— Хочу, щоб ви підтвердили…
— Будь ласка, підтверджую: вони приїхали сюди, щоб вести переговори з американцями. Наші керівники нарешті зрозуміли, що йдуть до катастрофи, і єдиний вихід із становища, яке створилося, — укласти мир із Заходом, щоб усією силою навалитися на росіян. Якщо не перемогти, то хоча б зупинити їх і не пускати до себе…
— Бачу, ви стали великим стратегом, Лемке! — Василь усміхнувся.
— Мимоволі станеш, коли навколо самі тільки твердолобі дурні!
— Чи будете ви на переговорах?
— Ні, звичайно. Мене далі фойє готелю «Савой» не пустять.
— Зробіть мені дружню послугу — назвіть прізвища і звання генералів, які беруть участь у переговорах.
Лемке довго мовчав, потім махнув рукою і назвав п'ятьох німецьких генералів.
Давши Лемке в нагороду пляшку рому і три блоки сигарет, Василь попрощався.
Подзвонив Маріньє і знову призначив побачення на набережній, біля човнової станції.
Маріньє був схвильований — Василь зрозумів це з перших його слів, як тільки вони сіли в човен і відчалили од берега.
— Я не спав цілу ніч, — почав француз. — Усе міркував про вашу пропозицію… Не знаю чому, але я надумав допомогти вам. У всій цій історії для мене є одне виправдання: американці справді діють нечесно, збираючись зраджувати своїх союзників. Сподіваюсь, нащадки не засудять мій вчинок і не визнають мене зрадником.
— Гадаю, що всі чесні люди віддадуть вам належне, — сказав Василь.
Вони умовилися, що Маріньє робитиме короткі нотатки про хід переговорів, а Василь придумає, як забирати їх, бо часто появлятися на вулицях чи в ресторані Маріньє не міг, щоб не викликати в американців підозри.
Василь і Стамбулов довго сушили голову над тим, як забрати нотатки в Маріньє. Вирішили, що найкраще, коли Маріньє робитиме нотатки на цигарковому папері, потім, поклавши його у порожню коробку з-під сигарет, в умовлений час, прогулюючись, кине їх за рогом готелю у ящик для сміття. Через деякий час своя людина дістане звідти коробку.
— Але для цього треба мати свого сміттяра, — сказав Стамбулов.
— Подумаємо і про свого сміттяра!..
Василь згадав тутешнього антифашиста Дікмана, про якого говорив йому колись «батько», і подався до нього. Дікман був повновидий, червонощокий, із гладко причесаним волоссям чолов'яга середнього віку. Він працював у конторі туристської фірми.
— Ну що ж, доведеться вам допомогти, — промовив Дікман, вислухавши Василя. — Ми знайдемо надійного чоловіка, одягнемо його у форму сміттяра і у визначений час він підкотить ручного візка до того ящика, який ви покажете…
Маріньє записував під час переговорів найважливіше, а рано-вранці, поклавши свої нотатки в порожню коробку з-під сигарет, кидав їх в ящик для сміття. Трохи пізніше нотатки потрапляли до Василя. Переклавши їх на російську мову, Василь шифрував текст, а вночі Стамбулов передавав шифровку через свого знайомого радіоаматора умовленим шифром до Москви.
У Москві знали про зміст усіх переговорів містера Даллеса з німецькими генералами…
… Весна 1945 року. Небувала війна, кривава, виснажлива, закінчувалася. Радянські війська вели бої на землі фашистської Німеччини. Надходив час розплати…
Колись залізне здоров'я Василя почало підупадати. Давалися взнаки роки напруженої, сповненої небезпеки роботи. Йому паморочилось у голові, мучили неміч, безсоння. Ліза наполягала, щоб він хоч трохи відпочив. Василь довго відмовлявся, але здоров'я його щодень гіршало, і він змушений був попросити в компанії відпустку. Він і Ліза поїхали у Швейцарські Альпи, сподіваючись, що чисте гірське повітря допоможе Василеві краще за всякі ліки, лікарів та санаторії.
