З іншого боку, міркував він далі, Галина Коваленко навряд чи непролазна дурепа. Отже, розуміє: рано чи пізно їй доведеться відповідати на питання, хто та ясновидиця і де вона мешкає. Значить, жінці потрібно просто потягнути час. За який повинно вирішитися щось, про що ніхто, крім неї і, можливо, друга сім’ї Познякова, не знає і не знатиме. Коли так, коваль клепле, доки тепле.

Горілий, підходячи до будинку Коваленків, зовсім не збирався допомагати Шполі. Вірніше, він мав намір зробити те, чого Андрій не може собі дозволити зараз. І, отримавши відповідь для себе, потім він охоче поділиться інформацією з Андрієм. А зробить він так, бо наперед знає: ніхто, навіть друг, цього не схвалить.

Знайшовши потрібний будинок, кинув у грязюку недопалок, провів рукою по воротях, шукаючи, де тут може бути ґудзик дзвінка, знайшов, натиснув.

Кроки потойбіч паркану почулися хвилин за п’ять, потім — стривожене:

— Хто?

Запитував чоловік.

— Міліція! — гаркнув Горілий, сподіваючись — тон і манера викличуть довіру.

Недарма надіявся. Оббита залізом хвіртка прочинилася, біле обличчя чоловіка, котрий вистромився з-за неї, гармонійно зливалося з довколишнім туманом.

— Ви уже були…

— Я ще не був! — у голосі Горілого брязкав метал. — Є ряд питань. Ви хто? Документи?

— А я…

— Все ясно, — Сергій рвучко смикнув хвіртку на себе, потіснивши чоловіка в плащі, накинутому на светр, — кирпатого розпатланого очкарика. — Галина Коваленко вдома?

— Вдома, тільки…

— Давайте пройдемо, — тон Горілого далі не передбачав заперечень. — Ви так і не назвалися. Документи є? Паспорт…

— Водійські права, але…

— Без «але»: права тільки в Америці посвідчують особу. Надивляться телевізора, мня…

— До чого тут телевізор? — очкарик остаточно перестав щось розуміти.

— Хто такий, питаю? Чи забрати для з’ясування?

— Куди забрати…

— ТУДИ! Прізвище!

— Позняков…

— Хто такий?

— Я ось тут…

— Бачу, що ти ось тут! У будинку є ще хтось?

— Н-нікого… — кирпатий Позняков поправив окуляри.

— А Галина?

— Галина є…

— Дзвонили?

— Хто?

— Зараз поговоримо, — метал із голосу щез.

Досить на перший раз, вирішив Горілий. До туману, який огорнув усе навкруги, Сергій охоче напустив ще й свого туманцю.

Тільки-но ступивши всередину, Горілий звернув увагу: помирати хазяїн цієї оселі навряд чи всерйоз збирався. Знадвору, та ще й пізно ввечері, не так упадало в очі, що тут до першого поверху почали поволі добудовувати другий, і тепер не відомо, коли все це завершиться і чи завершиться взагалі.

Будівельне причандалля займало цілий куток у великій кімнаті, звідки, за стратегічним задумом покійного Коваленка, сходи вестимуть на другий поверх, до затишної мансарди. Через це — інакше не скажеш! — звалище атмосфера в будинку пригнічувалася ще більше, явно не додаючи відчуття затишку та спокою.

Горілий скинув картуза, і не знаючи, куди його приткнути, склав та запхав у кишеню куртки. Куртку розстебнув, кинув на очкастого Познякова суворий погляд, відзначивши: за час, поки перетинали двір, друг сім’ї трошки отямився, бо в запитанні почувся виклик:

— Щось ви не схожі на міліцію… А у вас документи є?

— В мене все є, шановний, — Сергієві не хотілося ось так віддавати ініціативу якомусь ботаніку. — І поки я не почав доводити тут свої можливості та повноваження, ліпше з’ясуймо для себе скоренько кілька питань, а тоді вам дадуть спокій. Наскільки, звичайно, спокій у вашій ситуації можливий. То вам точно не дзвонили? Ми ж перевіримо, краще не брехати.

