На подив Василя, розмови з Маріньє не вийшло. Той тримався. неприступно, відповідав коротко і закінчив тим, що сказав:

— Мосьє Кочеку, я знаю, ви чесна людина і заслуговуєте на всіляку повагу, але я не можу співробітничати з вами. Хочу вас запевнити, що ми, французи, якось розберемося у своїх справах без чужої допомоги!

Зовсім по-іншому поводився де ла Граммон. Він щиро зустрів Василя, коли той прийшов прощатися.

— Так, правда ваша, часи настають важкі!.. Відверто признаюся вам, що боюсь, коли б наші тупоголові правителі, які нічого не бачать далі свого носа, не привели нас до катастрофи, — говорив він. — Вони роблять Гітлерові поступку за поступкою, не розуміючи, що йому поклади тільки пальця — він і всю руку і голову одкусить!.. Ви не ображайтеся на нашого друга Маріньє. Це типовий представник касти французьких урядовців. Але людина він чесна і справжній патріот. У критичну мить Маріньє стоятиме по цей бік барикад. Кажу щиро, мені шкода розлучатися з вами… Пишіть, дайте про себе звістку, і, якщо я чимось зможу допомогти вам, завжди до ваших послуг!

Із Сар'яном попрощались, як прощаються перед довгою розлукою давні й близькі друзі.

— Любий друже, — сказав журналіст, — коли ви поїдете, я осиротію. Ні з ким буде й душу відвести. Не забувайте мене і, якщо буде зручно, пишіть частіше! — Він дав Василеві берлінську адресу Ганса Вебера і ще раз повторив, що на того можна звіритися.

Візи на в'їзд до Німеччини одержано, квитки на кур'єрський поїзд Париж — Берлін придбано, усе потрібне куплено. Навіть автомобіль переслано багажем. Напередодні від'їзду Василь востаннє повечеряв з Ковачичем. Вони домовилися про все. Джо передав Василеві рекомендаційного листа до свого друга, генерального консула Америки в Берліні О'Кейлі. Розпивши останню пляшку вина, вийшли з ресторану. На вулиці було вогко, великі лапаті сніжинки кружляли в повітрі.

— Ну, голубе, зичу успіху! Цілком покладаюсь на вас, сподіваюсь, що скоро ми з вами зберемо чималий статок!

Джо міцно потис Василеві руку, зупинив таксі і поїхав.

Василь простував по паризьких вулицях, заполонений суперечливими почуттями: йому було шкода їхати з цього чудового міста. Але, з другого боку, здавалося, що справжня робота почнеться там, у Німеччині. «Буде важко? — запитував він сам себе і одразу ж відповідав: — Можливо…» І думав про те, що так чи інак починається нова смуга в його неспокійній біографії.

Цього разу Василь зупинився в Берліні у звичайному, порівняно недорогому готелі, — тепер йому не треба було набивати собі ціну. Ставлення до американського підданого в Німеччині було більш ніж прихильне. Це він відчував ще в дорозі, під час переїзду франко-німецького кордону, коли прикордонники шанобливо брали його й Лізин паспорти і одразу ж повертали, уклоняючись, а митники тільки вдавали, що оглядають речі американського пасажира, — піднімали віка численних валіз, не цікавлячись їх вмістом.

У готелі Василеві надали номер-люкс на третьому поверсі, з ванною і телефоном. Портьє та інші служники готелю зустрічали американське подружжя, незмінно усміхаючись і намагаючись умить виконати будь-яке їхнє бажання. Єдине, чого вони не могли зробити, це досхочу нагодувати заокеанських гостей. У ресторанах на всій території третього рейху було встановлено певні дні для м'ясних і рибних страв, а в інші дні подавали страви з овочів, хліб замінювали сурогатом, масло — маргарином.

Проживши в готелі кілька днів і показавши Лізі місто, Василь узявся до діла. Треба було найняти квартиру, встановити зв'язок з фірмою-покупцем, відвідати американське консульство й зареєструватися там. Він попросив портьє порадити йому, як і де знайти в Берліні квартиру.