Одного разу, повернувшись з тривалої лижної прогулянки і добре поснідавши, вони сиділи біля вікна вітальні маленького пансіону, в якому зупинилися. Яскрів на сонці незайманий сніг, до маленького, загубленого в горах села вели лижні сліди. Довкола тиша — жодного звуку, немов усе на світі стихло, завмерло, і немає в ньому ні гуркоту гармат, ні крові, ні смерті, ні згарищ… Ліза неголосно сказала:
— Наші бійці підходять до Берліна, а ми сидимо тут, тішимося відпочинком… Господи, усе б віддала, щоб бути з ними, з ними ввійти до Берліна… Простувати по знайомих вулицях і бути собою, а не якоюсь місіс Кочек. Уголос думати, що справедливість перемогла… Знаєш, Василю, часом мене мучить сором: я не можу не думати, що всі ці роки я сиділа в тилу, а люди воювали по-справжньому…
Василь похмурнів, мовчав, щоб не сказати чогось надто різко, потім промовив:
— «Від тебе, друже мій, я не сподівався такого почути! Хіба ми з тобою не на самому передньому краї боротьби? Невже тобі треба пояснювати, що коли наші бійці підступили до стін Берліна, то в цьому є і наша з тобою частка.
— І все-таки…
— Ніяких «усе-таки»! Ми скоро повернемося додому, повернемося, високо піднісши голову. Хай нам не влаштують урочистої зустрічі й не увінчають наші голови лавровими вінками. Але ми з тобою знаємо, як нам тут доводилося, знаємо: ми зробили все що могли. А зробити це було, слово честі, важко, страшенно важко!
Він поклав свою велику руку на руку Лізі, і жінка ніяково всміхнулася йому у відповідь.
ЕПІЛОГ
У серпні 1945 року до будинку радянської військової комендатури в Берліні підкотив розкішний лімузин. За кермом сидів добре одягнений чоловік атлетичної будови, а поруч з ним була вродлива жінка.
Чоловік вийшов з машини і, хряснувши дверцятами, попрямував до комендатури.
— Мені треба бачити пана коменданта, — звернувся він до чергового старшини чистісінькою російською мовою.
— Хто ви і звідки? — поцікавився старшина.
— Я американець, і в мене дуже важлива справа до коменданта, — відповів чоловік.
Старшина пішов доповідати і, повернувшися, сказав:
— Комендант дуже заклопотаний і прийняти вас зараз не може.
— Та зрозумійте ви, у мене важлива, невідкладна справа! Будь ласка, попросіть пана коменданта приділити мені п'ять хвилин.
Старшина знову пішов до коменданта.
— Товаришу полковнику, цей американець прилип як смола, каже — в нього важлива, невідкладна справа.
— Ніколи мені, не до того! — відповів комендант, не підводячи голови од паперів, що лежали перед ним.
— Товаришу полковнику, він представник союзної нації, на вигляд симпатичний і розмовляє по-нашому не гірше, ніж ми з вами!
— Гаразд, якщо симпатичний, — клич!
Американець зайшов до кабінету, тримаючи в руках дві валізи, велику і маленьку. Поставивши їх на підлогу, він сказав:
— Товаришу комендант, у цих валізах іноземна валюта. Прошу вас викликати представника радянської розвідки, щоб я міг здати йому ці гроші.
Комендант здивовано глянув на відвідувача.
— Скажіть спершу — хто ви?
— За паспортом я — громадянин Сполучених Штатів Америки і звуть мене Ярослав Кочек. А по-нашому — просто товариш Василь… Їду додому, не таскати ж мені з собою купу грошей — іноземну валюту. Спокійніше здати гроші представникові нашої розвідки і взяти з собою квитанцію.
Комендант схвально кивнув, запросив гостя сісти і викликав майора з розвідки. Коли той прийшов, комендант усміхаючись відрекомендував йому Василя.
— Прошу прийняти в мене іноземну валюту і дати розписку, — сказав Василь майорові. — Ось у цій валізі, — Василь показав на велику, — сто тридцять п'ять тисяч американських доларів і двісті вісімдесят тисяч швейцарських франків, а в маленькій — п'ять тисяч п'ятсот доларів. Живучи за кордоном понад чотирнадцять років, був комерсантом і заробив ці гроші. Щомісяця я брав собі певну суму на прожиток і записував. З цього розрахунку відкладав три відсотки для сплати членських внесків.