У номері готелю Глауберг доповів патронові, що він познайомився з кількома керівниками гамбурзької митниці, хоч, звісно, не з найвищими, і зрозумів, що вони з особливою повагою ставляться до американців і з ними можна домовитися. Не знаючи, про що саме йдеться, він, Глауберг, не міг говорити з ними конкретно, але попереднє його враження — митні чиновники підуть назустріч будь-яким побажанням містера Кочека, звичайно, якщо їх добре винагородять.

— Ну, це зрозуміло — не даром же вони старатимуться! А чи не можна, пане Глаубергу, зустрітися з ними? — спитав Василь.

— А чому б ні? По-моєму, найкраще це зробити в окремому кабінеті ресторану при нашому готелі. Я з ними вечерятиму, а ви зайдете нібито ненароком, і я познайомлю вас з усіма. Їх буде троє.

— Пропозицію в принципі приймаю. Про свою остаточну думку і про термін скажу пізніше…

Вранці, у визначений час, прийшов здоровенний, червонощокий німець з добродушним обличчям і хитруватими очима. Він відрекомендувався Карлом Бремером і подав Василеві записку від консула.

— Сідайте і коротко розкажіть про себе. — Василь показав на крісло.

— Що ж вам розказати?.. — Бремер знизав плечима. — Народився тут, у Гамбурзі, в тисяча вісімсот дев'яносто четвертому році. З діда-прадіда моряк. Закінчив морське училище і службу свою почав у тисяча дев'ятсот п'ятнадцятому році на військовому кораблі як гардемарин. Два роки пробув у французькому полоні — французький підводний човен торпедував наш лінкор, і я вцілів серед небагатьох німецьких матросів. По війні служив помічником капітана на торговому пароплаві, потім перейшов в управління порту, став боцманом. Назбиравши трохи грошей, надумав узятися до комерції, але під час кризи розорився і втратив усе. Тепер виконую окремі доручення американських фірм і компаній. Мрію про постійну роботу, — закінчив свою коротку сповідь колишній моряк і очікувально подивився на Василя, від якого залежала його доля.

— До яких партій чи політичних організацій належали?

— Політикою ніколи не займався і займатися не збираюсь!

— Пане Бремере, скажіть мені цілком відверто: як ви ставитеся до націонал-соціалістів?

— Можу сказати, — і, сподіваюсь, ви мене зрозумієте, — цілком позитивно, хоч і не все схвалюю в діяльності наці. Як справжній німець, я люблю свою чудову батьківщину і скажу вам, що єдиний, хто зумів вивести Німеччину з того принизливого становища, в якому вона перебувала після Версаля, — це Гітлер, за що йому честь і хвала!.. Ми — велика нація, і всі спроби тримати нас у підлеглості даремні!..

— Дякую за відвертість. Дайте відповідь ще на одне запитання: чи знайомі ви з керівниками порту і працівниками митниці?

— Майже з усіма.

— В такому разі послухайте, які ваші основні обов'язки, і ще дещо… — Василь докладно, не шкодуючи часу, розповів Бремерові, що той має робити як місцевий представник компанії, і спитав, чи зможе він виконувати делікатні доручення, пов'язані з митницею.

— Зможу! Скажіть, що треба.

— Наш юрисконсульт пан Глауберг запрошує завтра ввечері кількох митних чиновників до ресторану. Прийдіть, будь ласка, й ви на цю товариську вечерю і спробуйте домовитися з ними про діло.

— Ви знаєте прізвища запрошених?

— Ні. Я познайомлю вас з Глаубергом, і він усе вам скаже. — Василь дійшов висновку, що особисто йому ні до чого знайомитися з митниками.

Видно було, що юрисконсульт і колишній моряк знали своє діло. Другого дня після зустрічі за вечерею з митниками вони удвох прийшли до Василя і переказали умови угоди: чиновникам митниці платити натурою в розмірі десять відсотків од всіх товарів. Отже, із ста мішків кави лишати їм десять, крім того, пропускати через митницю тридцять відсотків товарів і сплачувати належне мито. Це на той випадок, якщо раптом виникне потреба показати квитанції митниці.

Василь прийняв ці умови і посадив Карла Бремера за роботу.

