— Соню, я кохаю тебе, — сказав він тихо, спокійно.

— Не бреши мені та й сам собі, — зневажливо мовила дівчина. — Ти не вмієш кохати, бо не знаєш, що таке кохання.

— Чому ти так думаєш?

— Бо якби знав, то зрозумів би мої почуття. Я кохаю іншого, і ти це знаєш.

— Іншого? Кого? Вітру в полі? Та він покинув тебе напризволяще. Тебе й твого старого, що при смерті!

У Софійки закипіло все всередині від гніву та такої несправедливості. Не роздумуючи, вона знову дала йому ляпаса.

— Не смій так казати! — несамовито, хрипко закричала вона. — Чуєш?! Не смій!

— Іди! — Стась відчинив двері. — Іди під три чорти! Кому ти потрібна, селянка в старому платті?! Приповзеш до мене по допомогу. Будеш плазувати переді мною, до землі будеш кланятися, — прошипів він по-зміїному.

— Не дочекаєшся! — скрикнула Соня, біжучи навмання кудись по коридору.

Вона вискочила на вулицю та вдихнула повітря на повні груди. Її сумочка з гаманцем залишилася там, усередині приміщення, у яке вона більше не повернеться. Насправді в гаманці були гроші лише на зворотну дорогу, але назад нема ходу. Софійка спіймала таксі та поїхала до села.

Охолонувши, їдучи в автівці додому, вона подумала, що ця поїздка виллється їй у копійчину. Але дарма. Пусте, що доведеться віддати таксистові майже всі заощадження, що тримала вдома. Головне — швидше повернутися до рідної домівки, щоб не бачити й не чути ані Стася, ані Галі, чи пак Гелі.

Софійка їхала до незнайомого села під назвою Олександрівка. Трясучись у старенькому «ПАЗі» по ґрунтовій дорозі, вона до цього часу дуже хвилювалася та не могла зрозуміти, як у неї вистачило сил зробити такий вирішальний крок.

Зі слів діда, в Олександрівці жила її мати Агафонова Ольга Андріївна. Що вона знала про неї, окрім прізвища, імені та по батькові? Майже нічого. Лише те, що та колись вела розпутне життя. Але це було давно, а час має властивість змінювати людей. Можливо, мати вже шкодує, що так вчинила з нею? Може, настало каяття, але жінка так і не наважилася зробити перший крок назустріч?

А ще Соню хвилювало те, що доведеться, можливо, уперше в житті звернутися до незнайомої жінки зі словом «мама». Від цієї думки ставало якось лячно. Таке просте, а водночас складне слово «мама». Коли вона була дитиною, то потайки мріяла про матір. Її багата дитяча уява малювала завжди одну картину: відчиняються двері, і заходить гарна, усміхнена жінка з великою валізою.

— Донечко, вибач мені, — каже усміхнена, осяйна жінка, — я не могла раніше приїхати додому, але йди до мене, я тебе обніму, поцілую, моє маленьке сонечко!

І Соня так уявляла свою маму, що відчувала на щоці її поцілунок. Губи в мами теплі, м’які, і сама вона найдобріша, найгарніша. Потім мама розпаковує величезну валізу, а там платтячка, кофтинки, шкарпетки, цукерки і… намиста. Не знати чому, дитиною дівчині уявлялися подарунками саме намиста — різного кольору, розміру, форми, але їх було багато-багато, яскравих, як саме уявне життя…

Дівчина зійшла на зупинці й огляділася навколо, підставивши під подув пустотливого вітерцю своє обличчя. Село було перед очима, як на долоні, бо зупинка на пагорбі, а хатини розкинулися вздовж дороги, розсипалися, розтяглися вервечкою по балці, потонули в зелені з домішками золотавого кольору. Десь унизу блищала на сонці невеличка річечка, яка згори здавалася тихою, спокійною, схожою на маленький потічок.

Софійка угледіла чоловіка, який ішов дорогою. Вона підійшла до нього, як водиться в селі, привіталася, запитала, де живе Агафонова Ольга. Той охоче розповів, як знайти її подвір’я. За старим дерев’яним парканом із потрісканою зеленою фарбою Соня побачила невеличку хатку, яку, мов гігантська парасолька, накривала величезна липа. У грудях шалено калатало серце, коли Соня зважилася постукати залізною клямкою.

— Є хтось удома? — погукала дівчина чужим, тремтячим голосом.

