— Е! — вихопилося в Антона.

Жодної реакції. Жодного руху. Мертва моторошна тиша. І запах, від якого починало нудити — запах плоті, яка поволі невідворотно розкладається.

Там, усередині, в льосі, була смерть.

І темна постать уночі за вікном — постать вісника смерті…

Не тямлячи до кінця, для чого він це робить, Антон Сахновський підвівся, пройшов на кухню, взяв там найбільшого кухонного ножа. Тоді швиденько пробігся очима по поличках і знайшов те, на що вчора кілька разів натикався поглядом — стару свічу, за підсвічник якій правила майонезна баночка. Тут-таки, біля плити, лежали сірники. Запалив ґнотик, повернувся до погреба і, далі доладно не пояснюючи собі, чому не викликає міліції і взагалі — чому не поспішає кликати на допомогу, Антон, тримаючи в одній руці ножа, в другій — запалену свічку, повільно, підтримуючи рівновагу рукою з ножем, спустився в льох.

Тьмяний вогник освітив невеличке підземелля. Під стелею висів-таки електричний дріт із патроном, призначеним для лампочки. Та самої лампочки не було — викрутили. А в найтемнішому кутку справді лежала людина обличчям донизу.

Простягнувши перед собою руку з ножем, Антон легенько торкнувся тіла вістрям.

Нічого. Жодних ознак життя.

Тоді Сахновський кинув ножа на бетоновану підлогу, нахилився, потягнув людину за плече, повертаючи до себе обличчям.

На нього глянуло лице, яке гримаса смерті спотворила ще більше. Це був чоловік, зарослий неохайною бородою і густими патлами, які давно не знали гребінця. Ковзнувши поглядом нижче і присвітивши собі, Антон побачив міцно зв'язані ноги і руки, скручені за спиною.

Ноги обплутувала мотузка.

Зап’ястки міцно тримав тонкий дріт.

По краях виднілася засохла кров — полонений до найостаннішої миті боровся, намагаючись виборсатися і хоч якось звільнити руки. Та замість того дріт сильніше впивався в тіло, роздираючи шкіру до крові. По суті, зап’ястки полоненого перетворилися на одну суцільну криваву рану.

Рот забили кляпом, замотавши зверху широким скотчем, для надійності обернувши кілька разів.

Задихнутися полонений не міг — ніздрі лишалися вільними. Проте особливо не міг і рухатися. Хіба качатися по твердій холодній підлозі. А головне — не міг кричати.

Здивувавшись своєму спокою, Антон роздивився мерця з ніг до голови. Синці на обличчі, але жодної рани на тілі. Його не зарізали, не застрелили, не зарубали.

Цього чоловіка скрутили, заткнули йому рота і залишили тут, у погребі будинку його покійної тітки, помирати.

Витягши перед цим усе їстівне з льоху.

Труп лежав тут давно — це відчувається по запаху. Процес тліну почався не так скоро, бо у погребі було прохолодно. Не холодильник, звісно, але й не свіже повітря і відкрите сонце.

Минулу ніч він, Антон Сахновський, провів під одним дахом із мертвяком.

Хата покійної Галини Смерічки перетворилася на місце скоєння злочину.

Мертве тіло не квапилися витягати — спочатку експерти докладно зафіксували його розташування, тільки потім міліцейські сержанти, матюкаючись крізь зуби, витягнули труп на поверхню. Санітари «швидкої» принципово відмовилися цим займатися: мовляв, їхнє діло — завантажити мертве тіло в машину і завезти в міський морг, далі нехай уже нюхають і кромсають його ті, хто на це вчився і кому за це гроші платять. Криміналіст, слухаючи це, не витримав:

— Безсовісні ви! «Гроші платять»! Щоб ви знали, санітарам у морзі вже третій місяць затримують, а патологоанатом узагалі збирається звільнятися!

Ті у відповідь:

— І що? Куди піде? Приватний морг відкриє, комерційний? Чи в Умань переведеться, там у морзі місце звільняється? А взагалі — чого вони всі без зарплати пашуть? З любові до професії?

Начальник міліції підполковник Костюк, хоч і звиклий уже до такого мертв’яцько-підмогильного гарикання, таки не витримав, гаркнув:

— Ану, замовкли всі! Люди ондо вас слухають, страмники, вашу мать!

Потім повернувся до одного з сержантів, що стовбичив біля хвіртки, намагаючись забезпечити охорону місця пригоди від цікавих:

— Якого хріна тут стільки народу набігло? Інтересно дуже? Для чого тут тебе поставили? Прізвище! — хоча чудово знав прізвище та ім’я кожного працівника міського відділу, яким керував уже п'ятий рік.

— Немудрий! — витягнувшись «струнко», доповів сержант, переляканий керівним гарком.

— Воно і видно! — бушував далі підполковник. — Стоїш, рота роззявив! Тебе для чого тут поставили, Немудрий?

Втямивши нарешті, для чого його тут поставили, сержант Немудрий розвернувся до мешканців довколишніх будинків, переважно — літніх жіночок та їхніх онуків, що скупчилися на вулиці, намагаючись захопити вигідну позицію для зазирання через паркан на місце пригоди, і вихлюпнув на них усю образу від керівницького зауваження:

— Якого тут стали? Ану — розійшлися! Не заважайте працювати! Бігом, я сказав! Чого стоїш, Вася, жени їх звідси!

Молоденький міліціонер, так само в сержантських погонах, замість ганяти цікавих, визвірився на колегу:

— А ти чого тут командуєш? Тебе тут старшим призначили? Без тебе знаю, що робить! Грамотний ти дуже!

— Та вже точно грамотніший за тебе! — не поступався Немудрий.

Бачачи, що порядку більше не стало, підполковник Костюк, остаточно припинивши стежити за словами, струсив ранкове жашківське повітря багатоступеневим офіцерським матом, і ці загини змусили замовкнути всіх присутніх. Навіть начальника карного розшуку капітана Петриківського — той саме допитував на веранді київського гостя, Сахновського, з чийого дзвінка в міліцію все цього суботнього червневого ранку і почалося. Закінчивши, здавалось, безкінечну тираду, виголошену відомо на чию адресу, і водночас — на адресу абсолютно всіх присутніх, включно з лікарем Сахновським, начальник міліції замовк, переводячи подих. Цим відразу скористалася якась найвразливіша жіночка:

— А чого це ви так матюкаєтеся? Міліція називається! Влада, ти глянь! Тут же діти, не бачите хіба?

— То заберіть звідси дітей! Місце їм тут? Кіно, мультики? — з новою силою гаркнув Костюк, і тепер сержант Немудрий та його колега Вася без додаткового наказу почали діловито наступати на сторонніх глядачів. До них, не чекаючи особливого розпорядження, приєдналися інші міліціонери, котрі дотепер стовбичили довкола, не знаючи, куди себе подіти.

Мертве тіло тим часом вклали на ноші, як є, не виймаючи кляпу і не звільняючи від пут. Накрили простирадлом із головою, почали вантажити в «швидку».

Виїжджаючи, медична машина змушена була роз’їжджатися з міліцейською: привезли сусідку. Сахновський одразу заявив, що ключі від будинку були тільки в неї. Хоча до базару пішки можна пройти, підполковник Костюк відправив за жінкою міліцейського «бобика».

Жінку забрали на очах у всього жашківського базару. Здійняла галас, не хотіла йти, вимагала пояснити, за що хапають літніх людей серед білого дня, для чого ось так ганьблять її перед усіма. Жодної відповіді: опер із розшуку пообіцяв надіти наручники, жінка повірила, перестала опиратися, але голосила до останнього.

Побачивши «швидку» в сусідньому дворі, заголосила з новою силою.

А коли Костюк звелів вивести затриману з машини і пред’явити для впізнання мерця — кричати чомусь перестала. Тихо зойкнула, поточилася, та на ногах втрималася. Міцне серце, виходить, мала, та й нерви нівроку.

Правда, нічого ця процедура не дала. Сусідка не впізнала мертвого чоловіка.

— Ну, і як же так сталося, Світлано Іванівно?

Петриківський допитував її в кімнаті. Остаточно отямившись після несподіванки і шоку, Іванівна трималася на диво спокійно і впевнено, з виглядом людини, яка нічого, в принципі, поганого не зробила.

Сахновський спочатку попросив, потім почав вимагати, аби бути присутнім при цьому допиті. Та начальник міліції не реагував: стороннім заборонено, роботі органів заважати не слід, а він, Сахновський, обов’язково про все дізнається згодом. І аби київський зайда остаточно втямив, хто тут командує парадом, Костюк заодно пояснив на пальцях: формально, юридично у свої права власності на будинок покійної тітки племінник іще не вступив. Отже, коли бути надто прискіпливим до всіх нюансів, Сахновський лише переночував одну ніч у хаті, в погребі якої лежав зв'язаний труп невідомого поки що чоловіка. Значить — згідно з тими-таки нюансами! — злочин трапився не в його хаті. Ще хочете, пане Сахновський? Будь ласка: кілька днів тому ви навіть не знали, що успадкуєте ось цей будинок. Тому до всього, що тут відбувалося і відбуватиметься, не маєте жодного прямого стосунку. Отже, ви приїхали сюди випадково, так само випадково знайшли труп у тітчиному льосі, значить — людина ви тут випадкова. Ба більше — стороння. А стороннім людям за таких обставин ліпше сидіти крячкою і чекати, поки їх поставлять до відома.