Портьє дав Василеві адреси і телефони кількох контор найму квартир. На Василеві дзвінки відповідали ввічливі дівчата, працівниці цих контор, ставили безліч усіляких запитань: в якому районі, на якому поверсі, із скількох кімнат добродій хотів би найняти квартиру? З центральним опаленням чи пічним? З ванною чи ні? І нарешті, останні і найважливіші запитання: національність і підданство? Одразу ж попереджали, що іудеям квартир не наймають. Василь казав, що він не заперечував би проти невеликого особняка, неодмінно з гаражем.

Найняти квартиру в Берліні, виявилося, неважко. Було багато вільних помешкань, навіть цілих будинків, особливо після того, як з Німеччини вислали євреїв. Уже на другий день Василя сповістили, що можуть запропонувати особняк з восьми кімнат, умебльованих новими меблями, з великим садом і гаражем, у районі Потсдама. Василь і Ліза поїхали оглянути особняк. Їх супроводжував представник контори.

Посеред великого саду — білий двоповерховий будинок з балконами. За будинком — гараж на три автомашини з ямою та іншими пристосуваннями для ремонту. Біля воріт — сторожка. Водопровід, каналізація, власна котельня, вугільний бункер, телефон. У цокольному поверсі— кухня, холодильні камери і приміщення для челяді. Все, що потрібно для райського життя!..

Звичайно, у цих восьми кімнатах з дорогими меблями Василеві й Лізі робити було нічого. Але особняк мав багато переваг перед міською квартирою, навіть дуже затишною. Високий цегляний мур відокремлював його од вулиці. Поблизу жодного сусіда — отож нічого було боятися, що хтось підслуховуватиме. Нарешті, тиша й свіже повітря теж чогось варті.

Ліза, оглянувши все, невесело сказала:

— Тут, звичайно, добре, але що я робитиму в цих. хоромах цілі дні, коли ти поїдеш до міста?

— Читатимеш, господарюватимеш… А коли тобі це набридне, поїдеш зі мною до міста.

— А що робити в місті?

— Ну, люба, хіба мало чим можна зайнятися в такому великому місті, як Берлін? Музеї, картинні галереї, кіно… Нарешті, коли захочеш, можна поступити на якусь роботу. Ти знаєш мови, а тут багато американських установ.

— Гаразд, побачимо, — непевно відповіла Ліза і додала — Ти уявляєш, яку ціну заправлять за цей палац!..

— А мені до того байдуже, — платитиме компанія. Одначе коли вважатиме, що надто дорого, доплачу із своїх власних коштів. Їх у мене чимало, та й тут зароблю…

Ліза мовчки знизала плечима.

Ціну за особняк справді заправили велику — чотири тисячі марок на місяць. Пристойна квартира з трьох кімнат з усіма вигодами у центрі міста коштувала не більше трьохсот марок.

— Ні, для мене це надто дорого, — сказав Василь, коли йому назвали ціну, і запропонував дві тисячі п'ятсот марок.

Мабуть, охочих найняти особняк за таку суму в Берліні було не дуже багато, — Василеву пропозицію прийняли і, одержавши орендну плату за місяць наперед, уклали з ним угоду. А ще через кілька днів, коли прибула автомашина, Василь і Ліза переїхали до особняка.

Тепер треба було заорендувати приміщення для контори, найняти службовців і розпочинати роботу. Та й для особняка потрібні були садівник, сторож, опалювач і покоївка. Сторож, що жив в особняку, не викликав у Василя довіри. Перш ніж наймати людей, Василь поклав побачитися з Вебером і побувати в генерального консула Америки — відрекомендуватися йому і передати листа Джо Ковачича.

О'Кейлі був симпатичний чолов'яга. Прочитавши листа, він усміхнувся:

— Протегувати підданим Сполучених Штатів — мій обов'язок. Якщо можу допомогти вам порадою — завжди до ваших послуг!.. Скажіть, містере Кочеку, ви живете в готелі чи найняли квартиру?

— Найняв особняк у Потсдамі і позавчора переїхав туди з дружиною.

— Це ж скажені гроші! — вигукнув О'Кейлі.

— Так, дуже дорого, зате зручно — тиша, чисте повітря. Все це чогось варте… Потім, признаюсь вам, я сподіваюся тут добре заробити і повернути всі витрати з лишком. Якщо, звичайно, ви допоможете мені.

— Чим?

— Насамперед порадою. Мені треба відкрити в Берліні контору, найняти службовців, налагодити зв'язки… Загалом безліч клопоту!