Генерал Максим Іванович ставився до Олександра, як до свого рідного сина. Подейкували, що в Друзя був син, який загинув від передозування наркотиків. І хоча Максим Іванович брав із собою Олександра на відпочинок до свого заміського будинку, ніколи про це розмови не вів. Напевно, то були болючі спогади навіть для генерала, який зазнав на своєму життєвому шляху немало випробувань долі, і чоловік тримав згадку про втраченого сина на великому замку в глибині душі. Сашко не знав батьківської ласки, тому всією душею тягнувся до цієї похмурої, мовчазної, вимогливої, але завжди справедливої людини. Іноді генерал викликав Волошина до свого кабінету, щоб просто поговорити, дізнатися, як його справи, тому сьогоднішній виклик у Сашка не збурив ані душевної тривоги, ані хвилювання.

— Дозвольте? — Сашко зайшов до просторого кабінету, уздовж якого тягнувся дерев’яний стіл із натурального дуба без жодної пилинки.

У кінці стола сидів кремезний сивоволосий чоловік. Він підвівся, не поспішаючи пішов назустріч Олександрові.

— Капітан… — почав Олександр по уставу.

— Облиш, Саню, — махнув рукою генерал, і на його обличчі промайнула ледь помітна тепла батьківська усмішка.

Він потиснув руку капітанові, кивнув на стілець.

— Сідай, синку, — мовив генерал та пильно подивився у вічі Сашкові. — Розповідай, як у тебе справи. Усе добре?

— Усе нормально. Збираюся у відпустку.

— Коли?

— Обіцяли відпустити вже завтра.

— Завтра, кажеш?

Лише зараз Сашко помітив, що генерал чимось занепокоєний і стривожений, навіть знервований. Він постукував міцними пальцями по гладкій, натертій до блиску поверхні стола та супив густі брови. Олександр знав, що Максим Іванович завжди робив так, коли або приймав якесь важливе рішення, або був чимось незадоволений.

— Так. Планую завтра ж одразу заїхати до матері в село та поїхати на цілий місяць до Соні. Ми плануємо одружитися.

— Одружитися? — генерал задоволено усміхнувся у вуса. — Це добре, синку.

Максим Іванович знову затарабанив пальцями, зробив паузу.

— Доведеться відкласти весілля на місяць, та й відпустку теж, — зітхнув генерал.

— Щось трапилося? — з тривогою в душі запитав Олександр.

— Ти поїдеш з особливим завданням до Грузії, — сказав генерал. Було помітно, що сказати ці слова йому було непросто. — Лише на один місяць. Неспокійно там, — додав він.

— Так, неспокійно, — задумливо промовив Олександр й одразу, ніби схаменувшись, запитав: — Коли я маю від’їздити?

— Зараз отримаєш інструктаж, дві години на збори і в дорогу.

— Так швидко?! — мимоволі вирвалося в Сашка.

— Потрібно, синку. — Генерал по-дружньому поплескав хлопця по плечу. — Так потрібно. Повернешся за місяць — одразу ж на весілля. Запросиш мене?

— Обов’язково!

В Олександра був час, щоб зателефонувати Софійці та сповістити, що відпустка відкладена на місяць, але він не став гарячкувати й одразу хапатися за мобільника. Якщо сказати зараз, то Соня почне хвилюватися та впаде в розпач, як це було під час останнього його від’їзду. Краще буде, якщо він зателефонує їй уже з Грузії, з місця призначення. Тоді можна буде дати їй новий номер і спокійно, не кваплячись, поговорити.

«Так буде краще», — сказав він собі, збираючись на інструктаж. Складаючи папери до сейфа, Сашко подумав, що восьмого серпня він повинен прибути на місце призначення. Цього дня він мав зустрітися із Сонею. А ще в цей день відбудеться відкриття літньої Олімпіади в Пекіні.

«Три в одному», — усміхнувся він сумно сам до себе, неквапливо повертаючи ключа в сейфі.

Цієї ночі Соня спала погано. Завжди тиха вулиця здригалася від гуркоту авто відпочивальників, які вузькими сільськими вулицями носилися на шаленій швидкості. Собаки у дворах шалено гавкали, а автівки, проїжджаючи повз їхнє подвір’я, кричали різними голосами клаксонів. Налякані люди повимикали в хатах світло та принишкли.

Софійка не чула, як дід Андрій уранці виганяв корову з хліва на пасовисько, як погодував курей та подибав за хлібом до крамнички. Вона погано спала, тривожно вслухаючись у нічний галас на вулиці. Дівчина прокинулася пізніше, ніж завжди, вийшла надвір, на повні груди вдихнула свіжість ранку. Вона вмилася холодною водою та одразу ж відчула бадьорість. Соня зірвала червонобоке яблуко, яке висіло майже над самим столом. Було таке пахуче й таке прозоре, що, якщо глянути на нього проти сонця, можна було побачити чорненькі зернятка. Софійка струснула яблуко, і зернятка тихенько задзвеніли. Дівчина із задоволенням відкусила соковите яблуко. Здавалося, воно ввібрало в себе всі пахощі літа, пахло медом із різнотрав’я. Коли приїде Сашко, вона збере найкращі, найстигліші та найсоковитіші яблука й поставить у вазі на цей стіл. При згадці про коханого на душі в Соні потеплішало,і за мить спогади про неприємну ніч розвіялися. Дівчина закрутила волосся у вузлик та кинулася готувати сніданок.

Дід повернувся додому похмурий. Мовчки поклав буханець хліба на стіл, тяжко сів під яблунею, чекаючи сніданку.

— Соню, це правда, що такий галас відпочивальники вчинили сьогодні вночі… Ну, що ти в цьому винна? — запитав дід за сніданком.

— Я? — Соня зачервонілася. — Я… Я не знаю, що вони від мене хочуть.

— Не бреши мені, дочко.

— У чому я повинна зізнаватися?

— Усе село гуде, що ти звабила їхнього старшого. — Дід відвів очі в бік.

— Я?! — Соня аж скипіла. — Та я… Я… — Дівчина задихалася від такої несправедливості. — Я ненавиджу таких, як він! — вирвалося в неї.

— Нема, доню, диму без вогню. — Дід зітхнув і пильно подивився на онуку.

— У мене є Сашко, і, крім нього, для мене нікого не існує в цілому світі! Він моє життя, і ти це знаєш! — із запалом мовила дівчина та почервоніла ще більше.

— Кажуть, що в тебе було побачення з кимось із тих дурнів.

— Побачення?! Цей телепень приперся, коли я зачиняла хвіртку. Я його відшила, і все! Хіба це побачення? — схвильовано говорила розгнівана дівчина.

— Виходить, він усе-таки уподобав тебе.

— То його справи. І мене це не обходить.

Дід перестав жувати, замислився.

— Соню, а Мажор — це його ім’я, прізвище чи прізвисько? — запитав дід, заглядаючи Соні в очі.

Софійка не витримала та розсміялася.

— Діду, мажор — це той, хто народився із золотою ложкою в роті!

— Ага, — серйозно мовив дід. — Виходить, що мажор — це синок багача?

— Можливо, якогось депутата чи бізнесмена. Напевне не знаю.

— Тих, хто накрався з державної кишені?

— Авжеж, — усміхнулася Соня. — Та яке нам діло до них, чи не так? Діду, мир?

— Мир, — погодився дід. — Ти, доню, тримайся від таких подалі. Від них можна лиха чекати будь-коли. Розбещені та паскудні, звикли, що все їм дозволено, бо хазяї життя.

— А що вони мені? Завтра приїздить Сашко, і все владнається. Побачать, що в мене є хлопець, то й відчепляться.

— Дай-то Боже. — Дідусь наклав хреста на груди й продовжив їсти.

— А то чого це, дідусю, ішов за хлібом, а виголився, вдягнувся, як на свято? Чи не до баби Параски сватався? — пожартувала трохи заспокоєна дівчина.

— Ах ти, дзиґо! І це помітила! — Дід посварився пальцем. — Сам не знаю, що зі мною сталося. То було в чім ходжу по двору, у тім і по селу пішов. А тепер чомусь стидатися став. Виходжу з двору й перевіряю, чи всі ґудзики на сорочці, чи чистий комірець. Так ось що я подумав: чи то душа моя відчула, що я все ближче й ближче до зустрічі з Богом? Га?

— Діду! — Соня замахала двома руками. — Не лякай мене та не засмучуй! Я не хочу більше про це й чути! Годі!

— Все, все, все! — заспокоїв її дід. — Не буду більше! Краще вже кажи, що до баби Параски залицяюся!

— Про вовка помовка, — Соня кивнула головою в бік вулиці. — А ось, діду, твоя приятелька йде.

Скрипнула хвіртка, і стара зайшла до двору, тягнучи за собою за мотузок свою козу Дашку. Баба Параска була чимось дуже збентежена та схвильована. Соня ніколи не бачила її в такому стані: очі в старої були червоні, губи дрібно тремтіли, обличчя бліде. Дівчина кинулася до неї: