Тому хоч з’ясую обставини його смерті. Якщо ж Крамар причетний до цього — я так само переконана, що смерті Руслана він не хотів. Принаймні не такої і не тепер. Тому людина, яка це зробила, просто повинна залишити місто. Хто б це не був.

— А видати міліції — ні?

— В ідеалі — так, але не вийде. Крамар себе не підставлятиме в такий спосіб. І головне — якщо Ігор Борисович піде на таку угоду, я готова допомогти йому з тендером. Ось такі торги.

— Це — все, що від мене вимагається?

Гараніна усміхнулася кутиками губ.

— Здається, пане Сахновський, ми домовилися: я від вас нічого не вимагаю. Лише прошу: зустріньтеся з Крамарем, передайте моє прохання. Щойно він пристане на мою пропозицію, ваша проблема з будинком вирішиться легким порухом руки. Бачите, як у нашому житті й у нашому маленькому містечку все пов’язане. То як, можу я на вас розраховувати?

Антон зробив кілька кроків кімнатою. Дійшов до стіни, сперся на неї плечем.

— Ну, а мені здається — ви втягуєте мене в якийсь поганенький детектив.

— А ви любите хороші детективи?

— Я взагалі не люблю детективів. Гострих відчуттів мені вистачає в житті. Так само, як крові та смертей. Знаєте, я хороший лікар, але не всемогутній Бог. У мене на столі теж помирали люди, не всі операції закінчувалися успішно. Це я до того, що навряд чи годжуся на роль парламентера в суперечці двох бізнесменів. Один із яких — колишній бандит.

— Колишніх бандитів не буває, — нагадала Юлія.

— Тим більше: я не зовсім придатний для ведення переговорів з бандитами.

Гараніна помовчала. Якийсь час вони дивилися одне на одного.

— Ви, значить, відмовляєтеся, — промовила вона нарешті.

Сахновський не поспішав із відповіддю. Насправді йому дуже хотілося плюнути на все, сісти в машину, доїхати до Києва і… Ось що далі, що буде за цим «і», Антон іще до кінця не усвідомлював. Усе забути? Не вийде. Таке не забувається. Він провів десятки операцій, бачив мертвих жінок, чоловіків, навіть дітей. Проте жодного разу не знаходив смердючого зв’язаного волоцюгу, вимученого голодом та померлого від серцевого нападу в підвалі будинку. Причому не просто будинку, а будинку свого дитинства. Який, до всього, повинен був стати місцем, де лікар-хірург Антон Сахновський збирався почати нове життя. У сорок років — усе спочатку, на новому місці, з новими людьми.

І ось тепер він повернеться в Київ, зустрінеться з другим чоловіком своєї колишньої дружини, психіатром Романом Кравцовим, і визнає: всі його плани — химера, Ромео має рацію, це все — прояви кризи середнього віку. Антон іще нічого не почав, а у нього вже нічого не вийшло… Вони знов повернуться до буржуазних розмов, Ромео почне вкотре вмовляти його перейти до нього в приватну комерційну клініку, зрештою — умовить. Після чого Антон Сахновський почне працювати під одним дахом зі своєю колишньою дружиною Катькою, в них почнуться спільні обіди втрьох — він, Ромео і Катерина. Далі колишня почне підшуковувати йому якусь достойну партію серед своїх самотніх заможних подружок, яким потрібні і чоловік, і сімейний лікар в одному флаконі; нарешті підшукає, він прийме вибір Катерини, бо інакшим життям уже не зможе жити…

— Я не відмовляюся, — промовив Антон. — Зрештою, це ж лише подзвонити, назватися, домовитися про зустріч і передати пропозицію однієї незнайомої людини іншій незнайомій людині…

— З вами, здається, ми вже майже дві години знайомі, — уточнила Юлія. — Навіть, — глянула вона на годинник, — трошки більше…

— Я знаю, як звуть вас. Ви знаєте моє ім’я. Це ще не означає, що ми знайомі.

— А з вами цікаво, — тепер Гараніна посміхнулася широко і щиро, відразу переставши бути схожою на ділову до шпику кісток жінку. Та посмішка не затрималася довго — сповзла з обличчя, і в очах Юлії лікар прочитав — це ще не все.

— Радий, що сподобався вам, — відповів він. — Але ви жодним словом не обмовилися про власне божевілля.

