— Скажіть, фрейлейн Маріанно, у вас є в нашому місті знайомі?

— На жаль, нема.

— Де ж, у такому разі, ви думаєте зупинитися?

— Ще не знаю. Найму номер у недорогому готелі, а згодом знайду собі пристойний пансіон…

— Не думаю, що готель підходяще місце для самітної дівчини! Так, Альберте? — звернувся Дітріх до товстуна.

— Авжеж.

— От що, фрейлейн Маріанно, ви можете жити якийсь час у нас, поки ми підшукаємо для вас гарне місце в пансіонаті або в порядній німецькій сім'ї.

— До нас, фрейлейн Маріанно, їдьмо до нас! — радісно закричали діти.

— Далебі, не знаю… Мені совісно турбувати вас!..

— Ніяких турбот, — втрутилася Гертруда. — Дім у нас великий, вільних кімнат багато. Паулю й Ельзі теж буде весело з вами.

Не встигли Дітріхи увійти в будинок і розпакувати речі, як почалося паломництво до них. Здавалось, усі німці, що жили в цьому місті, вважали за обов'язок засвідчити свою повагу геру Йоганнові Дітріху. Галасливо висловлювали радість, що він повернувся, говорили, ніби весь цей час почувалися сиротами, що без нього стоять діла, і, щоб їх завершити, потрібні його порада та особисте втручання… Ліиа, яка мимоволі слухала ці розмови, зрозуміла: господар дому — верховода місцевих фашистів і, крім офіційних обов'язків директора німецького банку, виконує ще якісь особливі функції. Що ж, це їй тільки на руку!..

Лізу рекомендували гостям як друга сім'ї, і німці, вважаючи її за «свою», ставилися до неї довірливо й говорили при ній таке, чого не говорили б при сторонніх. А Ліза намагалась якнайменше потрапляти на очі і, коли починалися надто відверті розмови, непомітно зникала. На це звернув увагу Дітріх і якось сказав дружині:

— Знаєш, ця Маріанна дуже тактовна й скромна дівчина, недарма в її жилах тече німецька кров! Була б вона чистокровна німкеня, я запросив би її вихователькою до наших дітей.

— Це було б чудово! Пауль і Ельза так полюбили її.

— Не можна! Негоже, щоб дітей Йоганна Дітріха виховувала дівчина, яка народилася від змішаного шлюбу, — обірвав дружину Дітріх.

Товстун Соковський рідко бував у домі директора банку, але щоразу говорив Лізі незграбні компліменти.

— Ми неодмінно видамо вас тут заміж і справимо пишне весілля!

Фрау Гертруда під великим секретом розповіла Лізі, що Альберт Соковський — довірена особа фон Нейрата, його неофіційний представник, і виконує тут надзвичайно важливе завдання.

— Ви повинні знати, люба Маріанно, що в цій країні живуть неповноцінні люди, і тому дехто з їхніх політиків, які стоять при владі, сподіваються, що Франція допоможе їм проти нас — німців. Однак їхні сподіванки марні! У Соковського є при дворі короля надійні друзі. Вони усунуть небажаних міністрів і на їхнє місце посадовлять відданих Німеччині людей! — вибовкувала вона Лізі почуті від чоловіка секрети. — Не думайте, що гер Соковський просто флегматичний товстун. Він — стопроцентний пруссак і все може… Кажуть, він особисто знайомий з фюрером ще з Мюнхена і давав йому гроші, коли зароджувалася партія націонал-соціалістів. Соковський неймовірно багатий: він власник великого заводу сільськогосподарських машин і має ще дещо, але про те не годиться говорити голосно. Сподіваюсь, ви розумієте мене, люба?..

Ліза не раз пропонувала Гертруді гроші за кімнату й харчування, але та щоразу рішуче відмовлялася. Щоб хоч як-небудь віддячити своїм господарям, Ліза бавила Ельзу й Пауля, водила їх гуляти. По обіді, коли дітей укладали спати, вона, взявши путівник, бродила по місту, бувала в музеях. Інколи до неї приєднувався хтось із молодих місцевих німців, — вони старалися розважати вродливу дівчину, друга сім'ї Дітріхів, прихилити її до себе. Ліза охоче гуляла з ними по людних вулицях — показувала місцевим властям, які в неї широкі знайомства з впливовими німцями.

Через кілька днів після приїзду Дітріх сказав Лізі, що йому пощастило поговорити з диваком професором і, якщо у фрейлейн Маріанни не пропала охота копатися в землі, вона може з'їздити до цього Ніколаї.

— Професор живе в наметі біля своїх скарбів і майже не буває в місті, — додав він.

— Ви дасте йому записку чи мені просто сказати, що я від вас?

— Просто скажіть, що від мене. Цього буде досить!..