Точно в умовлений день і годину танкер під панамським прапором зайшов у порт Гамбург. У його трюмах було десять тисяч тонн бензину і тисяча тонн мастила. Василя вільно пропустили на борт танкера, як уповноваженого нафтової компанії «Стандард ойл». Начальник порту сказав, що містер Кочек може приходити на танкер в будь-який час дня і ночі — охороні дано відповідні вказівки.

Капітан танкера Френк Бем, кремезний чоловік, морський вовк, запросив Василя в свою каюту, замкнув двері, передав йому пакет і попросив прочитати його й одразу ж повернути.

Василь, не розуміючи, в чому справа, здивувався такій таємничості. В пакеті був особистий лист Адамса. Шеф конфіденціально повідомляв, що, коли між Італією та Абіссінією виникне воєнний конфлікт, сенат, можливо, прийме закон про нейтралітет і заборонить американським компаніям поставляти стратегічну сировину країнам, які воюють. Нагадуючи, що нафта, бензин і мастила поряд із озброєнням, сталлю, свинцем, каучуком тощо належать до стратегічних матеріалів, містер Адамс пропонував своєму вповноваженому обміркувати, як обійти цей закон, постачаючи у великих розмірах пальне Італії, та спішно повідомити свої міркування. Далі шеф оповіщав, що компанія постановила збудувати в Гамбурзі кілька збірних бензосховищ, загальною місткістю сто тисяч тонн. Деталі цих сховищ компанія привозитиме з Америки, а монтуватиме їх акціонерне товариство «Фламме».

Наприкінці листа Адамс люб'язно писав Василеві, що, як вони й домовилися, посилає йому сто мішків бразильської кави та сто ящиків сигарет найвищих сортів. Вартість цього товару бухгалтерія компанії вирахує з гонорару містера Кочека.

Капітан у присутності Василя спалив листа і сказав:

— Якщо хочете відповісти містерові Адамсу, сідайте до мого письмового столу і пишіть. Повернувшись у Нью-Йорк, я віддам вашого листа йому особисто.

Василь написав Адамсові, що, оскільки німці прихильно ставляться до планів дуче, неважко буде дістати дозвіл перекачувати бензин прямо з американських танкерів в італійські в гамбурзькому порту. Якщо про це не пощастить домовитися у верхах, то він, Кочек, візьметься налагодити справу на місці — без особливих витрат і без будь-якого розголосу. Василь також запитував шефа: де і з ким із італійців йому слід зустрітися, щоб уточнити план дій?

Сховавши листа в кишеню білосніжного кітеля, капітан дістав з буфета пляшку віскі, содову, чарки і запропонував випити за успіхи компанії і його, містера Кочека.

Після першої чарки поговорили про новини, про життя у фашистській Німеччині, а після другої Василь звернувся до Бема:

— Скажіть, капітане, можу я розраховувати на вашу допомогу, якщо виникне потреба?

— Завжди і в усьому! — охоче погодився капітан і все-таки поцікавився, про що саме йдеться.

— Могли б ви пересилати моєму компаньйонові Джо Ковачичу в Париж належні йому гроші або в Нью-Йорк його батькові, містерові Ковачичу, а також листи, які можуть розпечатати на пошті?..

— Всього-на-всього!.. До речі, я знайомий з містером Ковачичем — колись працював у нього. Скупий дідуган. Тоді Джо вчився в коледжі…

Вони випили ще по чарці, і Василь, пославшись на справи, поїхав у місто.

Поки перекачували бензин з танкера в сховища товариства «Фламме», помічники Василя успішно завершили операцію в митниці і перевезли дев'яносто мішків кави і стільки ж ящиків сигарет на склад, заорендований для цього завбачливим Бремером.

Василь підписав з представниками «Фламме» акт про здачу бензину та мастил і збирався повернутися в Берлін, коли до нього в номер подзвонив по телефону бухгалтер Шульце і зачитав телеграму від містера Ковачича з Нью-Йорка. Телеграма сповіщала, що пароплав «Олімпік», під грецьким прапором, везе для містера Кочека триста мішків кави, двісті ящиків сигарет і сто ящиків згущеного молока. Містера Кочека просили зустріти пароплав «Олімпік», прийняти товар і переказати на поточний рахунок фірми «Ковачич і компанія» десять тисяч доларів як аванс, щоб забезпечити подальші поставки товару.

Василеві довелося затриматись у Гамбурзі ще на кілька днів. Він дав вказівку Бремерові продати частину товару на місці по цінах чорного ринку, а решту, на яку були квитанції про сплату мита, приставити в Берлін.