Ізабель згадала, що, коли вперше ступила на острів, її вразила пустельність цього місця, наче воно було чистим полотном. Та згодом жінка побачила його таким, яким бачив Том, почала помічати найменші зміни. Як збиралися хмари та котилися небом; що форма хвиль залежала від вітру та пори року, і якщо добре знаєшся на водяних валах, то зможеш передбачити погоду на завтра. Також вона познайомилась із птахами, що час від часу долітали сюди наперекір усьому й або носилися за вітром, наче насіння, або сиділи на пляжі, ніби викинуті на берег водорості.

Вона поглянула на дві сосни й раптом заплакала, відчувши їхню самотність.

— Якби тут був ліс, — мовила несподівано. — Я сумую за деревами, Томе. Я сумую за їхнім листям, запахом, різноманіттям. Томе, мені так бракує тварин. Я так сумую за кенгуру! Мені так всього цього бракує!

— Я знаю, серденько.

— А ти хіба ні?

— У цьому світі все, що мені потрібне, — ти, і ти тут, поруч. Усе інше владнається. Просто треба, щоб минув час.

Як старанно Ізабель не витирала пилюку, та її тонка м’яка вуаль покривала все: і їхню весільну світлину, і фото Г’ю та Алфі в солдатських мундирах того тижня 1916 року, коли вони записалися добровольцями[7]. На обличчях братів грали посмішки, наче їх щойно запросили на вечірку. Вони були не найкрутішими хлопцями в Австралійських імперських силах, та завзяті й такі хвацькі у своїх новеньких фетрових капелюхах із широкими крисами.

Її скринька для шиття була досить охайною, але не такою бездоганною, як у її матері. Блідо-зелена підкладка лежала, заколена голками й шпильками, однак основні деталі хрестильної сорочки були не зшиті, робота, мов зламаний годинник, зупинилась на середині стібка.

У скриньку для прикрас, яку зробив для неї Том, Ізабель поклала невелику низку перлів, Томів весільний подарунок. Поряд зі скринькою на її туалетному столику були тільки щітка для волосся та черепахові гребінці.

Ізабель увійшла до вітальні й роздивилася навкруги: пилюка, тріщина в штукатурці біля віконної рами, темно-синій килим із розтріпаними краями. Камін варто було б вимести, підкладка в шторах почала осипатися через постійний вплив екстремальних погодних умов. Але проста думка про всю цю роботу забирала в Ізабель більше сили, ніж вона мала. А лише кілька тижнів тому жінка була переповнена очікуванням і бадьорістю. Тепер кімната здавалась їй труною, а її життя зупинилося на самій межі.

Ізабель розгорнула фотоальбом, мамин подарунок, зроблений донці перед від’їздом, із дитячими фотографіями, на звороті яких стояв штамп з назвою фотостудії «Ґатчерз». Там також була весільна світлина батьків, фото дому. Вона провела пальцем по столу, затримавшись на мереживній серветці, яку її бабуся зробила для свого посагу. Підійшла до піаніно і підняла кришку.

Горіховий корпус тріснув у кількох місцях. Над клавіатурою зроблений напис золотом: Ейвелстафф, Лондон. Вона часто уявляла собі подорож інструмента до Австралії та інші можливі варіанти його життя. Піаніно могло б опинитися в англійському будинку чи школі, прогинатися під тягарем неправильних тональностей, що їх відігравали б маленькі невпевнені пальчики, а можливо, навіть на сцені. Проте через найнесподіваніші обставини на його долю припав цей острів, де голос інструмента вкрали самотність та погода.

Вона натиснула «до» третьої октави так повільно, що звуку не було. Тепла клавіша зі слонової кістки здавалася гладкою, немов рука її бабусі, і цей дотик переніс жінку в ті післяобідні уроки музики, коли вона програвала гаму «ля-бемоль мажор» у зворотному напрямку, спершу одну октаву, потім дві, три. Ізабель згадала звук удару по дереву м’яча для крикету, коли Г’ю та Алфі пустували надворі, поки вона, «маленька леді», набувала «досягнень» і слухала, як її бабуся вкотре пояснювала важливість підтримувати зап’ястя піднятими.

— Знову цей дурний зворотний напрямок! — скиглила дівчинка.

— Але ж ти непогано даєш цьому раду, люба, — зазначила її бабуся.

— Ба, можна я трохи пограю в крикет? Лише трішки, і відразу повернусь.

— Крикет — гра не для дівчат. Усе, годі! Граємо етюд Шопена. — І вона гортала книжку, всю вкриту позначками олівцем і маленькими відбитками пальців зі слідами шоколаду.