Зараз Горілий відчайдушно блефував. Припустивши, що вдова Коваленка та їхній спільний друг (чий статус ще треба точніше з’ясувати, надто вже впевнено він поводиться в чужому домі й надто непевно при цьому тримається) справді вирішили щось колективно приховати, не буде помилкою припустити, що обоє в зв’язку з цим чогось дуже бояться. В іншому разі ім’я та адресу так званої відьми Галина вже назвала. Та й Позняков, який, понад усякий сумнів, у курсі всіх родинних справ Коваленків, напевне дав би аналогічні свідчення. Ну, а люди, котрі чогось бояться, завжди проймаються загальним страхом викриття. Значить, вирішив Сергій, зовсім не буде помилкою припустити: Галина Коваленко має здригатися тепер від будь-якого телефонного дзвінка, передусім — невідомого.

— Не дзвонили, — машинально відповів Позняков, навіть не поцікавившись хто, і цим підтвердив підозри Горілого.

— Ще подзвонять, — пообіцяв Сергій. — Чи прийдуть. Чи підстережуть десь, не знаю. Словом, обов’язково якось попередять, аби ви далі мовчали, як мовчите.

— Про що мовчимо? — Позняков знову спробував закликати на підмогу логіку того, що зараз відбувалося.

— Гадаєш, я не знаю, хто ти такий? — раптом грубо перейшов на «ти» Горілий. — Ти ж знав, що мужика завалять. І жінка його знала! Навіть знаєте хто, і тепер граєтеся в партизанів-ковпаківців,[1] вашу мать!

— А ви… хто! — все ж таки Позняков намагався чинити хоч якийсь опір.

— Далі гратимешся — вважай, я — смерть твоя геройська! — рявкнув Горілий, аби остаточно перекреслити будь-яку спробу спустити розмову на гальмах, тим більше часу в нього на все про все лишалося не так уже й багато. — Бо мені не скажеш, ніхто нікого тут не захистить!

— Від чого захищати? — тепер Позняков уже не качав права, а лише просився.

— Ти мені це зараз і скажеш! Інакше той, кого ви тут так боїтеся, зробить усе, аби ви вже ніколи нічого нікому не сказали!

По очах колишній опер читати не розучився — навіть крізь скельця окулярів прочитувалося, що кирпатий Позняков дуже добре розуміє попередження незнайомця. Навіть усвідомлює — загрався, і нема смислу кричати: «Про що це ви говорите?», так треба було триматися від самого початку розмови. Тепер очкарик шукає можливостей зійти зі слизького без особливих втрат.

— Хто ви? — почувся за спиною Сергія жіночий голос, і чоловіки синхронно обернули голови в бік дверей, котрі вели, швидше за все, до спальні.

В проймі, закутавшись у важкий махровий халат, стояла коротко стрижена жінка, під очима асиметричними плямами темніли кола, і навіть цупкий халат не приховував її тендітності, коли не худорлявості.

— Не менший друг вашої родини, ніж ось він, — Горілий несподівано навіть для себе поміняв тон. — Галина?

— Галина, — підтвердила жінка. — Чого вам треба?

— Знати, чи залякували вас.

— І тому самі прийшли лякати? Я ж усе чула.

— Ніхто вас не лякає… Принаймні не лякає більше, ніж ви боїтеся тепер.

— Чого ж ми, по-вашому, боїмося? — Галина говорила тихо, поводилася трохи загальмовано, і Сергій списав це на ліки, котрими жінку від самого ранку шпигували. Хай там як, трималася вона цілком адекватно для того, аби відповідати на потрібні запитання.

— Галю, я теж говорив із вашим чоловіком, — почав Горілий.

— Тобто — «теж»?

— Неважливо, — відмахнувся Сергій, мазнувши поглядом — «не лізь, стій, мовчи!» — у бік Познякова. — Просто: я говорив із Миколою Коваленком за годину до того, як він зник. Хочете, опишу, який він на вигляд…

— Вірю. Далі.

— Микола обмовився, що ходив до якоїсь ворожки. Ви знаєте про це?

Відповіді не було. Галина Коваленко не знала, як треба відповідати незнайомцеві. І навіть поки що не вирішила, чи треба відповідати взагалі.

— Добре. Він сказав — до тієї жінки повели його ви. Це правда?

— Ні! — надто поспішно відповіла вона.

— Значить, він збрехав? Для чого це йому? Слухайте, люди, вас тут двоє і ви не здаєтеся ідіотами. Я тут неофіційно, а ось завтра знову припхаються офіційні особи, і їм теж відома ця казка про ворожку. З ними довго філонити не вийде. А я зможу зробити так, аби ніхто не дізнався, що це саме ви назвали адресу провидиці. Так видаватиметься, що міліція сама, без вашої допомоги, вирахувала цю особу. Чи та ворожка знає таке, що може зашкодити вам, Галино, особисто?