Вранці дідок прокинувся й навіть не здивувався з цього людського натовпу; промив собі росою очі та й пішов далі. А натовп походом за ним, і кожен проштовхувався якнайближче до дідка. Опівдні жебрак не випросив іще жодного шматка хліба, отож сів він собі на камінь та й хитався, мов стеблина на вітрі. Всі ж навкруги виймали з торбин харчі та їли собі, а дідкові не дав ніхто й скориночки. Вночі дідок ліг спати, а всі сиділи навколо, як вовки, зиркали один на одного ненависними очима й скреготали зубами, ніби хотіли кусатися. А серед них тихо-тихесенько, мов дитя, спав дідок.

Так минув день, так минуло два дні, три, чотири і далі. А людей з кожним днем прибувало й прибувало. Всяк ішов по скарби, чекаючи смерті німого діда. і всі ненавиділи один одного в цьому поході, і всяк перебив би всіх за цей скарб. Кожен квапився не запізнитися й колов інших вовчими очима, сичав, мов гадюка, та клацав зубами. Були серед них жебрущі старці, що прагнули розбагатіти, були злодії та розбійники, а були також і заможні люди, що прагнули розбагатіти ще більше; ці їхали за дідом на возах та каретах, щоб зразу ж і повезти той скарб додому. Найбагатші ж навіть ішли не самі, а найняли собі сторожів та детективів, аби не проґавити смерті й похорону дідка. Це вже був похід із тисячі людей, а на чолі походу йшов із кривим ціпком у руці згорблений німий дідок з синіми очима. Люди зачиняли двері перед оцим дивним походом, і ніхто вже не давав старцеві ані шматка хліба. Тому дідок ставав щораз менший та сухіший, тільки очі в нього були сині-сині, мов чисте небо.

Де тільки сідав наш дідок — усі теж сідали навколо і їли, але старому не давали. «Ще годувати його! — думали собі. — Давно вже пора йому вмерти й лягти в могилу». Та старець не вмирав, хоч і ходив уже мов тінь. А вночі, коли він спав, навколо світилися тисячі злих очей червоними та зеленими вогниками.

Одної ночі дідок ліг спати в стіг соломи на широкому полі. Навколо сидять тисячі людей і чекають. Пофоркують коні біля возів, гарчать автомобілі, скрегочуть люди зубами. . . І ось найзапекліші з цього походу по скарб змовилися вбити дідка цієї ночі та порубати його на шматки. Потім кожен візьме шматок, поховає там, де захоче, й викопає на тому місці скарб. Взяли вони ножі та й пішли на дідка. . .

Цієї миті запалав аж до неба стіг соломи й моторошно освітив тисячі облич, блідих од пожадливості й жаху. Не встигли всі отямитися, як стіг згорів дощенту, а із згарища шугнув угору величезний стовп попелу та й війнув отим людям у вічі. Був то попіл із мертвого дідка.

Він жахливо пік людям очі, й усі довкола були надовго осліплені. Та біль поволі вщухав, сліпота витікала із сльозами, й поволі з людських очей зникали червоні та зелені вогники. Люди зачудовано дивилися один на одного. Оті захланність та зажерливість, які гнали їх за скарбом, так усіх засоромили, що люди раді були б провалитися крізь землю. Кожному було видно з очей, що він соромиться й що хоче жити інакше, краще. Дивилися люди один одному аж до самого серця, й у кожному прокидалися сердечність та добрість. Не бачили вже один в одному ворога, а тільки людину. Це було нове для всіх, всі раптом збагнули, що їхні очі зачаровані попелом з німого дідка. Тепер вони вгледіли й чудові зірки на небі, кращі за всяке золото, й добрі нахили в серцях людей. Тож знайшли вони й справді там, де поховали німого жебрака, найбільший скарб на світі — добрі погляди у власних очах.

Відтоді давно вже всі розійшлися по світу, а проте й досі ще ходять вони з лагідними зачарованими очима, якими вбачають усе гарне та добре в житті. Зустрівши де-небудь таку людину, ви вже з її погляду бачите, що вона бажає вам усього найкращого в світі.

Газета «Národní listy», Прага, 25 січня 1920 року.

Оригінал

Byl tedy jednou tulák, v jedné kapse měl díru a v druhé ani tu ne; to byl jeho celý majetek. K tomu všemu byl chudák němý a měl vešky v šedivých vlasech a byl tak bídný, že ho nikde ani přespat nenechali; taktak že mu někdo dal plesnivý kousek chleba, a tu ten tulák ani poděkovat nemohl, jen se tak divně a přepěkně koukl světlounce modrýma očima a šel zase dál. A co se dotýče spaní, nu bože, někde je seno, někde je sláma; a když už dočista nebylo čím se přikrýt, přikryl si tulák aspoň očička vrásčitými víčky a šlo to také.

