Від Клода Гом'є надходили з Америки бадьорі вісті. Вітрини великого універсального магазину в центрі Нью-Йорка, які він оформив, справили гарне враження.

Слідом за цим з Америки посипалися замовлення. Василь не помилився в своїх сподіваннях: замовлення були вигідні й значно збільшували прибутки фірми.

На початку нового навчального року Лізу зарахували на основне відділення, і вона, досі вільна слухачка, тепер стала повноправною студенткою Сорбонни. З радістю вона розповіла чоловікові про бурхливу овацію, яку студенти й викладачі влаштували на честь професора Ніколаї. Він упізнав її в натовпі студентів, підійшов і міцно потис руку. Проте Ліза не збагнула, що то могло означати — вчений просто симпатизував їй чи зрозумів, що вона причетна до його запрошення в Париж…

Після важкої поїздки Ліза почувала себе погано, хоч і приховувала це від Василя. Замислившись, вона, бувало, мовчала годинами. У розмовах з Василем часто нагадувала про майбутній переїзд до Німеччини.

— Невже ми справді поїдемо до Німеччини? — запитувала вона з тривогою.

— Мабуть, доведеться, — Василь відповідав спокійно, байдуже, намагаючись навіть своїм тоном підкреслити, що він не вбачає в цьому нічого особливого.

— Боюсь я цієї поїздки. Ти б поглянув на пики фашистів. Не люди, а виродки, здатні на будь-яку підлість…

— Хорошого там справді мало, але їхати хтось все одно мусить!.. Не можна допускати, щоб вони безкарно робили все, що їм заманеться. Звісно, ми з тобою не зможемо їх зупинити, але хоч знатимемо їхні плани — і то немало. Та й чого нам боятися? За цей час ми дечого навчились, і голими руками нас не візьмеш. Підготуємося як слід і тільки тоді поїдемо. — Василь намагався заспокоїти Лізу. Він і справді не боявся майбутньої поїздки.

У відповідь Ліза тільки зітхала, але спокійнішою і веселою не ставала…

Якось Ковачич запросив Василя в консульство, дав йому пакет і порадив діяти.

— Джо, а як мені бути з дружиною? — спитав Василь. — Хіба це можливо, щоб чоловік був підданий Сполучених Штатів, а дружина — Чехословацької республіки!

— Чи ба, яка проблема! В анкеті вкажете, що ви неодружений, а через деякий час візьмете з вашою дружиною церковний шлюб. Подасте нам довідку, і ми видамо вашій дружині американський паспорт або принаймні запишемо її у ваш паспорт, що фактично те саме.

— Джо, світла ви голова!

В пакеті, як Василь і сподівався, був паспорт Хейфі.

Перед тим як розіграти спектакль з купанням на березі Сени, Василь відверто розповів про все Сар'янові і попросив у нього допомоги.

— Треба, щоб того ж дня, ввечері, у газеті з'явилася замітка про цю подію. Я покладаюся на вас.

— Зробимо, — не вагаючись погодився журналіст. — Складімо разом текст повідомлення у відділ міської хроніки. А коли вас витягнуть з води, я опишу ваших рятівників і передам готову замітку нашому хронікерові. Все буде гаразд, такі речі в нас часто друкують.

Вони придумали текст майбутньої замітки. Журналіст, прочитавши її вголос, спитав:

— То як, годиться?

— Цілком, — відповів Василь і подивився на годинника. — Зараз за п'ять хвилин друга. Я встигну з'їздити додому переодягтися і на третю годину буду біля човнової станції. А вас прошу проїхати в машині повз місце, де станеться пригода, хвилин п'ятнадцять на четверту.

Спектакль було розіграно справді як по нотах. Перш ніж вирушити на берег Сени, щоб викупатися в холодній воді, Василь поїхав додому, надів гарного, дорогого костюма, крислатого капелюха. Він був схожий на американця з Південних Штатів, що одягалися дорого, але без смаку. Пильно перевірив кишені, вийняв з них усі документи і залишив тільки паспорт Девіда Хейфі, кількасот американських доларів і франків. Між першою сторінкою паспорта і палітуркою заклав тонку пластинку з губки, а бокову кишеню піджака, куди поклав паспорт, заколов шпилькою.