Рано-вранці Ліза із саквояжем у руках стояла на узбіччі шосе і старанно «голосувала» автомобілям, що проїжджали повз неї. Нарешті шофер вантажної машини загальмував, і вона сіла в кабіну поруч з ним. На жаль, шофер не розумів жодного слова з мов, якими спробувала розмовляти з ним Ліза. Втративши будь-яку надію розтлумачити йому, куди вона їде, Ліза почала показувати, як копають землю, і все повторювала: «Професор, розкопки. Розумієте? Професор Ніколаї».

Ім'я професора шофер знав. Біля стовпа з позначкою «27» він загальмував і показав на людей, що порпалися в землі. Розплатившись, Ліза побігла туди і легко здогадалась, хто з них професор Ніколаї.

— Я від пана Дітріха, він говорив вам про мене, — відрекомендувавшись, сказала Ліза.

— Ви француженка? — Професор пильно роздивлявся на неї.

— Ні, не француженка.

— Де ж тоді ви навчилися так добре розмовляти по-французькому?

— Давно живу в Парижі, вчуся в Сорбонні.

— Скажіть чесно: ви хочете одержати диплом, щоб мати його для свого нареченого як посаг, чи справді збираєтеся присвятити себе науці?

— В міру моїх скромних сил хочу присвятити себе науці. І буду вам дуже вдячна, коли ви дозволите мені брати участь у розкопках, якими ви керуєте, — сказала Ліза.

— Розкопки — не жіноча справа! Бачите, який у нас бруд, курява… А втім, якщо вас справді цікавить наша робота, можете приїжджати до нас і знайомитися з усім, що ми витягаємо із землі, — це речі двохтисячної давності. Ви вмієте малювати? — спитав професор.

— Трохи вмію.

— Чудово, дещо змалюєте. Погляньте на оту мармурову статую жінки. Вона добре збереглася, тільки трохи ушкоджено ніс. Унікальна річ! Такої ви не побачите в жодному музеї світу. Коли маєте з собою папір і олівець, можете почати малювати.

— Дякую, ви дуже ласкаві!.. Як ви гадаєте, тут було селище римлян чи фортеця? У нас багато розмов з цього приводу.

— Найвірогідніше, тут було селище. Але через те, що римляни жили в чужій країні, в оточенні ворожого народу, вони змушені були обгородити селище фортечним муром, широким валом і поставити сторожові вежі. Однак це не допомогло їм, — певно, жителі цієї країни напали на римлян, знищили їх і зруйнували селище…

Під палючим сонцем старий цілу годину водив Лізу по руїнах, показував залишки фортечного муру та веж, пояснював усе.

— Зважте, мадемуазель, — отака сумна доля завойовників у всі віки! Якщо пішла в небуття могутня Римська імперія, то що ж чекає сучасних завойовників?..

Ліза змалювала мармурову статую і, коли сонце схилилося на захід, попрощалась із професором і поїхала в місто.

Тепер у Лізи були всі підстави пожити в цьому місті ще деякий час. Вона в думці дякувала дивакові професору за те, що він не дозволив їй брати участь у розкопках, бо довелося б щодня їздити в цю безлюдну місцевість і годинами копатися в землі під пекучим сонцем.

Фрау Гертруда, сказавши Лізі, що в пансіонаті, де звичайно зупиняються німці, звільнилась кімната, додала:

— Не розумію, чому б вам не жити у нас до самого від'їзду? Ви ж бачите, ми добре ставимося до вас, а діти мої полюбили вас…

— Я більше не можу завдавати вам клопоту, тим паче, що тепер часто вдосвіта їздитиму на розкопки і повертатимуся, назад запорошена й брудна…

— Ну, вам видніше! — Гертруда навіть трохи образилася. — Сподіваюсь, ви не покинете нас зовсім і бодай щосуботи й неділі буватимете у нас!

— Із задоволенням і вдячністю!

У пансіонаті, куди Ліза перебралася того ж дня, жили самі німці — переважно молоді чоловіки. Жінок було троє, не беручи до уваги хазяйки, яка чимось скидалася на фрау Браун.

Багато мешканців знали Маріанну як друга сім'ї Дітріхів, були дуже вдоволені, коли вона появилася в пансіонаті. Вони ставилися до Лізи з повною довірою. Проживши в пансіонаті лише кілька днів, Ліза впевнилася, що всі ці добродії, оселившись тут під личиною комерсантів, комівояжерів та представників усіляких німецьких торгових фірм, насправді агенти розвідки й уповноважені партії націонал-соціалістів. Вони не приховували, що збираються змінити в чужій країні державний лад і посадити в міністерські крісла бажаних їм людей. Якщо цього не пощастить зробити «мирним» шляхом — шляхом провокацій та підкупів, то в запасі у них є інші, дійовіші засоби. Зокрема, вони натякали на добре озброєні фашистські загони з місцевої молоді, готові за першим сигналом кинутися в бій, щоб здобути владу.