Василь і Ліза повернулися до Парижа в розпал літа. Заможні жителі столиці роз'їхалися по своїх маєтках, заміських віллах, морських курортах. У місті вешталося дуже багато іноземних туристів. Готелі і ресторани були повнісінькі. Гроші з усього світу пливли в Париж, і життя, веселе, безтурботне, ішло своїм звичаєм.

Жубер теж, здавалося, повеселішав, став життєрадісним, знову насвистував модні пісеньки та арії з класичних опер. Його безтурботність так здивувала Василя, що він, проти звичаю, спробував зав'язати з ним серйозну розмову:

— Скажіть, Жубере, чим пояснити, що французи зовсім байдуже ставляться до подій у Німеччині, які стурбували весь світ?

— Французи, любий друже, звикли до спокійного життя. Вони не хочуть помічати нічого, що може порушити їхній спокій. Адже так легше жити!..

— А вам ніколи не спадає на думку, що, може, доведеться жорстоко розплачуватись за таку безтурботність?

— Чи варто заглядати далеко і передчасно псувати собі настрій? Якщо настане час розплати, тоді й думатимемо.

— А не пізно буде?

— Голубе, я фаталіст. Чому бути, того не минути! І тривожити себе всілякими передбаченнями не збираюсь — це безглуздо. Наперед знаю, від мого хотіння чи нехотіння нічого не залежить. Мій девіз — живи, поки живеться! Людині, слава богу, не дано знати, що її чекає попереду…

Ще раз упевнившись, що розмовляти із Жубером про політику — річ марна, Василь заговорив про інше.

— Пригадуєте нашу розмову перед моїм від'їздом до Америки? Що ви робитимете, якщо я вийду з фірми? Тоді ви певної відповіді не дали…

— Ви це серйозно?

— Цілком. Наприкінці року я думаю покинути Францію.

— Любий Кочеку, пробачте за відвертість, але я дивуюся! Чого вам бракує тут? Налагоджене підприємство, великі прибутки. За короткий час ви зібрали добрий статок і, якби захотіли, то збільшили б його у кілька разів. Якщо вас потягло до землі, купіть маєток у мальовничій місцевості, розводьте коней-скакунів або породисту худобу. Відвідуйте іподром, їдьте в Монте-Карло — грайте в рулетку, тіштеся. Зрештою, заведіть вродливу коханку. Людина, що має прибутки, як у нас, може дозволити собі все що завгодно..

— Гадаю, це не для мене.

— Не розумію, чому. Але якщо ви так надумали, нічого не вдієш. Гроші ви можете забрати в будь-який час. Я перевірив і впевнився: у нас досить вільних грошей, щоб розрахуватися з вами повністю. Більше того, фірма може вести діло, не вкладаючи додаткових капіталів.

— Жубере, коли вже ви почали рахувати гроші, то знаєте, яка моя частка? — спитав Василь, хоч сам добре відав це.

— Приблизно чотириста сімдесят тисяч франків мінус п'ятдесят тисяч, що ви вже взяли. Разом — чотириста двадцять тисяч франків. Але ж ви не завтра збираєтесь їхати, а до кінця року ми ще заробимо.

— Непогано було б округлити свій капітал до півмільйона франків. Півмільйона! Це звучить…

— Залишайтесь, і ви легко досягнете цього, — відповів Жубер і додав — Я певен, що тепер зможу вести діло фірми самостійно, отже, відповідно збільшаться і мої прибутки. Але все-таки я хотів би працювати з вами. Буду радий, якщо ви зміните свій намір і зостанетесь!..

З Джо Ковачичем Василь зустрівся в італійському ресторані за вечерею. Говорив більше Василь, а Джо тільки кидав репліки. Здавалося, він ладен був до ранку слухати розповідь про свого батька, про те, як Адамс прийняв Василя і про Америку взагалі.

— Я ж казав, що в коледжі ми дружили з Адамсом! Бачили, як він вас прийняв?

— Він не тільки люб'язно мене прийняв, але й запропонував бути представником нафтової компанії в Німеччині. — Василь переказав Ковачичу подробиці своєї розмови з Адамсом.

— Що ж ви думаєте робити?

— От про це мені і хочеться з вами поговорити. Я прийняв пропозицію містера Адамса і, як тільки ліквідую своє діло тут, поїду в Берлін. Сподіваюсь, Джо, ви пам'ятаєте, що перед моїм від'їздом до Америки збиралися стати моїм компаньйоном?

Ковачич кивнув головою.

