Дівчинка заворожено стояла біля задніх дверей, спостерігаючи кінець розмови. Вона ще зроду не чула, щоб татко так довго й голосно говорив. І ніколи не бачила, щоб він плакав.

— Її ніде нема! — цими словами Ізабель зустріла Тома, коли вони з Блуї повернулися в кухню по обіді. — Люсі! Я залишила її гратися з котом надворі, поки спаковувала речі. Я думала, мама наглядає за нею. А мама думала, що я.

— Заспокойся! Заспокойся, Із! — сказав Том і взяв її руки у свої. — Давай подумаємо спокійно. Коли ти востаннє її бачила?

— Годину тому. Максимум дві.

— Коли ти зрозуміла, що вона зникла?

— Щойно. Тато пішов пошукати її у кущах за будинком.

Партаґез оточували зарості кущів, а відразу за садом Ґрейсмарків з охайними та доглянутими газонами простягалися акри австралійських вічнозелених чагарників, що вели до лісу.

— Томе, дякувати Богові, ти повернувся! — вигукнула Віолетта, яка прибігла на веранду. — Мені дуже шкода, це все моя провина. Я мала б наглядати за нею. Білл пішов шукати Люсі на стару дорогу лісорубів.

— Є ще якісь місця, куди б вона могла вирушити? — До Тома повернулася здатність практично мислити й діяти. — Місця, про які ви з Біллом їй, можливо, розповідали?

— Вона може бути будь-де, — сказала Віолетта, хитаючи головою.

— Томе, там водяться змії та червоноспинні отруйні павуки. Хай береже нас Господь! — причитала Ізабель.

Блуї голосно втрутився в розмову:

— Коли я був малим, то цілими днями сидів у цих чагарниках, пані Шерборн. З нею все буде гаразд. Ми її знайдемо, не турбуйтеся. Ходімо, Томе!

— Із, ми з Блуї підемо в напрямку кущів і подивимося, чи є там якісь сліди. А ти подивись у саду і біля будинку. Віолетто, перевірте будинок ще раз: усі шафи та під ліжками. Скрізь, де вона могла б шукати кота. Якщо за годину ми їх не знайдемо, то звернемося по допомогу в поліцію і залучимо до пошуків тубільців, які чудово знають тутешні місця.

Після слова «поліція» Ізабель метнула на чоловіка пронизливий погляд.

— До цього не дійде, — промовив Блуї. — Ми знайдемо її цілу та неушкоджену, пані Шерборн, почекайте й побачите, що я мав рацію.

Лише коли вони відійшли настільки далеко, щоб жінки не чули, Блуї сказав Томові:

— Сподіватимемося, що вона шуміла, коли йшла крізь кущі. Змії вдень сплять. Вони відповзають на узбіччя, якщо чують, що хтось наближається. Але якщо їх застати зненацька… А вона вже колись отак зникала?

— Вона ніколи, в дідька, нікуди не зникала! — різко відповів Том. — Вибач, Блуї. Я не хотів. Вона просто не має відчуття відстані. На Янусі все розташовано нібито близько від дому.

Вони йшли вперед, вигукуючи ім’я дівчинки й марно чекаючи, що та відгукнеться. Чоловіки рухалися тепер ледве помітною стежкою, майже повністю в заростях у зріст дорослої людини, проте внизу гілок не було й утворювався порожній простір, зі своїм зростом Люсі тут легко могла б пройти.

Через п’ятнадцять хвилин стежка вивела їх на галявинку, тепер вона розходилась у двох протилежних напрямках.

— Тут дуже багато подібних стежок, — сказав Блуї. — У старі часи лісоруби розчищали собі шлях, шукаючи хороші місця для заготівлі дерев. Тут і там усе ще залишились ями в ґрунті, викопані для вимочування деревини, і в них після дощу збирається вода, тому будь уважним. Їх зазвичай не видно, — сказав молодий чоловік, маючи на увазі вириті колодязі, заповнені водою з підземних джерел.

Дитина, яка виросла на маяку, мало чого боялася. Вона знала, що не можна занадто близько підходити до краю скель. Розуміла, що павуки можуть укусити і їх треба остерігатись. Вона усвідомлювала, що не слід плавати, якщо мами чи тата немає поруч. У воді могла відрізнити плавець дружнього дельфіна, що то з’являвся, то зникав на хвилях, від плавця акули, який стійко розсікав поверхню води. У Партаґезі, коли Люсі тягнула кота за хвіст, він міг подряпати її. На цьому уявлення дівчинки про небезпеку закінчувалися.

Саме тому коли вона вийшла за Табатою-Теббі за межі саду, то навіть не підозрювала, що може загубитися. Невдовзі Люсі зрозуміла, що кіт десь зник, але було вже запізно: вона зайшла надто далеко, щоб тим самим шляхом повернутися додому, і що більше шукала дорогу назад, то далі відходила.

Нарешті дівчинка вийшла на галявину, де сіла біля колоди. Вона роздивилася навсібіч. Тут були мурахи-воїни, від яких треба триматись подалі, тому Люсі відсунулась на безпечну відстань від доріжки, яку вони прокладали. Вона не боялася, бо мама ж і тато її знайдуть.

Поки дівчинка сиділа там, малюючи паличкою картинки на піску, вона помітила дивну істоту, трішки більшу за палець. Створіння не було схоже ні на що, бачене Люсі до цього: довге тільце, ніжки, як у комахи чи павука, лише спереду дві товсті кінцівки, немов у крабів, яких татко іноді ловив на острові. Вона захоплено торкнулася його паличкою, і цієї миті хвіст істоти вигнувся дугою в напрямку голови. Аж раптом за кілька дюймів від неї з’явилося ще одне таке саме створіння.

Люсі захоплено спостерігала, як ці комахи ходять за її паличкою, намагаючись вхопити її своїми крабовими клешнями. З-під колоди з’явилася третя істота. Час повільно спливав.

Діставшись галявини, Том аж здригнувся, коли побачив маленьку ніжку в туфельці, що виднілась із-за колоди.

— Люсі! — Він миттю побіг туди, де сиділа дівчинка, граючись паличкою, і завмер, коли помітив, що за паличку намагався вчепитися скорпіон. — О Господи, Люсі! — Том миттю підхопив її на руки, скинув скорпіона на землю й задавив його ногою. — Люсі, що, в біса, ти робиш?! — кричав чоловік.

— Татку, ти його вбив!

— Люсі, він небезпечний! Він укусив тебе?

— Ні, я йому сподобалася. Подивись! — сказала вона, відкриваючи широку кишеню на своєму платтячку і гордо показуючи ще одного скорпіона. — У мене є ще один — для тебе.

— Не рухайся! — скомандував Том, удаючи спокій, і поставив дівчинку на землю.

Він покрутив паличкою у кишені, а коли скорпіон вчепився за неї, повільно підняв його, скинув на землю і затоптав.

Потім перевірив руки та ноги Люсі на сліди укусів чи жала.

— Ти впевнена, що він не вкусив тебе? Десь болить?

Вона похитала головою.

— У мене була пригода!

— Це й справді пригода.

— Подивись добре, — сказав Блуї. — Сліди не завжди помітні. Але Люсі не має млявий вигляд. Це добрий знак. Правду кажучи, я більше хвилювався, що вона може опинитися на дні однієї з цих канав.

— А ти оптиміст, — пробурмотів Том. — Люсі, серденько, на Янусі немає скорпіонів. Вони небезпечні. Ти не повинна ніколи торкатися їх. — І він обняв її. — Куди ж ти пропала?

— Я гралась із Табатою. Ти ж сам сказав мені.

Тома ніби голкою штрикнуло, коли він пригадав, як відправив її гратися з котом надворі.

— Ходімо, люба! Удома на нас чекає мама. — І йому пригадались події минулої ночі, коли він, здавалося, по-новому почав розуміти слово «мама».

Побачивши їх, Ізабель кинулася з веранди в кінець саду. Вона схопила Люсі і, розплакавшись, зітхнула з полегшенням.

— Слава Богу! — сказав Білл, стоячи біля Віолетти. Він обняв її. — Хай буде благословенний наш Господь! І тобі дякую, Блуї! — додав чоловік. — Ти врятував наші життя.

Усі думки про Ханну Ронфельдт зникли з голови Ізабель того дня, і Том знав, що нема сенсу порушувати це питання знову. Але перед його очима було її обличчя. Постать, яка до цього здавалася чимось абстрактним, тепер стала реальною жінкою, яка страждала через нього кожну хвилину свого життя. Він чітко бачив її запалі щоки, порожні очі, обгризені нігті. Але найтяжче було зносити ту повагу й довіру, які вона проявила до нього.

Час минав, і знову Том задумувався, яким же чином у потаємних куточках своєї душі Ізабель змогла заховати хаос, котрого не міг позбутися його розум.