Звісно, в міліції той легендарний чоловік довго не затримався не через своє новаторство. Та й ініціатива ця, як виявилося, не могла знайти підтримки, поки не прогулялася по інстанціях. Тоді, в тій країні, такі пропозиції хоч і розглядалися в Києві, але приймалися або не приймалися в Москві. Просто так, без бюрократичної підтримки, на рівні «Я наказав — ти виконуй!» у Радянському Союзі ці всі речі не проходили. Ось чому історія лишилася анекдотом — і ось чому пригадалася Сергієві Горілому саме зараз.

Припустімо, Зарудний не почне допитуватися, де саме і як Шпола накопав контакт пророчиці Олесі. Але, як і куди не пішла б далі ця справа, жінка, котру вже встигли охрестити «конотопською відьмою», — дуже важливий свідок. Значить, між нею і потерпілою проведуть очну ставку. Рано чи пізно — швидше рано, ніж пізно — або Зарудний, або ще хтось утаємничений обов’язково поцікавиться джерелом інформації. Ось тут сто відсотків спливе постать колишнього працівника карного розшуку Горілого, який не просто вишкрябав із вдови відомості, які вона чомусь приховувала від офіційних органів слідства, а й, очевидячки, діяв незаконними методами.

Яке там: будь-які дії та методи громадянина Горілого є незаконними. Адже він, учорашній в’язень, засуджений за корупційні дії та зловживання службовим становищем, з будь-яким міліцейським розслідуванням не може мати нічого спільного. Якщо, звісно, він не проходить по справі як фігурант.

Хто дозволив Горілому? Капітан міліції Андрій Шпола.

Ось над чим зараз міркував сищик. З ситуації, що склалася, виходів, як водиться, вимальовувалося два. Перший — реалізовувати інформацію офіційним шляхом, тим самим наражаючи на неприємності як себе, так і Горілого. Другий — прийняти Сергієву пропозицію, ризикнути, порушуючи службову субординацію до кінця, в чому вбачався серйозний мінус другого варіанту. Зате його врівноважував суттєвий плюс: вони йтимуть по гарячих слідах…

Вони.

Тепер уже вони. Подобається комусь чи ні, але Горілий став повноправним учасником розслідування навіть не відсьогодні, а ще з учорашнього вечора, коли вперше — і востаннє — побачив чоловіка, вбитого за кілька годин по їхній випадковій зустрічі.

Все це пролетіло в Андрієвій голові менш ніж за п’ять хвилин, і логіка підказувала: візьми телефон, набери номер Зарудного, розбуди, якщо спить, у двох словах поясни ситуацію, навіть не ховайся зі своїми розмовами від Горілого, нехай чує, нехай бачить дію відомої приказки про Платона та істину… Після того друзі нехай посваряться, це ж ненадовго, скільки разів вони гавкалися й мирилися, головне — збереться Горілий та поїде геть із міста, питиме в рідних Гайках іще якийсь час, відлежуватиме свободу, зате припинить крутитися під ногами, дратувати тих, кого Сергієві в його становищі дратувати, може, й не слід було…

Шпола взяв телефон.

Вийшов, лишивши Горілого самого, але ненадовго — повернувся в супроводі Ліди, яка, побачивши, котра година, тяжко зітхнула:

— Ви зовсім уже подуріли, мужики?

— Зовсім, — погодився Шпола, і це було не надто далеко від істини. — Але все одно ще не пізно. Пів на одинадцяту — не так страшно.

— Хоча б поясніть, скільки ви вже випили і чи не почекає ваша ідея до завтра.

— В нашій роботі, Лід, до завтра мало що може почекати, — промовив Горілий.

— А ти тут узагалі до чого?

— Бо все виметикував. Бачу, давно вже слід усе пояснити. Коротше, Лідо, — Сергій відліпив сідниці від підвіконня, зробив крок у її бік, тепер їх розділяв кухонний стіл. — Ситуація така: є жіночка, народна цілителька чи щось у такому дусі. Нам із нею треба терміново зустрітися, щиро переговорити. Вона з різних причин цього не хоче. І взагалі, наскільки я розумію, довіряє більше жінкам. Твій чоловік набере номер, а ти поговориш.

— Про що?

— Сам не знаю, — признався Горілий. — Аби спочатку відповіла.

— Хто ж тоді знає?

