Щоб надійно влаштуватися тут і робити свою корисну справу, Василеві треба було розгорнути досить масштабну комерційну діяльність. Придивившись, зваживши усі можливості, він написав грунтовну доповідну записку Адамсові, де висловив ряд ділових пропозицій. Василь повідомляв, що тут можна, не порушуючи закону про нейтралітет, затвердженого американським сенатом, збувати нафту і нафтопродукти нейтральним країнам і таким, що не воюють, або ж створити дочірню компанію в якійсь латино-американській країні і діяти від її імені.

«Містере Адамсе, ви добре розумієте — торгівля буде й після війни, — писав він, — особливо такими товарами, як нафта і нафтопродукти, без чого не може обійтися в сучасних умовах жодна країна, маленька чи велика. Отже, про закріплення за собою ринків збуту треба думати вже тепер. Навіщо, наприклад, нам втрачати такий вигідний ринок, як іспанський, і не спробувати здобути португальський? Чому б нам не скористатися труднощами англійців і не витіснити Англію з ринків Швеції та Швейцарії? Чекатиму на ваші вказівки. Запевняю, що докладу всіх зусиль, аби сприяти розквіту нашої компанії. Пишу «нашої», бо моя доля тісно пов'язана з долею компанії, яку очолюєте ви, містере Адамсе…»

Не чекаючи відповіді з Нью-Йорка, Василь сповістив Джо Ковачича, що в Женеві, коли діяти кмітливо, наполегливо й енергійно, можна нажити мільйони. «Попросіть свого старого поставляти мені якомога більше чаю, кави, сигарет, згущеного молока, тушкованої свинини, різних ліків. Умови лишаються попередніми — чистий прибуток пополам. Тут немає проблеми валюти — швейцарські марки котируються скрізь. Сподіваюся, ви звернули увагу, що я не пропоную постачати сюди те, що має хоч якесь відношення до війни. Боронь боже! Ми торгуватимемо тільки товарами, які полегшують людям життя — це дуже важливо у наш жорстокий вік…»

Через десять днів Адамс повідомив Василя, що його пропозиції прийнято. Шеф доручив містерові Кочеку організувати відділення компанії у Швейцарії і призначив його уповноваженим із платнею п'ять тисяч доларів на місяць, крім відсотків од реалізації.

Джо Ковачич відповів дуже лаконічною телеграмою: «Ви розумаха, старий дав згоду, незабаром товар надійде. Бажаю успіху».

За останні роки Василь набув досвіду в комерції. Тож і в Женеві легко впорався з організаційними справами. На фасаді його контори вже сяяла вивіска золотом: «Стандард ойл компані», а внизу — «Швейцарське відділення. Торгівля нафтою і нафтопродуктами», і з Америки прибули перші товари, надіслані Кавачичем-старшим. Почалася робота.

Новий, 1941 рік довелося знову зустрічати на чужині й удвох. За десять хвилин дванадцята Василь і Ліза сіли за стіл, налили в келехи шампанського. Василеві дуже хотілося перемкнути радіо на московську хвилю, але це було небезпечно — могли підслухати сусіди. Та все ж він, настроюючи приймач, піймав на кілька секунд Москву, — звідти передавали святковий концерт.

— Спізнилися! — Василь з досади махнув рукою. — Ну, старенька, вип'ємо за Батьківщину, за наш народ, щоб чорні хмари проминули нас… З Новим роком!

— З Новим роком! — Ліза високо піднесла келех з пінявим вином.

Вони не сподівалися, що новий, 1941 рік стане для їхньої Батьківщини початком нечуваних страждань…

До Женеви приїхав оберштурмбанфюрер Отто Лемке, і Василь запросив його до себе в контору. Лемке прийшов у призначений час. Він був у цивільному костюмі й через те втратив половину своєї презентабельності, — інша річ форма есесівця, з черепом на кашкеті!..

Сівши у шкіряне крісло, Лемке важко зітхнув, закурив.

— Ви почали курити? — здивувався Василь.

— Од такого життя не те, що закуриш — завиєш, чого доброго! — відповів він, затягуючись тютюновим димам.

— Що ж вас засмутило? Ви завжди такий бадьорий, життєрадісний і раптом скисли…

— Ах, любий Кочеку. Я приніс вам такі відомості… Дванадцятого грудня фюрер підписав директиву номер двадцять один, названу «Планом Барбаросса»… Здається, я мав нагоду говорити вам, що спочатку він фігурував під шифром «План Отто».

— Що це за директива, підписана фюрером? — запитав Василь.

