— Вигнати його чи втекти мати просто боялася. Він домігся свого: за шість років ми так звикли жити з відчуттям страху і підкорятися його самодурським наказам, що іншого життя просто не уявляли. Я не маю поняття ні про те, де зустріла його мама, ні про те, де він працював увесь цей час, а тим більше про те, яке майбутнє на нас чекало. Якось мати проговррилася, що не може так більше жити і готова на все, але якщо вона таки ризикне зробити щось із собою, це буде непокорою. І постраждаємо ми з сестрою. Ночами ми ховалися під свої ковдри і лежали, згорнувшись клубками. Коліна — до грудей, голову в плечі. Ми почали мало розмовляти. Ні, Він не забороняв нам. Просто страх володів нами настільки, що ми не хотіли, аби Він чув зайвий звук. А потім…

Потім сестра підросла. Їй виповнилося шістнадцять, і вона навіть в нашому пеклі примудрилася стати вродливим дівчам. Само собою, з подругами Наталка спілкувалася мало, у неї розвинулася купа комплексів і все таке інше. Відбулося те, про що написано сотні книжок та наукових статей. Він почав дивитися на Наталку як на жінку.

— Мама зрозуміла це першою — і їй стало страшно. З тим, як ми жили досі, вона, я вже казав, примирилася. Гірше — звикла, останні рік-півтора навіть не виникало суперечок та скандалів, не чутно було криків з їхньої спальні. Йому таки вдалося убити в нас усі людські почуття та емоції. Але одного разу Він заходив до ванної, коли Наталка виходила після душу. Я помітив — Він чатував на неї і на якусь частку секунди загородив їй вихід. Збоку це виглядало звичайним випадком, яких повно у квартирі, де живе багато людей. Нема нічого дивного: двоє людей зіткнулися в дверях. Одначе мати, жінка, зрозуміла все миттю. Сестра теж відчула, що в її — і наше теж — життя прийшов новий страх.

Дорослу дівчину Він обмежував у свободі. На дискотеки вона майже не ходила: «Нема чого задницею перед пацанвою крутити». Кіно, театри, концерти, кафе в компанії з подружками теж були рідкісним задоволенням. А ховатися в межах квартири ніде. За негласною домовленістю з матір’ю ні вона, ні Толик старалися не полишати сестру з Ним саму. І все ж таки приставання ставали дедалі частішими і відвертішими. Наталі все рідше і рідше вдавалося пройти повз вітчима, аби не торкнутися його стегном чи грудьми.

Розв’язка наближалася стрімко. Ні сіло ні впало йому припекло відсвяткувати Міжнародний жіночий день. Зрозуміло, запросити в гості своїх друзів. Матері раненько велено йти на базар з величезним списком покупок. Мати намагалася переконати Його, що святкового ранку все дорого і не проштовхатися, але, звичайно, Йому на це було плювати. Толик отримав наказ витрусити всі килимки. Наталка повинна зайнятися генеральним прибиранням квартири. Отже, у квартирі вони залишалися вдвох.

Пізніше Анатолій Гончаренко не зміг чітко пояснити, що примусило його, вибивши пилюку з двох килимків, кинути це заняття і поспішити додому. Вітчим не подумав навіть, що хлопчисько, теж невідомо для чого, може прихопити з собою ключі від квартири. Тому зсередини не поставив замок на фіксатор. Толик повернув ключ у замку і зайшов. Саме вчасно.

— Він так захопився своєю справою, що не почув, як відчинилися двері. В кімнаті приглушено скрикувала Наталка, глухо бурчав чоловік, щось рухалося й падало. Несподівано Він голосно скрикнув, так кричать, коли боляче. Я слабко усвідомлював, що відбувається, діяв автоматично. На кухні схопив ножа і увірвався до кімнати. Щось горлав, зараз не пригадаю, та й тоді не дуже добре пам’ятав.

Нічого не сталося. Наталка потім розповідала, що Він підійшов до неї ззаду і стиснув руками груди. Вона рвонулася, Він повернув її до себе, навіть не намагався цілувати — для чого? — і міцно притиснув. Наталка відчула, як він збуджений, одначе вирватися не могла, не могла й кричати. І тільки коли впевнена рука задерла на ній халатик і посунула між стегон, вона закричала. Нігті дряпонули обличчя, тільки це не допомогло — вітчим уперто домагався свого. Щось підказало дівчині: «Розслабся!» Вона обм’якла, чоловіка це порадувало — і тоді Наталі вдалося вкусити його за плече. Зуби прокусили тканину білої бавовняної футболки з написом «Спорт», поранили до крові. Він не чекав атаки, але жертву не відпустив. Навряд чи поява хлопчиська з примітивним кухонним ножем могла Його злякати. Скоріше за все, ця перша відкрита спроба опору змусила вітчима знітитися. Він відштовхнув дівчину — вона не втрималася на ногах і незграбно впала на диван, — на мить скелею навис над Толиком, домігся, що хлопчисько відведе очі, легенько вдарив по руці, вибиваючи ніж, підхопив його, покрутив у руці. «Ну-ну, дітки». І облишив їх.

— Вночі за стіною кричала і стогнала матір. Ми, звичайно, нічого їй не сказали. Але точно знали — Він не заспокоїться і доможеться свого. Ось тільки випадок, який підсвідомо примусив мене взяти ніж, розбудив десь усередині зовсім нові почуття. І десь через тиждень я усвідомив: Його треба вбити, і зробити це повинен саме я.

Анатолій розповів, як намагався не дати вистигнути цьому відчуттю, як підігрівав його у собі, немов печерна людина вогонь. Хлопчиськові в чотирнадцять не просто вбити ножем. Натиснути на гашетку — теж, та й зброї в домі не тримали. Що лишається? Збити машиною, зіштовхнути з мосту, кинути цеглину на голову, зурочити, — безглуздо й смішно, самі розумієте. Отруїти?

Четвірка слухачів, повіривши в історію з вітчимом, анітрохи не сумнівалася в правдивості маленького детективу, що його розповів художник. Хлопчиськові ніхто не дасть отрути в аптеці. І Толик захоплюється хімією, записується до шкільного хімгуртка, і вчителька хімії, не дуже розбещена жвавим інтересом учнів до свого предмета, робить Гончаренка улюбленцем. Дуже скоро йому довіряють мити пробірки, а згодом попереджають, які баночки не можна чіпати. Знань, мало не силоміць втиснутих у голову, Толикові вистачає для того, аби зупинити свій вибір на сірчаній кислоті. Ще трошки часу — і старанного любителя предмета «хімія» практично не контролюють. Звичайно, в пересічній шкільній лабораторії отрутохімікатів дуже мало, та й ці повинні бути під суворим контролем, але ж «чепе» сто років не було, і Толикові вдається викрасти — інакше не скажеш! — ту кількість сірчаної кислоти, яка може вбити людину. Брав більше, аби напевне. До того ж Гончаренко знав, як зробити зникнення кислоти непомітним.

Наступний крок: отрути треба додати в самогон. Вітчим, особливо останнім часом, часто повертався в середній стадії сп’яніння. Пляшка завжди стояла на видному місці, і три чарки за вечерею були нормою. Пляшка не обов’язково мусила бути повною, почата Його здивувати не могла…

Анатолій розповів, як здригнулися мати й сестра від Його крику. Сам хлопчина, хоча й чекав на щось подібне, теж спершу злякався. Вітчим роззявив рота, схопився за горло і впав разом з табуреткою. Матір кинулася було до нього, та щось її зупинило. Так і стояла вся сім’я, дивлячись, як хрипить і корчиться на кухонній підлозі їхній мучитель. І хоча дозу Толик влив щедру, а вітчим ковтнув від душі, його за бажання можна було врятувати. Але мама й діти, не змовляючись, повернулися, вийшли, вдяглися і близько години гуляли біля будинку, навіть заводили розмови з сусідами. Коли вони наважилися повернутися, він не дихав.

— Ми діяли швидко й дружно. Мама з сестрою помили всі тарілки, окрім його. Я викинув на смітник пляшку з рештками отрути. З трилітрового бутля ми націдили в порожню пляшку — їх було повно на кухні, — самогону, так, аби наповнити на третину. Склянку, з якої він пив, обережно і старанно помили, потім сполоснули його смердючою рідиною, поклали на стіл так, аби створити картину — Він налив, випив, впустив склянку і впав. А після викликали «швидку».

Отруєння самогоном сумнівів не викликало ані в лікарів, ані в міліції. Розслідування як такого не вели, для форми опитали сусідів: як, мовляв, жили ваші сусіди? І не знайшли криміналу. Гонять всяку гидоту, ось і догралися. Таке всюди й кругом. На похорон народу зійшлося небагато, дивуватися цьому не випадало. Мати й діти смерть не обговорювали, і взагалі, відбувши належні дев’ятини і сороковини, мама почала клопоти по обміну. Жити в цій квартирі вони більше не могли.