Ліда глянула на чоловіка. Той знизав плечима, сказав:

— Розумієш, тут особливий випадок. Зустрітися з нею треба спробувати чимшвидше. Бо виглядає так, що до ранку ця жінка цілком може змитися з міста. Якщо вже не дала драла. До того ж, боюся, офіційна розмова з нею нічого не дасть. Тому поки що її потрібно спробувати як мінімум умовити негайно прийняти тебе. Хай тільки скаже, куди їхати, — далі ми самі.

— Хто вона? — Ліда мала право знати.

— Не бійся, не вбивця. Поки що — цінний свідок, далі побачимо.

— Я дзвоню — вона не відповідає. Або каже, що таки справді не в місті й нескоро буде. Тоді як?

— Тоді ми дамо тобі спокій, — пообіцяв Горілий. — І завтра твій чоловік дасть цій інформації офіційний хід. Підключаться всі, кому треба підключатися в таких випадках. Один дзвінок, Лід. І бреши, наче на допиті.

— Ніколи не була на допитах.

— Скажи ще — ніколи не брехала.

— Одного разу було, — призналася Ліда з серйозним виразом обличчя.

— Коли це? — стрепенувся Шпола.

— Коли за два місяці по нашому весіллі тебе, чоловіче, підрізали ножем у якомусь притоні, а я переконувала себе, що не знала, за кого виходила заміж і що мене чекатиме далі. Давайте номер, комбінатори ви… великі…

Звіряючись зі шпаргалкою, Шпола набрав потрібний рядок цифр. Приклав трубку до вуха, боячись почути, що абонент не зможе прийняти дзвінок або перебуває поза зоною досяжності, та виклик пішов, і Андрій простягнув трубку дружині. За кілька секунд Ліда вже говорила, причому — голосом і тоном, якого від неї чоловік ніколи не чув:

— Доброго вечора, вибачте, що так пізно турбую, я з Олесею говорю? Пробачте, ради Бога, ще раз, не знаю, як по-батькові… Просто Олеся, дякую… Мені знайома одна дала ваш телефон, довго не хотіла давати, просила вам її не називати… Не знаю вже, що робити, чоловік із дому пішов… Навіть не знаю, на кого думати, куди… Мені сказали… Добре… — зробила характерний жест рукою, Шпола тут-таки підсунув їй папірчик і ручку, Ліда почала писати. — Гаразд… Хапаю таксі й буду…

Закінчивши, видихнула, наче несла важку сумку з базару додому пішки по слизьких зимових вулицях.

— Не здивувалася навіть, — промовила, знизавши плечима. — Я б здивувалася на її місці.

— Тому, мабуть, вона на своєму, — сказав Горілий.

Адреса «конотопської відьми» була записана поруч із її телефоном.

Панельний будинок на Кубі, одній із міських околиць, нічим серед таких самих домів не вирізнявся. Це й пізнього вечора, коли ліхтарі не горять, можна помітити. За звичкою великих міст, такі забудови іменували «спальниками», і якось Горілий краєм вуха чув по телевізору бурхливий виступ такого собі прогресивного архітектора, котрий розводився: «Правильно, правильно, такі райони тільки спальними і називали! Тут лише спати можна, жити тут нормальній людині неможливо! Не для життя вони будувалися — для спання! Ось і занурилися у вічний летаргійний сон!» Що мав на увазі промовець, за що і проти чого повстав — Сергія тоді, та й тепер, зовсім не хвилювало. Бо він не погоджувався з тим архітектором: для спання призначені передусім центральні частини міст.

Хоч Конотоп узяти: не великий, але й не маленький. Однак цілодобових шинків чи інших місць для розваг проти ночі тут знайти складніше. Зате на околицях, хоча б тут, на Кубі, нічне життя активніше за денне. Сюди, подалі від центру, переміщаються зали з барами та гральними автоматами. Тут в орендованих під розважальні заклади підвалах тишком-нишком продають і купують наркотики, хоча оце «тишком» — хіба про людське око, бо насправді в місті не секрет, де можна о будь-якій годині ночі отримати задоволення, за надання яких світить цілком серйозна кримінальна відповідальність. Тут-таки, в тиші безликих забудов, функціонують приватні апартаменти повій і міні-борделі. Якщо хтось переховується від правосуддя — на околиці ліпше не потикатися. Це лише на перший погляд тут усі між собою пов’язані тотальною причетністю до дрібного, середнього чи великого криміналу. Насправді більшість «точок» міліція не квапиться прикривати лише через те, що їхні власники за гарантію недоторканості — досить хистку, проте хоч якось забезпечену, — здебільшого здадуть «гарячого» перехованця з тельбухами. Такі випадки в практиці Горілого і Шполи вже траплялися, і неодноразово.