— Чого це раптом — дачу? Я, Світлано Іванівно, планую в Жашкові жити і працювати, — і, побачивши цілком прогнозовану реакцію місцевих жителів, поспішив пояснити своє рішення так, як вони повинні вважати і розуміти: — Зараз так багато хто робить. Криза, великі міста перенасичені. Київ — той узагалі гумовим став. Ось народ потихеньку і тікає туди, де спокійніше. Дауншифтинг, розумієте?

Іванівна з нотаріусом не розуміли, та Сахновського це мало переймало. Він уважав, що такого пояснення, із вживанням складних іноземних слів, цілком досить. Не розкривати ж перед першими зустрічними душу і не намагатися ж розтовкти їм те, що сам для себе ще не остаточно втямив. У Антона Сахновського було бажання кинути все в суєтному Києві та знайти себе, нового, тут, де народився і виріс. По суті, народитися вдруге. Переродитися, наче гусінь, яка стає метеликом. Стати з пихатого красеня-лебедя гидким каченям, якому треба чимало зусиль, аби довести всім своє право на життя. Але причини виникнення такого бажання не поясниш двома, трьома, чотирма — взагалі не поясниш словами.

Тому Антон вирішив нічого не розтлумачувати. Самі все побачать.

— Отак, — промовив нотаріус після невеличкої паузи. — Міняєте, значить, столицю на провінцію…

— Всюди люди живуть, — відповів Сахновський.

— Чим збираєтесь тут зайнятися?

— Я хірург. Непоганий, між іншим. Зв’язків у Києві більш ніж досить. Займуся тут лікуванням людей. Ви ж тут у разі чого до столиці спішите? Гадаєте, там краще полікують, ніж у міській чи навіть районній лікарні? Значить, скоро тікати не будете.

— То у вас, я бачу, планів громадьйо, — протягнув нотаріус. — Ну, нехай… Спробуйте… Взагалі-то вас тут можуть і з’їсти без солі, але — спробуйте.

— Невже в Жашкові їсти нема чого, крім людей? — спробував пожартувати Сахновський.

— Ви ж чудово розумієте, про що я, — відповів нотар.

— Люди тут узагалі-то непогані… — вклинилася Іванівна. — Тільки ж бачте, місто маленьке, всі всіх знають. Можна сказати — село… Та ще й по трасі…

— До чого тут траса? — не втямив Антон. — І не треба наперед лякати. І шукати якихось там причин, аби пояснити, чому ми всі тут такі. Працювати слід, чужі гроші не рахувати, і все буде добре. Поки не знаю, чи в мене щось вийде, але вже хочу спробувати. Продати хату завжди встигну, правда?

— Залежно, за які гроші, — філософськи розсудив нотаріус, глянув на годинник, почав збирати папери. — Ну, раз таке діло, звертайтесь. Послуги юристів вам тут знадобляться, коли такий серйозний якір кидаєте. Чим зможу — допоможу.

Чоловіки потисли один одному рук, і нотар поквапився геть із почуттям виконаного обов’язку.

Причому так перейнявся цим почуттям, що на ходу почав здирати з шиї краватку. Правильно, для чого цирліх-манірліх, коли київський гість насправді — свій, жашківський хлопець…

7.

Іванівна, навпаки, не поспішала йти.

Замість роздивлятися несподівану спадщину, Сахновський понад годину розмовляв із сусідкою тут-таки, на веранді, за столом, укритим старенькою клітчастою клейонкою. Від жінки він дізнався багато чого і про їхні стосунки з покійною тіткою, і про саму Іванівну, і про те, як тітка Галя пішла з життя.

Колись давно Іванівна працювала в їдальні при автовокзалі. З середини дев’яностих років, коли вся країна переходила навіть не на ринкові, а на базарні стосунки, вона почала суміщати роботу з торгівлею. Потім покинула столовку, отаборилася на базарі, і тепер Іванівна, як Антон зрозумів із її слів, була там чимось на зразок одного з неформальних лідерів. Образно кажучи, входила в двадцятку найвідоміших людей жашківського базару і могла вирішити в його межах масу питань дрібної та середньої складності.

Галя Смерічка, навпаки, до базарної торгівлі якось особливої тяги й хисту не мала. Допрацювала до пенсії бухгалтером у понурій та нецікавій конторі, а потім повністю віддалася власному дому, саду та городу. Пенсії, такої ж понурої, як і контора, в якій тітка трудилася, вистачало на хліб, сало та рибні консерви. Решту меню забезпечувало присадибне господарство. Але активна Іванівна, яка теж давно жила без чоловіка і діти якої розлетілися по великих містах, не змогла, знову ж таки, за її словами, довго терпіти отаке бідування сусідки й подруги.