Spí tak jednou ten němý tulák v prázdné hlídačově budce a zdá se mu kdesi cosi, snad že je v ráji; taková věc se může zdát i chudému člověku. A co tak spí, nahodil se tu človíček zlodějíček a chtěl také přespat v té budce. Leze vám dovnitř a nahmatá potmě tuláka. Snad to je kolega, napadne ho, a hned sahá tulákovi do kapes, nemá-li tam zlaté řetězy nebo diamantové prsteny z nějaké krádeže. V jedné kapse najde díru a v druhé docela nic; to, děti, je tuze málo i pro vychrtlého zlodějíčka, a tak ten taškář nechal tulákovi v kapsách to nic a tu díru a lehl si na druhou stranu budky, aby se aspoň vyspal.

Leží zlodějíček a nemůže hnedle usnout; to jistě neměl čisté svědomí. A jak leží, dělá se v boudě divné, spanilé světlo, že se až hrdlo svíralo tou krásou, a v tom tajemném světle se zjeví tři bílé stařeny. V zlodějíčkovi hrklo leknutím a on se udělal ve svém koutě maličký jako hromádka popela, jako suché stéblo, jako třikrát složené nic, aby ho nikdo nenašel. Ale ty tři stařeny se naklonily k spícímu němému tulákovi a první z nich řekla:

“Sestry, jak pokojně spí nejchudší člověk na světě. ”

“Nejchudší člověk, ” řekla druhá, “a přece najde místo, kde je největší poklad na světě. ”

“Ale až po své smrti, ” dodala třetí.

Třikrát složené nic, maličký zlodějíček, zastříhal ušima.

“Ano, až bude pochován, ” řekla první stařena.

“Neboť právě na tom místě, kde bude pochován, ” pravila druhá, “je uložen největší poklad na světě. ”

“Tak je souzeno, ” dokončila třetí.

“A kde bude pochován?” vylítlo najednou ze zlodějíčka, ale hned toho litoval: sotva to dořekl, tři stařeny sudičky zmizely a zůstalo po nich jen to divné, čarovné, tesklivé světlo, kterým se až hrdlo svíralo, a v tom světle tiše, pokojně oddechoval spící němý tulák.

Zlodějíček si sedl a přemýšlel: Tak tedy je souzeno, že tenhle děda bude jednou pochován na místě, kde je uložen největší poklad na světě. Věčně tu nebude, vždyť je jako pára nad hrncem. Já medle se ho už nepustím; půjdu všude s ním, a až umře, počkám, kde bude pochován; a zrovna na tom místě pak budu kopat a najdu poklad. Lidičky, já jsem chytrý! S tak velkou chytrostí je zrovna škoda krást; takový chytrák jako já se hodí k lepším věcem. Až najdu ten poklad, koupím si automobil a panství a kožich a zlaté prsteny, a kdyby pak na mne přišel nějaký zloděj, ježíšmankote, já bych mu dal! Co, ty kujóne, ty vrahu, ty ničemo zlodějská, krást mně mé prsteny? Marš na šibenici! Ba jo, řekl si zloděj, to všechno udělám, jen co ten děda umře a já najdu poklad na tom místě, kde bude pochován.

Sotva se rozbřesklo a němý tulák si vytřel spánek z modrých očiček, zlodějíček hned na něj: kdo prý je a kam nyčko jde a kdesi cosi. Němý dědeček mu, to se rozumí, neřekl na všechny ty otázky ani slova, jen se pěkně modře díval.

“Němáku němá, ” povídá zlodějíček, “abys věděl, já teď půjdu všude s tebou; a kdybys mně chtěl pláchnout, tak ti natluču, namouduši natluču, víme? Tak, a teď hybaj do světa!”

Šel tedy tulák ode vsi ke vsi, a zlodějíček pořád na krok za ním, aby ho z očí neztratil. Šel tulák od lidských dveří k lidským dveřím; někde mu dali kus chleba a někde zlé slovo; zlé slovo mu zlodějíček nechal, ale kus chleba mu vzal a snědl sám; někde zlodějíček ukradl kuře nebo králíka a upekl si ho na ohni, ale tulákovi nedal ani kostičky olíznout. Ať umře hladem, myslel si, aspoň budu dřív dědit ten poklad. Ale němý dědeček ne a ne umřít; pořád šel ode vsi ke vsi, a zlodějíček pořád krok za ním, a tak spolu prošli skoro celý svět.