— Скажу відверто… Все це настільки важливо, що, коли б я розповів про це росіянам, вони озолотили б мене. Але я, Отто Лемке, не хочу мати ніяких справ із комуністами! Та й вам задарма давати ці відомості не збираюся. Одне слово, з вас, як з давнього знайомого, візьму тільки п'ять тисяч доларів. Згодні?

— Згоден, якщо відомості справді того варті!..

— Ще б пак! За цією директивою генеральний штаб має розробити план нападу на Радянську Росію. Копію директиви дістати не пощастило, хоч я її читав і навіть устиг переписати початок. Ось він. — Есесівець витяг із портмоне аркуш паперу, складений учетверо, розгорнув. — «Німецькі збройні сили повинні бути готові ще до закінчення війни проти Англії розбити в навальному поході Радянську Росію, — прочитав він уголос. — Для цього армія має пустити в дію всі підпорядковані їй з'єднання, за винятком тих, які потрібні для захисту, окупованих районів. Підготовка має бути завершена до п'ятнадцятого травня тисяча дев'ятсот сорок першого року. Особливу увагу слід приділити тому, щоб підготовку до цього нападу не можна було виявити…» Ну як, досить?

Василь мовчав, намагаючись не виказати свого хвилювання, але то йому давалося нелегко.

— А як же з Англією? — спитав він щонайбайдужіше. — Невже ваші все ж наважаться воювати на два фронти?

— Фюрер сподівається, що, коли він нападе на Радянську Росію, Англія погодиться на переговори і, зрештою, допомагатиме у війні проти комуністів… Є чутки, що незабаром почнуться переговори з англійцями. Як і передбачалося, хтось із керівників партії поїде до Англії…

— Ну що ж… Це не тільки важливі, але й страхітливі відомості!

— Я ж і кажу: війна з комуністами — це вам не весела прогулянка по країнах Європи. Боюся, що росіяни себе покажуть!..

— Ви залишите мені копію початку директиви?

— Можу, однак… — Лемке зам'явся.

— Так, так, розумію! Ось вам чек на п'ять тисяч доларів. — Василь підписав чек і дав його Лемке. — Ще одне прохання до вас: у Берліні знайдіть мого колишнього садівника Мюллера і передайте йому листа, а коли повертатиметеся, привезіть відповідь.

— Будь ласка, це мені неважко! — Як тільки Лемке одержав чек, настрій у нього помітно покращав.

— Коли ви збираєтеся знову прибути сюди? — спитав Василь.

— Приблизно через місяць.

— А якщо я візьму на себе всі ваші дорожні витрати, могли б ви приїхати тижнів через два?

— Мабуть, зможу. Сьогодні п'яте січня, буду у вас п'ятнадцятого. Це вас влаштовує?

— Цілком. Завтра я напишу Мюллерові листа…

Перед від'їздом із Берліна Василь мав розмову з садівником. Мюллер після того, як Василь визволив його із гестапо, відчув до нього велике довір'я. Вони домовилися, що Мюллер, коли виникне крайня потреба, виконуватиме роль поштової скриньки.

Потискуючи велику волохату руку есесівця, Василь сказав:

— Запросив би вас до ресторану пообідати, але, відверто кажучи, у ваших інтересах, щоб нас не бачили вдвох!..

Лемке пішов, а Василь довго сидів за письмовим столом, обхопивши голову руками. Здається, сталося найгірше з усього, чого тільки можна було сподіватися. Гітлер вирішив напасти на Радянський Союз!.. «Треба діяти, негайно повідомити «батька»… Звідси, із Швейцарії, це зробити легко», — мовив сам собі Василь, а інший голос нашіптував йому: «Не гарячкуй, дотримуйся правила — перш ніж передавати «батькові» такі важливі відомості, спочатку перевір їх, продублюй по кількох джерелах…»

Василь терзався, аж поки, нарешті, через десять днів, з'явився оберштурмбанфюрер. Віддавши Мюллерового листа, він запитливо подивився на Василя.

— Ви хочете одержати гроші за ваші дорожні витрати? Скільки? — запитав Василь.

— Дрібниці, триста доларів…

Відомості Лемке підтверджувалися. Щоправда, Фрідріх Кольвіц називав кілька строків нападу на Радянський Союз — 20 квітня, 18 травня, 22 червня і навіть 6 квітня. Але він натякнув, ніби це зроблено, аби ввести в оману ворога. Головне ж — Кольвіц потверджував, що є така директива. І ще Мюллер писав, що здоров'я фрау Ельзи підупадає з кожним днем, і лікарі не сподіваються, що їй стане краще. Сама вона думає, що жити їй лишилося не більше як півроку…