У голові підполковника Костюка почав складатися цілком певний пазл.

— Так-так, Сашку, давай-давай…

— Даю, — Петриківський сьорбнув горілки, зажував шматочком м’яса. — Я, Миколайовичу, чудово Юльку розумію. Сам би на її місці в якийсь момент вирішив такого братика грохнути. Він же їй жити толком не давав. Бог знає, коли і звідки виповзе, кого з собою приведе і чим усе цього разу обернеться для Гараніної. Стеж за думкою, — Петриківський махом допив горілку, видихнув: — Смачна холодна, зар-раза… Словом, так: коли днів десять тому Русланчик черговий раз дає про себе знати, Юлька розуміє — це їй набридло. Тоді вона хоче вирішити питання раз і назавжди, знаходить певних людей і просить їх напевно позбавити її братика.

— Замовила вбивство? — очі Костюка азартно блиснули.

— Не думаю. Він же сам помер, як не крути. Його викрали — це є. Швидше за все, Юлька дала таку вказівку: хочу позбутися братика, як — не хвилює. Головне, аби його більше ніколи не бачити. Тоді Руслана пеленають, ховають у погребі хати, яка давно стоїть порожньою і навряд чи скоро в ній хтось стане жити постійно, користаються заодно нагодою, що Іванівна завела там власний бізнес і пропускає через хату купу незнайомого народу, ну і все, справа залагоджена. Зі свого боку, Гараніна робить хід конем: заявляє про зникнення брата. Якого і так давно не бачила. Чому саме зараз? А ось Бог її знає! Раптом совість замучила. Мовляв, де ж він тепер, куди пропав?.. І це ж треба: не встигла заявити в розшук — а він уже знаходиться! Тепер вона має повне право тиснути, вимагати від міліції активізації роботи. Сама ж кінці ховала, сама ж знає — не знайдемо. Тож, Миколайовичу, все, гадаю, ясно, — підбив Петриківський підсумки. — Лишається тільки делікатно пояснити Юльці, що ми прорахували весь розклад. Ось тоді вона, думаю, дасть задній хід. Поки що все логічно, скажи?

— Скажу, — кивнув Костюк. — Мені, Сашку, такий план дій дуже подобається. Ось тільки одне: чого ж Русланчика зовсім не завезли з міста, не поклали таким самим макаром десь у лісі чи хоча б у такий точно підвал, але — старого сільського будинку? їх повно по району. Ні, ти по ходу правий. Ось тільки здається мені, Юлька грає з нами в якусь тоншу гру. Не дурна вона баба, ми ж це погодили…

Ситуація прояснялася, але Антон далі не міг збагнути свою роль у її розв’язанні. Тому, щойно Юлія закінчила, він клацнув пальцями: так завжди робив, коли розтлумачував черговому хворому, як і від чого збирається його лікувати.

— Тепер давайте від самого початку, — промовив він. — Міліція буде змушена шукати винуватця смерті вашого брата, але готова перевести на вас усі стрілки. Бо в першу чергу його хотіли позбутися ви. Правильно?

— Правильно.

— Він часом падав, як сніг на голову. Приводив із собою купу різного брудного люду. Ця вся комуна окупувала ваше подвір’я, і коли не вдавалося вигнати їх умовляннями, ви викликали міліцію. Вірно?

— Вірно.

— Нарешті ви запропонували настирному братові відкупного. Він узяв гроші і зник на кілька років. Потім неодноразово від нього приходили гінці. І ви знову платили викуп. Нарешті, два тижні тому, Руслан з’явився сам, знову завів стару пісню про головне — про гроші, і почав тиснути на те, що дуже хворий.

— Він справді хворий.

— З таким способом життя спортсмен здоров’я посадить. Алкоголь, наркотики, венеричні хвороби, статеві зв’язки невідомо з ким. Дивуюся, як у нього ще туберкульозу нема. Хоча я результатів розтину не бачив, може, і є… Коротше, так чи інак, а ваш брат був приречений. І раптом…

І раптом Юлії Гараніній подзвонили.

Це сталося за три дні потому, як Русик знову виринув із небуття, вимагаючи грошей. Жіночий голос прохрипів у трубку: «Твого брата викрали. Роби, що треба». Дзвонили на домашній телефон: номера мобільного Руслан не знав, а на хатньому стояв автовідповідач. Брат завжди міг висловити свої претензії до сестри, що й робив час від часу. Але принаймні Юля хоч була застрахована від того, що Руслан може подзвонити їй у будь-який час будь-куди.

Визначник номера в неї теж стояв. Тільки номер не визначився — так буває, коли дзвонять із автомата.

Спочатку Юлія вирішила — це такий жарт. Абсолютно в стилі Русланчика — він іще не такі коники викидав. Та, подумавши, дійшла висновку: щось тут не те. Якщо Руслан намовив якусь жінку розіграти перед сестрою власне викрадення і вимагати під цим соусом викупу, то акція була позбавлена здорового глузду. Бо свій оброк Руслан Гаранін завжди отримував у найкоротший термін. Юлія давно визначила верхню межу суми, на яку братик може претендувати, і він, до його честі, не нахабнів, ставки не підвищував. Тобто не треба вдаватися до додаткових інтриг, аби отримати сталий прибуток.

Більше ніхто не дзвонив, і це ще дужче занепокоїло Юлію. Крім того, Руслан і справді не давав про себе знати, що абсолютно не відповідало його стилеві. Нарешті жінку в якийсь момент заїла совість: все ж таки свого часу вона могла взяти ситуацію в свої руки, лягти за брата кістьми і, можливо, пристроїти його до якоїсь справи, перевиховати чи хоча б влаштувати все так, аби Руслан постійно перебував у хорошій платній лікарні. Можливостей для цього в Гараніної було більш ніж досить. Але історія з боргами, яка призвела до смерті батьків, вибила її з колії. Результат — рідний брат став для неї і тягарем, і ганьбою, і проблемою всього життя, і болячкою.

Понести заяву в міліцію її тоді підштовхнули емоції.

Але згодом, коли вона за звичкою лишилася сама в напівтемній кімнаті й поміркувала спокійно кілька хвилин, ситуація, що склалася, поставала вже в іншому світлі.

Бо заявивши, що Руслана викрали, вона повинна пояснити, кого підозрює. Адже в іншому разі під підозру потрапляє вона сама. І якщо погодитися з тим, що гратися в своє викрадення Русланові Гараніну нема сенсу, але він усе ж таки зник невідомо куди, не отримавши грошей, і це теж на нього не схоже, то з’являється третя сила, котра може бути причетною до всього, що відбувається.

І в такому разі вся ця справа стосується особисто Юлії Гараніної. Втягувати сюди міліцію не варто.

— Тому я прийшла до вас, — пояснила нарешті свої дії Юля.

— Я стороння особа, так? Ні з ким не знайома, ні з ким не пов’язана, ні в чому не зацікавлена? — уточнив Антон.

— Еге ж, — кивнула вона. — Але, схоже, не зовсім стороння… Мого мертвого брата знайшли в підвалі вашого будинку…

— Не мого.

— Він же буде вашим! Коли це все закінчиться, я допоможу вам залагодити будь-які справи, пов’язані зі спадщиною, з нерухомістю, взагалі — будь-які. Не хочу хвалитися, та в Жашкові й районі для мене мало неможливого. Щойно все з’ясується, я заберу заяву, поговорю з Костюком і прокурором, вони спустять справу на гальмах і зітхнуть із полегшенням. Не така вже фігура мій нещасний братик, аби за ним так сильно побивалися. Справу згорнуть — успадковану вами хату, так би мовити, розпечатають. І якщо ви надумаєте її продавати…

— А якщо в мене інші плани? — різко перервав жінку Антон.

— Он як? — вона, здається, зовсім не здивувалася. — Які саме, коли не секрет?

— Секрет. Якщо я проти своєї волі опинився втягнутим у ваші родинні таємниці, сімейні трагедії та особисті справи, це зовсім не означає, що я збираюся пускати вас у своє життя!

— Здаюся! — Юля піднесла руки догори. — Робіть, як знаєте і що хочете. Ось тільки поки будинок опечатаний, жодна ваша задумка не здійсниться. Допоможіть мені, і процес прискориться.

— Гаразд, — зітхнув Сахновський. — Ви справді бізнес-леді, вмієте торгуватися і переконувати. Чого ви від мене хочете?

— Лише чоловічої допомоги.

— Цвях забити чи шафу пересунути? — ядуче поцікавився Антон.

— А у вас ось такі уявлення про чоловічу допомогу? — Гараніна, здавалося, не зреагувала на іронію. — Тоді не дивуюся, чому жінкам у нас доводиться рулити набагато серйознішими речами… Справді, якщо чоловік годиться лише для того, аби забити в стіну цвях чи пересунути шафу…