На човновій станції Василь каліченою французькою мовою пояснив хазяїнові, що хоче покататися на човні, заплатив гроші, недбало поклав квитанцію до кишені штанів.

Хазяїн кинув у човен весла, одв'язав тонкий стальний ланцюг, яким човен було припнуто до залізного кільця, і, передавши кінець ланцюга американцеві, показав рукою, що той може відчалювати.

Василь став однією ногою на корму, другою хотів відштовхнутися, але не встиг — човен швидко рвонув уперед, і Василь, втративши рівновагу, впав у воду.

Він каменем пішов на дно, пускаючи бульки, виринув, знову зник під водою, знову виринув, б'ючи руками по воді. Першим на допомогу йому кинувся юнак — на вигляд студент — що проходив мимо. Він схопив потопаючого за комір і підштовхнув його до пристані. Там він і хазяїн човнової станції витягли важкого, промоклого до кісток «американця» на берег. Вони хотіли зробити йому штучне дихання, але той відмовився. Підвівся, стріпнувся, викрутив як міг піджак, засмучено подивився на свого крислатого капелюха, що поплив далеко від берега. Потім щедро винагородив своїх рятівників мокрими доларами. Піднявши руку, зупинив автомашину, що мчала повз станцію, поговорив з водієм і, діставши дозвіл, сів ззаду.

За кермом сидів Сар'ян. Він довіз Василя додому і на прощання порадив випити коньяку, щоб не застудитися.

Удома Василь насамперед вийняв з кишені паспорт бідолахи Девіда Хейфі. Досвідчений Джо Ковачич правду сказав: паспорт був, геть зіпсований. Фотокартка відклеїлась. Не виймаючи губки, Василь сховав паспорт у письмовий стіл.

Того дня він більше не поїхав у контору, дочекався Лізи і розповів їй про незвичайні події дня.

— Боже!.. Чому ти раніше не сказав мені про це? — схвильовано запитала вона.

— Щоб завчасно тебе не тривожити. Як бачиш, усе гаразд. Тепер нам з тобою лишається зробити ще один подвиг, і тоді гру буде завершено.

— Який подвиг?

— Мадам, ми маємо обвінчатися в церкві.

— Ти збожеволів!

— Ніколи в житті я не був так впевнений у своїх розумових здібностях! Я одержу американський паспорт, і ми обвінчаємось у нашого милого кюре. Думаю, що, взявши велике пожертвування, він не вимагатиме від нас усіляких довідок та метрик. Тоді ти, моя дружина, станеш підданою Сполучених Штатів Америки!

— Щось усе дуже просто в тебе виходить.

— Не будемо завчасно тривожити душу сумнівами!.. Чи не краще піти в оперу?

Того ж вечора, повернувшись із театру, Василь прочитав на четвертій сторінці «Парі суар» замітку, набрану петитом:

— Молодець Сар'ян, — сказав Василь, подаючи Лізі газету.

Другого дня він одніс Ковачичу зіпсований паспорт та свою фотокартку. Той поставив у куточку її печатку і порадив теж добре намочити в забрудненій мастилом та гасом воді, а потім подати всі документи секретареві консульства.

— Заповнюючи анкету, напишіть своє справжнє прізвище й ім'я, на запитання про сімейне становище дайте відповідь — неодружений, — ще раз нагадав Ковачич і додав: — Все буде о'кей! Патрон поїхав, і тепер я тут хазяїн.

Секретар консульства, повертівши в руках Василів паспорт, сказав:

— Так, зіпсований безнадійно! Скажіть, містере Кочеку, поліцейські не склали протокола про подію?

— Не знаю, мені ніхто нічого не казав… Хоча, стривайте, в якійсь газеті надрукували замітку про те, як я упав у воду і як відважні французи врятували мене, хоч я їхньої допомоги зовсім не потребував.