— Тоді послухайте, що я вам скажу. Містер Адамс запропонував мені як додаткову винагороду безплатно перевозити на танкерах компанії по сто мішків кави кожним рейсом. Я підрахував: якщо ми працюватимемо разом і почнемо продавати каву німцям, то матимемо по п'ять тисяч доларів з кожної партії, не менше. Німці запровадили в себе суворі обмеження на вивезення із країни валюти. Але ж ви розумієте, що їхні марки не потрібні нам в Америці. До того ж у них дуже високе мито. Якби ви домовилися із своїми друзями — дипломатичними працівниками в Німеччині — про те, щоб нони дозволили нам використовувати дипломатичну пошту для вивозу твердої валюти й листування, що стосується наших комерційних справ, тоді б усе було гаразд. Я візьму на себе всю іншу роботу: одержуватиму й реалізуватиму каву, переводитиму марки в долари. А якщо Адамс дозволить перевозити на своїх танкерах більше кави та ще й долучити до кави кілька десятків ящиків сигарет, наші прибутки піднімуться!.. Пропоную вам цілком розумний план розподілу праці: ваші зв'язки, моя робота й комерційна кмітливість.

— Містер Кочеку, я приймаю вашу пропозицію! — урочисто проголосив Ковачич. — Віднині можете вважати мене своїм компаньйоном. Генеральний консул Америки в Берліні Роджерс, Джек Роджерс — мій однокашник по спецкурсах, чудовий хлопець. Для мене він зробить усе. Маю надію домовитися і з Адамсом. Йому нічого не варто перевезти нам сотні зо дві мішків кави й кілька ящиків сигарет. Танкери все одно перетинають океан. В крайньому разі попросимо мого старого, — він теж фрахтує пароплави і може дати вказівку капітанам перевезти нам і каву і сигарети. Отже, домовились!

— Домовились!..

Через кілька днів після цієї розмови секретарка доповіла Василеві, що якийсь чоловік наполегливо просить, щоб його прийняв мосьє Кочек.

— Порадьте йому звернутися до директора-розпорядника мосьє Ляроша.

— Я вже казала йому це, але він хоче бачити саме вас.

— Ну хай зайде!..

У відвідувача було пом'яте обличчя, похмурий погляд, та й костюм на ньому теж був пом'ятий і потертий.

— Я слухаю вас, — озвався Василь, відчуваючи до цього чоловіка якусь мимовільну неприязнь.

— Мене звуть Гастон Фове, — відрекомендувався відвідувач. — Я виготовив крем для обличчя за зовсім новим рецептом і назвав його «Кристал»… Мій крем чудовий, але, на жаль, у наш час без гучної реклами успіху не матимеш, якщо навіть винайдеш вічний двигун. Ми з вами можемо заробити купу грошей, коли ви погодитеся рекламувати мій крем. Цілком зрозуміло, що реклама має бути широка і яскрава. — Сказавши це, він вийняв із старого портфеля слоїки з кремом у барвистій упаковці і розклав їх перед Василем.

— Чим же ваш крем такий гарний? — спитав Василь.

— Я вже вам казав, що «Кристал» виготовлено за особливим рецептом. У його складі є дуже важливі компоненти — поживні речовини, бджолиний віск, який пом'якшує шкіру обличчя, згладжує зморшки… Ви ж розумієте, я не можу завчасно розголошувати секрет «Кристала»…

— Скажіть, мосьє, ви показували свій винахід органам охорони здоров'я і дістали дозвіл на виробництво нового крему?

— Ні…

— Чого ж ви прийшли до нас?

— Дивно!.. Невже ви не хочете заробити великі гроші?

— Хочемо, але тільки законним шляхом. Подайте нам дозвіл на виробництво вашого крему і рекомендацію управління гігієни, і ми приймемо у вас замовлення на будь-яку рекламу.

— Ах, мосьє, мосьє! Хіба ви не розумієте, що, коли я звернусь до офіційних установ по дозвіл, парфюмерні фабриканти уб'ють мене ще до народження, — як кажуть, в утробі матері. Пропоную вам половину всіх прибутків…

— Ні, мосьє Фове. У нас поважна фірма, і ми незаконних операцій не робимо.

— А якщо я запропоную вам чималу суму готівкою?

— Теж ні.

— Отак я й повірю, що ви розбагатіли тільки на законних операціях!

— Це вже ваша особиста справа. Сподіваюсь, ви розумієте, що нам більш нема про що розмовляти?