Ізабель знову провела пальцем по клавіші. Вона відчула раптову тугу й не лише за музикою, а й за тими часами, коли могла б вибігти надвір, підтягнувши спідницю, і грати з братами в крикет, ставши на ворітцях. Жінка натискала на інші клавіші, наче вони були здатні перенести її в ті дні. Але єдиним звуком став приглушений тріск деревини там, де стерлася повсть.

— Який у цьому сенс? — Вона знизала плечима, коли увійшов Том. — Така його доля. Як і моя. — І вона розплакалась.

Кілька днів по тому вони разом стояли біля кручі. Том міцніше вбив у землю хрестик, котрий зробив з якоїсь деревини, що її прибило до берега. На прохання дружини він вирізьбив там «31 травня 1922 року, Вічна пам’ять».

Чоловік узяв лопату і вирив яму для куща розмарину, який Ізабель викопала з грядки. Його дедалі сильніше нудило, бо удари по хресту та копання ями розбудили давні спогади. І хоча завдання вимагало незначних фізичних зусиль, долоні чоловіка спітніли.

Стоячи на скелі, Ізабель спостерігала, як знизу в черговий раз швартується «Віндворд Спірит». Ральф і Блуї досить скоро піднімуться сюди, тому йти їм назустріч немає потреби. Вони перекинули трап, і, на її здивування, з ними зійшов третій чоловік. Хоча ремонтну бригаду на маяк не викликали.

Том піднімався стежкою, тоді як решта троє затрималися на причалі. Незнайомець із чорною сумкою, здавалося, не міг оговтатися після подорожі.

Коли Том підійшов до Ізабель, її обличчя перекривилося від гніву.

— Як ти посмів!

Том похитнувся.

— Як я посмів?

— Я ж тобі заборонила, а ти все одно вчинив на власний розсуд! Можеш негайно відправити його назад. Не треба було турбуватися й привозити його сюди. Він тут небажаний гість.

Ізабель завжди мала вигляд дитини, коли сердилася. Том хотів було розсміятися, та його усмішка ще більше розлютила її. Вона вперлась руками в стегна.

— Я ж казала тобі, що мені не потрібен лікар, але ти все вирішив за моєю спиною. Я не збираюся чекати, поки він мене огляне, розпитає і розкаже мені про те, що я й так знаю. Тобі має бути соромно за себе! Можеш сам подбати про них, про всіх трьох.

— Ізі, — покликав Том. — Ізі, постривай! Не дихай вогнем, люба. Він не… — Але жінка була вже надто далеко й не розчула решти слів.

— Ну і? — запитав Ральф, коли підійшов до Тома. — Як вона це сприйняла? Зраділа немов дитина!

— Не зовсім, — Том стис кулаки в кишенях.

— Але… — Ральф подивився на нього з подивом. — Я думав, що вона буде в захваті. Фреда використала весь свій шарм, щоб переконати його приїхати, бо моя дружина не дуже любить кокетувати!

— Вона… — Том вагався, чи слід пояснювати. — Ізабель хибно все зрозуміла. Вибач. Вона наче сказилася. А коли Ізі в такому стані, все, що можна зробити, — просто, як кажуть моряки, «задраїти люки» й чекати, поки вона заспокоїться. Тобто, боюся, сьогодні я сам робитиму канапки на обід.

До них підійшли Блуї та той чоловік. Познайомившись, усі четверо рушили до будинку.

Ізабель сиділа на траві під скелею, яку вона охрестила Зрадницькою. Усередині в неї все кипіло. Вона лютувала від самої думки про те, що всім є діло до її «брудної білизни». Жінка не хотіла, щоб про це знали Ральф і Блуї. Вони, ймовірно, всю поїздку обговорювали її найінтимніший сором і бозна-що ще. Те, що Том викликав лікаря проти її волі, вона вважала зрадою.

Ізабель застигла, спостерігаючи за океаном, вітром, який збивав хвилі, хоча зранку вода була гладенькою, ледь починало рябіти. Минуло кілька годин. Жінка зголодніла. Вода заколихувала її. Але вона не хотіла навіть наближуватися до будинку, поки там лікар. Натомість зосередилася на дрібницях, що її оточували: розглядала будову кожного листочка, його насичену зелень, прислуховувалася до звуків вітру, води, криків птахів. Раптом вона почула сторонній звук: наполеглива нота, коротка, повторювана. Він долинав з маяка? З будинку? Це не звичний брязкіт металу, що часто доносився з майстерні. Вона почула його знову, цього разу в іншій тональності. Вітер на Янусі якимось чином розбивав звуки на окремі частоти, спотворюючи їх, коли вони перетинали острів. Дві чайки сіли на берег неподалік і почали сваритися за рибину, заглушивши той слабкий звук.