Загавкав песик, і на подвір’ї з’явилася жінка. Соня одразу зрозуміла, що то її мати, не було ніяких сумнівів: таке саме золотаве хвилясте волосся, як і в Соні, така ж худенька, дуже схожа на неї, але під очима синюваті кола, лице несвіже, жовте, змарніле. Напевне, жінка одразу пізнала гостю. Вона завмерла посеред двору, потім чомусь почала швидко-швидко терти руки фартухом.

— Можна? — Софійка першою опанувала себе.

Жінка підійшла, відчинила хвіртку й одразу кинулася обіймати дівчину.

— Соню, Соню, — повторювала вона та почала плакати. — Доню моя…

Серце дівчини наповнилося щемом. Соня в цю хвилину пошкодувала, що не приїхала раніше. Жінка їй здалася такою безпорадною, нещасною та сумною.

— Ходімо, ходімо до хати, — запросила вона. — Шарику, кинь гавкати! А кістка тобі в глотку! Не звертай на нього, Соню, уваги, він не кусається.

Софійка зайшла до хати, і в ніс одразу ж ударив стійкий запах перегару, який швидко почав витісняти примарні надії дівчини.

— Не звертай уваги, — сказала жінка. — У нас не прибрано, ми ж не чекали гостей. А в селі, сама розумієш, роботи непочатий край, то те, то се — завше якісь невідкладні справи.

Жінка нервово заметушилася, згрібаючи розкиданий брудний одяг зі стільців. На ліжку стара ватяна ковдра без пішви, на столі пожовклі газети, недопита пляшка горілки, старі, жовті, перестиглі огірки та заляпані брудними пальцями чашки.

— Ну, як ти, доню? — Жінка сіла навпроти.

Лише тепер Софійка побачила, як багато зморшок на її жовтому обличчі, а під очима сині кола. Жінці ще не було й сорока років, а вона виглядала на всі шістдесят.

— Я? Потихеньку. А як… ви?

— Ми? Теж помаленьку. Чоловік на роботі, ходить на шабашки. Знаєш же, як воно зараз. Роботи путньої не знайдеш, то ходить на будівництво, підсобником працює. Та що там ми? Розкажи про себе. Ти вивчилася? На кого? У місто виїхала чи застрягла, як я ось, у селі? — сипала запитаннями жінка.

— Ні. Живу, де й жила, — тихо промовила Соня й стенула плечима.

— До цього часу в селі?! У тій самій хаті?

— Так.

— Заміжня? Дітки є?

— Ні. Ще немає.

— Овва! Яка красуня й одна? А хлопець у тебе є?

— Є.

— То онуків скоро чекати?

— Побачимо, — відказала Соня й знову ніяково знизала плечима.

Зовсім не такою уявляла собі зустріч із матір’ю, але Софійка не поспішала робити висновки. Вона лише збентежено й розгублено вдивлялася в риси обличчя жінки, на яку так чекала в дитинстві, а зараз, коли зустріла, не знала, як із нею говорити.

— Знаєш, доню, ти на мене зла не тримай. Я не винна, що так життя склалося.

— Я не тримаю.

— Одним випадає доля гарна, живуть усе життя, як сир у маслі, купаються, а мені… Така в мене доля. Молодець, що приїхала. Справді, ти молодчина. Я довго чекала на нашу зустріч.

Софійка дивилася на матір, намагаючись зрозуміти, чи та з нею щира, але не могла стримати хвилювання й нічогісінько не розуміла.

— Чому ж ви не приїхали до мене? — спитала коротко, хоча б мала говорити багато й довго, щоб дізнатися все-все, розпитати про її життя до маленької дрібнички.

— Чому? Чому? — жінка удавано схлипнула, налила собі в брудну чашку горілки. — Будеш?

— Ні. Я не п’ю.

— А за зустріч? Чи ти не рада мені? — запитала жінка та, не чекаючи відповіді, перехилила чашку. Вона скривилася, поморщила носа, відкусила шматок огірка й одразу ж виплюнула на газету. — Гіркий! Бачиш, до чого дожилися? Працюєш удень і вночі, а до рота вкинути нема чого. Може, вип’єш? За компанію, лише п’ять крапель.

— Ні, дякую. Так чому ж ви до мене не приїжджали? — Софійка повторила запитання, відповідь на яке чекала стільки років.

— Куди їхати? До батька, який мене не хотів бачити? Він вигнав мене, як собаку, бо, бачите, йому не подобалося, як я живу. А я хотіла жити так, як мені до вподоби. Чи я не так кажу?

— У вас була я, — промовила спокійно Соня, зробивши наголос на останньому слові.

Жінка налила собі ще, випила, уже не закусуючи.