— Кажу, значить: Галко, не хочеш сама на базарі стояти — давай мені, я продам, — оповідала вона. — В неї ж, знаєш, і картопля, і огірки, і капуста, і яблука, і вишні, і груші… Все, що треба, значить. А консервація яка! Подивишся в погребі, там лишилося, думаю. Такі салати твоя тітка робила! Варення яке закручувала, он там смородина в саду біля паркана… Огірочки — солоні, мариновані, помідори… Знаєш, під замовлення я почала брать. Ну, спочатку Галка не дуже того, а потім нічо’, пішло. Грошей трохи завелося, жити почала під старість. Правда, звиняй, усі вони на лікування пішли… Без толку…

На цих словах Іванівна змахнула з кутика ока сльозинку краєчком хустки.

— На її гроші я не претендував, — мовив Антон, аби щось сказати — він не знав, що треба говорити в таких ситуаціях. — Та я й на будинок не дуже…

— Ти, Антоне, тітку забув! — категорично заявила Іванівна, і в цій категоричності була правда, тільки правда, і нічого, крім правди. — А вона про тебе, між іншим, завжди згадувала. Ось тільки все одно ніхто і нічим їй не допоміг би…

— Довго хворіла?

— Почалося десь років зо два тому. Спочатку ще нічого, вона навіть у поліклініку не ходила. А потім, перед минулою Покровою, так скрутило, аж я перелякалася. Ну, викликали «швидку», забрали сюди, до нас. Тоді повезли в Умань, я за машину домовилася. Там зробили якісь аналізи, повезли ще в Черкаси…

— До Києва не ближче?

— Ближче, — погодилася Іванівна. — Тільки там, кажуть, дорожче.

— Дорожче — чи кажуть?

— Дорожче, — впевнено сказала сусідка. — Значить, возили Галю кругом. Всюди сказали — рак. Операцію треба. Поки те, поки се, грошей же нема… Словом, коли на початку квітня її знову в лікарню взяли, то сказали: операція не допоможе. Місяць Галка в лікарні лежала, її не випускали. Я ходила щодня… Ну, хоч у лікарні вона, хоч дома, кінець усе одно один… Відійшла першого травня, поховали добре, на могилу вже завтра сходимо…

— Дякую.

— Та яке там «дякую», ми ж, уважай, свої люди, — відмахнулася Іванівна, підвелася. — Ну, раз таке діло, коли ти вже вирішив тут жити — давай, освоюйся. Їсти захочеш — не соромся. В мене завжди наварено, погодую. Правда, ходи… Пом’янемо заодно, в мене така самогонка, на цедрі з горіхом…

— Та спасибі, іншим разом… Я поки оглянуся…

— А то дивись. Завтра точно снідати позву. Чи сюди принесу.

Іванівна теж нарешті пішла. Антон Сахновський зостався сам.

8.

Усередині тітчин будинок лишився таким, яким племінник пам’ятав його.

А він таки пам’ятав. Відразу, наче це було вчора, пригадав і ці три кімнати, менші одна за одну, і стару, ще післявоєнну масивну шафу для одягу в передпокої, і важкий диван із великими круглими валиками замість звичних билець, і трюмо зразка кінця шістдесятих років, коли таку модну меблеву новинку дарували на весілля.

З передпокою, який суміщався з кухнею, Антон потрапив до зали — найбільшої з трьох кімнат. Тут і далі підлогу вкривали дешевенькі, але все ж таки нові килимові доріжки. Тут-таки, в кутку, стояла пічка. Антон уже знав, що будинок давно газифікований, але витягнув із глибин пам’яті часи, коли і в них, і в тітки вдома взимку палили пічку і навіть варили на грубці їсти, економлячи газові балони, від яких запалювали кухонну плиту. Тепер же пічка залишилася радше декорацією, а грубка — додатковою поличкою. Застеливши її газетами, тітка виставила на ній старі каструлі.

Велика зала переходила в меншу кімнату, де стояло велике ліжко, теж колись подароване Смерічкам на весілля, а навпроти цього ліжка, на тумбочці, прилаштувався новий телевізор. Саме таким телевізором, чимось абсолютно неприродним для цієї патріархальної обстановки, де, здавалося, застиг час, і відчував себе серед усього цього Сахновський.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: