василь.

За годину до нього завітав представник лейпцігського ярмаркового комітету — молодик, на вигляд типовий німець. Відвідувач щільно причинив за собою двері й, підійшовши ближче до письмового столу, назвав пароль.

Діставши відповідь і пересвідчившись, що перед ним саме та людина, яка йому потрібна, він сказав, що приїхав від «батька».

— Тепер зв'язок із вами підтримуватиму я — нібито представник лейпцігського ярмаркового комітету. «Батько» просив передати, що всі документи готові і щоб ви прискорили від'їзд Єлизавети Володимирівни у Чехословаччину. Нехай вона так розрахує час, щоб потрапити до призначеної країни на студентські канікули, а до цього побуває ще в Італії.

— Ясно, — коротко відповів Василь і спитав молодика, де той зупинився.

— Усе гаразд, не турбуйтеся. Я пробуду в Парижі днів два-три. Перед від'їздом заїду до вас по листа.

— Добре, я напишу «батькові» листа.

Дома вони довго обмірковували, який маршрут обрати Лізі для поїздки в Чехословаччину. Найкоротший шлях лежав через Німеччину. Одержати транзитну візу було не складно, але все у Василя протестувало проти поїздки Лізи через територію третього рейху. Розіклали на столі карти і впевнилися, що обхідний шлях через Італію — Австрію забере чимало часу. Довелося подати заяву до німецького консульства з проханням видати підданій Чехословацької республіки Маріанні Кочековій транзитну візу для поїздки на батьківщину через Німеччину.

Проводжаючи дружину на Північному вокзалі, Василь ще і ще раз просив її:

— Будь обережна! Доки поїзд проходитиме по території Німеччини, не виходь із вагона. Випадковим супутникам не довіряй, у тривалі розмови не встрявай. Націсти можуть підсадити до чешки агента і влаштувати будь-яку провокацію!

— Любий, ти розмовляєш зі мною так, наче я маленьке дівчисько! Не турбуйся, все буде гаразд. Не встигнеш скучити, як я повернуся назад, — намагалася заспокоїти його Ліза.

— І все ж будь обережна!

Стоячи на платформі, Василь довго дивився услід поїздові, борючись із тривожним почуттям, що охопило його…

Франко-німецький кордон переїхали без будь-яких пригод. Німецькі прикордонники і митники були навіть ввічливі.

Козирнувши та спитавши дозволу, вони перевірили документи й речі пасажирів тут же, у вагоні, і, ще раз попросивши вибачення, пішли. Одне слово, на кордоні все лишалося, як і колись — коли влада в Німеччині ще не була в руках націстів.

Єдине, що впадало в око, широка пов'язка із свастикою на рукавах у прикордонників. Зате на німецько-чехословацькому кордоні прикордонники були дуже грубі, подовгу вертіли в руках чехословацькі паспорти, ставили пасажирам недоречні запитання, кожного питали про його національність. Митники, дістаючи із чемоданів речі, розкидали їх, обмацували кожен рубець, виливали чай із термосів, а декотрим пасажирам пропонували пройти в приміщення митниці, щоб там продовжити перевірку. Ліза щасливо уникла таких випробувань.

Пасажири трьох вагонів, що прямували до Праги, з полегкістю зітхнули, коли опинилися на території Чехословаччини. Тут, на прикордонному пункті, Ліза дізналася, що німецькі прикордонники зняли з поїзда п'ятьох пасажирів єврейської національності.

У Празі Ліза, не гаючи часу, пересіла на інший поїзд і поїхала на «батьківщину» — в словацьке село. Староста, попереджений заздалегідь про її приїзд, зустрів землячку гостинно. Але коли вони прийшли до нього додому і лишилися самі, порадив їй довго тут не затримуватися.

— У нас теж завелися зрадники, — сказав він, віддаючи їй грубий пакет.

У пакеті Ліза побачила радянські паспорти — свій і Василів, листа чеського професора Свободи до керівника розкопок професора Ніколаї, в якому той просив дозволити фахівцеві з історії мистецтв і архітектури, пані Маріанні Кочековій, яка поглиблює свої знання в Сорбонні, взяти участь в археологічних розкопках.

Їхати назад у Францію, не затримавшись у Чехословаччині, було не дуже зручно — адже вона приїхала сюди провідати тяжкохвору тітку. Не послухати старости, вірного товариша, — теж не можна було. І Ліза того ж дня повернулася до Праги, найняла номер у готелі, залишила там речі, причепурилася і вийшла на вулицю.

Стояв теплий сонячний день, і Прага навіть після Парижа здавалася казково красивою. Тротуарами сновигали натовпи гарно вбраних людей. Чулася голосна розмова, сміх, і мимоволі складалося враження, що у світі все добре й спокійно, що над Чехословаччиною не нависла загроза. «Що це, — думала Ліза, — безтурботність чи бажання відігнати сумні думки і жити сьогоднішнім днем?»

Уночі, в холодному номері готелю, Лізі не спалося. Перевертаючись з боку на бік, вона все думала про свою долю, що обернула її, жінку, яка так любила тихий сімейний затишок, на блукачку. Чому, чому їм з Василем випало таке неспокійне життя?.. За хвилину Ліза вже говорила сама собі: «Але ж хтось має робити те, що робимо ми!» Вона на власні очі бачила фашизм, бачила, правда, дуже мало, але й цього було досить, щоб усім серцем зненавидіти його… Ні, вона не сидітиме без діла в цьому чудовому місті. Могло ж трапитися, що хвора тітка померла і її поховали, не дочекавшись приїзду племінниці з Франції. До того ж вона навчається, скоро іспити — от і поспішає назад. З документами в неї все гаразд, і ніхто причепитися не зможе!..

Після майже безсонної ночі Ліза пішла на міську залізничну станцію, купила квиток у вагон, що прямував у Париж через Німеччину, і ввечері поїхала.

На прикордонному пункті знову по-хамськи поводилися молодики зі свастикою на рукаві, але загалом для Лізи все обійшлося, і вона без пригод доїхала до німецько-французького кордону, де й скоїлося непередбачене.

Прикордонники, перевіривши її паспорт, повернули його і навіть побажали щасливої дороги. Митники трохи покопирсалися в речах і, закривши валізу, пішли… Не минуло й трьох хвилин, як офіцер повернувся і запропонував Лізі йти за ним.

— Куди? — спитала вона.

— Нам питань не задають, — відказав їй офіцер. — Покваптеся!

В Лізиній сумочці лежали два радянські паспорти, рекомендаційний лист. На радянському паспорті приклеєна її, Лізина, фотокартка, а на руках у неї — паспорт Чехословацької республіки… Хіба цього мало, щоб запідозрити її в шпигунстві на користь Радянського Союзу або Чехословаччини? Кинуть у концентраційний табір — і шукай вітра в полі! Такі думки блискавкою майнули їй у голові, і вона гарячково розмірковувала, що ж робити і чи можна щось зробити в такому становищі? Лишити сумочку в купе — все одно знайдуть. Впустити її дорогою — навряд чи цього не помітять…

Офіцер квапив її, а Ліза повільно застібала кофточку, щоб виграти хоча б ще секунду.