— А ви сміливіше, — підбадьорливо всміхнулася Ольга, пригостилася запропонованою сигаретою, припалила від вогника ввічливо піднесеної запальнички. — Отож з приводу сенсації. Художники нечасто потрапляють під приціл читача світських хронік. Дуже рідко. Це специфічна публіка, живуть і тусуються в середовищі виключно собі подібних. Актор, співак, будь який інший діяч шоу-бізнесу — так, ходяча сенсація. Ось уявімо ситуацію, — Ольга пошукала очима попільничку, Роман перехопив її погляд і підсунув ближче порожню бляшанку від «Нескафе», попіл вони струсили в її надра майже синхронно, — Самогубств стало більше. І в зашморг поліз безробітний токар Сидоров. Сенсація? Ні. От якби він спочатку передушив усю сім’ю: вагітну дружину, сина-школяра і п’ятирічну доцю, пальнув пару разів з вікна по перехожих, і тільки після того повісився сам — оце готова сенсація, газета зробить з рядового громадянина, якого ніхто не знав за життя, посмертний об’єкт для обговорення в народі десь на тиждень. Інший варіант: з якоїсь причини на себе наклав руки, скажімо, Філя Кіркоров. Не смійтеся, я бовкнула перше ім’я, яке спало на думку. Йому не обов’язково душити перед цим Аллу, підривати щось там — навіть тихе самогубство такої відомої людини, кілька рядків про це дадуть привід для розмов років десь на три вперед. Випадок з Гончаренком: тихе самогубство молодого перспективного художника. Колеги обговорять за чаркою, споживач газетної інформації сприйме байдуже. Подумаєш, велике діло, художник. Горілки надудлився, дах у нього з’їхав, такого тепер кругом вистачає. Так що, — підбила Ольга підсумок, — про сенсації ми забудемо. Бачите, не вийде з цього сенсації. У мене особистий інтерес.

— Дохідлива лекція, — Роман кинув недопалок у банку. — Якщо хочете, я вам про психіатрію дещо розповім.

— А ви про щось інше говорити вмієте?

— Залежно від того, як ми спілкуватимемося далі. Коли як лікар і журналіст — інших тем торкатися немає сенсу. Як чоловік та жінка — тут можливі варіанти, — Роман підвівся, відчинив кватирку, впускаючи березневу сирість. — Зробимо для хазяїна кабінету хоч мале добро, замінимо свіжим повітрям пари нікотину. Ну, гайда до предмета вашого особистого інтересу?

Ольга кивнула і підвелася, обсмикнувши широкий халат, що висів на ній, мов на вішалці, з якої його зняв Фідель Васильович.

Треба буде розповісти про цього лікаря Суховій. Цікаво, до якої категорії вона його віднесе. Чоловіків її подруга ділила на дві групи. Черговий знайомий міг отримати оцінку: «Нічого мужик», а міг поза очі бути відзначений коментарем: «Мужик — нічого. Ну геть ні-чо-го, пустий, аж дзвенить увесь». Зараз, коли вони йшли коридором поряд, Ольга зловила себе на думці, що Роман Ващенко їй чимось симпатичний. Чимось, чимось, дурепа набита! Він не мужчинка з картинки, яким був твій перший, ясно тобі! Цей більше на мужика схожий. Лікар взагалі чоловіча професія, аби ти не сумнівалася! Ольга труснула головою, женучи від себе непотрібні думки. Непотрібні саме тепер, тут, у лікарні, її взагалі цікавить поки що зовсім інший чоловік.

— Далі не хочемо жити, Анатолію Петровичу?

Ольга вмостилася на стілець в ногах у хворого. Роман прилаштувався на сусідньому ліжку. В палаті було п’ять місць, але двоє хворих з’являлися лише вдень — так званий денний стаціонар. Отримували свої процедури, лежали годин зо три і йшли додому спати. Постійні мешканці палати з цікавістю спостерігали зі своїх ліжок за відвідувачами. В одному з них, чоловікові непевного віку з сіруватим обличчям, Ольга визначила хворого на виразку, що нажив свою болячку шляхом надмірного вживання алкоголю. Ветеран праці на ліжку біля батареї лікував запалення легенів: упаковки з пеніциліном і обоймочка одноразових шприців на тумбочці допомагали встановити діагноз. Гончаренко, накрившись з головою казенною вовняною ковдрою, забраною в підковдру із зеленими візерунками, складеними з написів «мінздрав», лежав обличчям до стіни і не ворушився.

— З обіду так лежить, — виразковик влаштувався зручніше, навіть підпер голову правицею. — Жерти ледь не силою примусили. Поки снодійного собі не вициганив — за ложку не взявся.

— Хіба йому не належить?

— Ага, так він же такі дози вимагає — коня приспати можна!

— Гм… А до вас гості, Анатолію Петровичу, — психіатр демонстрував істинно професійний терпець. — Познайомтеся хоча б. Ця жінка життя вам врятувала.

— Здрастуйте, Толю, — Ольга постаралася, аби голос її звучав якомога бадьоріше. Реакції не було, вона глянула на лікаря, знизала плечима і повела далі: — Ви мене налякали, якщо чесно. Я рада, що вам уже краще.

Людина на ліжку повернулася до них обличчям так несподівано, що Ольга сахнулася і ледь не звалилась зі стільця. Відразу згадалося прочитане в книжках і побачене в кіно: так, різким кидком, атакує змія.

— Хто вам сказав, що мені краще?!

Худе бліде обличчя художника зблідло, здавалося, ще більше, очі палахкотіли, не горіли, саме палахкотіли, — нездоровим лячним вогнем, а через хрипоту вигук був схожий на каркання змерзлого міського ворона.

— Це Ольга Нечваль, журналістка, — Роман лишався незворушним, хоча такої агресії від підопічного не чекав.

— Що вам усім від мене треба? — Гончаренко не кричав, говорив так, як бесідує зі сповідальником приречений до страти, що не має жодного шансу на помилування. — Я вийду звідси і знову зроблю те, що ви не дали мені довести до кінця. Ось тільки заховаюся подалі. Чого всі лізуть у моє особисте, розумієте — о-со-бис-те життя! Ну, не буде мене, хто я такий, кому потрібен? Життя зміниться?

Він сів на ліжку, сперся спиною на пофарбовану в зелений колір стіну, зігнув ноги в колінах, обхопив їх руками, як ображена дитина, котра заховалася від дорослих у найдальший куток спальні. На ньому була коричнева лікарняна піжама, стара й ношена. Ольга вже знала, що речей, окрім тих, у яких його привезли, у Гончаренка з собою не було, і старша сестра розпорядилася підшукати бідоласі щось стареньке. Піжами, як і постільна білизна, в лікарні давно вже стали дефіцитом, хворі приходили зі своїм, та для художника знайшли підходящу одежину. Він не опирався, але й не подякував, до чого усі поставилися байдуже і з розумінням. Ольга теж підготувала себе до того, що врятований не поспішить розкрити їй свої обійми.

— Я розумію ваш стан, Толю…

— Та що ви можете розуміти! Стан… Нічого не знаєте, а лізете не в своє діло. Жити мені не можна, ясно вам?

— Чому? Дивна записка, дивні заяви. І це після такого успіху…

— Для вас — дивні, для мене — ні.

— Ось я й хочу… Ми з лікарем хочемо дізнатися, що сталося, і допомогти вам. Якби ви погодилися поговорити, просто поговорити. Я знаю, що таке депресія, два роки тому хотіла різати собі вени, — краєчком ока Ольга перехопила здивований погляд лікаря. — І ваші роботи сьогодні мені багато на що розкрили очі, допомогли… Ми могли б знайти спільну мову, Толю.

Гончаренко глипнув на неї, як дивиться стомлений цілоденною працею дорослий на дитину, котра вимагає негайної відповіді на дуже важливі для неї запитання.

— Нічого я не хочу, ясно вам? Компліментів ваших теж. Дайте спокій хворій людині. Вважайте, ми поговорили.

Він знову простягнувся на ліжку, одвернувшись.

— Ми з вами, Анатолію Петровичу, не закінчили розмову, — втрутився Роман, та своє бажання спілкуватися Гончаренко, скоріше за все, вичерпав. — Не зловживайте снодійним, шкідливо це.

— Нє, хай йому краще дають!

Ольга і Роман повернулися на крик душі виразковика. Той уже сидів на ліжку і налаштований був до художника зовсім не дружньо.

— Щось не так?

— Учора перед сном не дали. Лаявся, прямо матом, тільки Фідель Васильович сказав — харе, — і дулю він отримав. Заспокоївся наче, засопів, а вночі давай горлати, я мало з ліжка не впав! Чергові сестри насилу заспокоїли, вкололи щось. Що наснилося, питають? Цей друг тільки матюкається.

— Цікаво, — Роман справді чув про таку поведінку хворого вперше. — Він увесь час так погано спить?