— Я не сказала, що божевільна, — заперечила Юлія. — Навпаки — я переконана, що не божевільна. Але в цій історії є ще один момент. Про який навряд чи треба знати міліції, поки не проясниться роль Крамаря в тому, що сталося з моїм братом. Тим паче про це не слід знати Ігорові Борисовичу. Взагалі за будь-яких обставин я намагатимусь не говорити нікому, що в той день, а вірніше — тієї ночі, коли мені повідомили про ймовірне викрадення Руслана, я бачила в себе в садку привида.

Ну ось, вона це сказала.

Тієї ночі Юля довго не могла заснути.

Дзвінок невідомої жінки стривожив її. Правда, посидівши в кріслі, викуривши дві цигарки і обдумавши ситуацію, вона, здається, прояснила свої відчуття. Молодший брат, тавро всього її життя, не давав про себе знати мало не два роки. Його останній візит минувся на диво спокійно, не те що попередній: Русик приперся до неї на початку травня, обґрунтувавши свою появу бажанням привітати сестру з днем народження, який співпадав із днем перемоги радянської армії над німецькою в Другій світовій війні.

Раніше за ним такої пунктуальності не помічалося — Гараніна забула, коли братик вітав її з днем народження востаннє. Здається, він узагалі не вітав її відтоді, як сестра почала жити окремо від родини… Менше з тим: разом із Русланом тоді з’явилися інші «гості» — як завжди, випадкові люди, його чергові «нові друзі», брудні чоловіки непевного віку та неохайні жінки, котрі якщо й милися колись — то хіба в ставку чи водах Гірського Тікича, а про існування перукарень, навіть дешевих, лише знали з вивісок. На щастя, свій день народження Юлія святкувала в одному затишному ресторанчику, куди сама ж постачала продукти, і це дало їй можливість вже до обіду забратися з дому, дозволивши непроханим гостям поставити пару наметів у садку.

Коли повернулася, вся компанія, на щастя, спала покотом п'яна в оточенні купи сміття. Вирішивши, що завтра братик традиційно отримає від неї оброк і забереться геть зі своєю групою підтримки, Юля лягла спати, аби не псувати собі день остаточно. Та серед ночі до будинку почала з криком ломитися одна з дівиць.

Не зрозумівши до кінця, що сталося, Гараніна відмовилася відчиняти — і поплатилася за це. Розлючена дама розбила скло, тут-таки спрацювала сигналізація, до пані Гараніної міліція примчала швидко, та цього вистачило, аби волоцюга вимастила хазяйку будинку у власній крові, яка цабеніла з глибоких порізів. Тут-таки з’ясувалося: Русланові серед ночі стало погано з серцем, він не придурювався, і довелося викликати ще й «швидку».

Міліція вигнала всю компанію геть із подвір’я, проте «група підтримки» стала табором біля лікарні.

А Юля, котра мусила тиждень їздити туди, аби навідувати хворого брата, як він того вимагав, повинна була ще носити харчі цій гоп-компанії. Так було краще, начальнику міліції Костюку вдалося переконати її в цьому двома реченнями. Всю команду міліція загребти не може, сказав тоді він. Їх просто нема куди подіти, та й нема за що тримати — всі вони мали при собі якісь пошарпані документи і пояснили, що заробітчани, шукають роботи. Якщо цих «заробітчан» не годувати, вони почнуть красти. Тоді, звичайно, міліція їх забере, але злочин вони все одно скоять. Виходило, що Гараніна, годуючи «групу ризику», займається профілактикою злочинності.

Словом, тоді брата вдалося спекатися тижні за три. Спочатку він хотів лежати в лікарні, потім утік, а пізніше вся група розмістилася неподалік Юлиного будинку в наметовому містечку. Відкуп того року вона заплатила братикові небувалий — три тисячі доларів. Потім, за рік, він озвався, попросився в гості, пообіцяв, що поводитиметься пристойно, і слова дотримав, чим здивував Гараніну неабияк. Того разу Руслан навіть не здавався бомжем. На ньому був благенький, але — костюм, він підстригся, борода не висіла клоччям, а була охайно причепурена, він мав вигляд такого собі просвітника чи навіть проповідника-аматора зі своїм старомодним портфельчиком. У надрах цього портфельчика зникло п’ять тисяч доларів. Сума теж рекордна для Руслана Гараніна, проте він сказав — починає нове життя, знайшов себе, гроші навряд чи колись поверне, зате більше сподівається не просити, і взагалі — скоро сестра почує про нього щось хороше і незвичайне. Все це так здивувало Юлію, що вона навіть сама попросила брата лишитися в гостях. Він справді переночував, на ранок чинно попрощався і зник.