Сержант Малишев ковбойським жестом поправив кобуру, брязнувши при цьому кайданками на поясі, ляснув гумовим кийком об долоню лівої руки. Потрібного вікна він так і не вирахував, мабуть, не на вулицю виходять ці вікна, у двір із протилежного боку.

Обом міліціонерам, чию владу в межах власних місць проживання ніхто чомусь не поспішав визнавати, дуже кортіло довести свою значимість якщо не цілому світові й навіть не всьому Конотопу, то хоча б одному окремо взятому п'яному дебоширові.

— Погнали, — коротко звелів Малишев.

У їхньому патрулі він був за старшого.

Постоявши під броньованими дверима потрібної квартири, міліціонери якийсь час мовчки слухали, намагаючись зрозуміти, що ж саме відбувається всередині. З досвіду обидва знали: навіть крізь подвійні двері чутні звуки суперечки чи навіть бійки. А судячи з повідомлення оперативного чергового по місту, тут відбувалася саме бійка.

Розбороняти бійки сержанти любили як кожен окремо, так і гуртом, коли їм траплялося заступати на зміну в парі.

Але за дверима було тихо, й губи Малишева мимоволі скривилися: ну що за люди, не могли побитися, поки міліція приїде! Скільки ж тут їхати, адреса майже в центрі, вони отримали повідомлення о сьомій десять вечора, а о сьомій двадцять уже вилазили з машини. Якщо вже в розборах дійшло до бійки, то нормальні люди не припиняють з’ясовувати стосунки так швидко. Малишев знову ляснув кийком об ліву долоню, тепер уже — роздратовано.

Прудник, вловивши настрій товариша, лише знизав плечима й рішуче натиснув указівним пальцем — під нігтем сіріла брудна борозенка — на ґудзик дзвінка. Надавив і не відпускав, насолоджуючись суцільним різким дзеленчанням. Правильно, нема чого, це вам не гості, відчиняйте — міліція.

Двері справді швиденько відчинилися, проте Прудник, котрого охопила якась раптова й незвідана мстивість, не квапився забрати палець, ще сильніше впираючи його в кнопку. Тим часом Малишев, не чекаючи особливого запрошення — справді ж викликали, бляха-муха! — ступив усередину, потіснивши в проході брюнетку середнього віку в світло-сірих трикотажних штанях і синтетичній кофті такого ж кольору з підлітковим каптуром. Оцей фасон, виконаний «під струю» місцевими умільцями, зовсім не омолодив господиню. Навпаки, як на погляд сержанта Малишева, лише підкреслював її гонитву за подовженням молодості. Хоча, придивившись до неї при хатньому освітленні, Малишев відзначив: не стара вона, просто, як кажуть, затягана. На вигляд старша за свої роки, бо або зовсім за собою не стежить, або не знає, як це правильно робити.

Сержант міліції Малишев розумівся на таких речах: його дружина працювала в салоні краси, вдома валялася купа відповідних журнальчиків із фотографіями глянцевих жінок та пацанчиків, котрих міліціонер безапеляційно називав «підорами», бо справді так вважав. До того ж дружина підробляла зачісками на дому і час від часу займала кухню з черговою клієнткою.

Перше, що впало в око сержантові, — переляканою жінка не була. Тривога в очах, навіть трошки ніяковіє. Але не схоже, щоб тут і зараз відбувалася бійка. Навпаки, сержант Малишев буквально відчув на собі атмосферу якогось такого міщанського спокою й достатку, який сам хотів би мати — і матиме, якщо вчепиться в службу. А він такий: як учепиться — то зубами.

— Сержант Малишев, — не стільки назвався, скільки виплюнув він. — Міліцію викликали?

— Може, досить уже дзвонити? — у голосі жінки чулося роздратування.

Це ще більше насторожило бувалого в бувальцях Малишева. Вона не так уже рада їхній швидкій появі, вона взагалі більше втомлена, ніж налякана, і дуже хоче, аби міліціонери швидше зробили належну роботу. Ось тільки роботи для себе міліціонер тут не бачив. Принаймні поки що.

— Що у вас сталося? — рівним голосом запитав Малишев.

— У нас? — перепитала жінка, і знову сержант уловив штучність — вона точно знає, що міліція приїхала туди, куди слід, тільки й далі не певна, чи потрібна їй тут уже міліція.

Сержант Малишев не встиг нічого сказати — з боку кухні до передпокою на поклик безперестанного дзвінка вийшло двоє чоловіків.

Теж напружені, прочитав сержант на обох обличчях. Затримав на мить погляд на одному, і все стало на свої місця. Навіть якщо тут щось сталося, після чого всі замирилися і тепер не знають, як спровадити наряд, йому, сержантові Малишеву, тут явно знайдеться трошки роботи. Бо він упізнав одного з мужчин.

— Хорош уже, — кинув Малишев через плече Пруднику.

Той слухняно забрав палець із дзвоника, поправив автомат на плечі й теж посунув у квартиру, не поспішаючи причиняти по собі двері.

— То викликали міліцію чи ні? Чи будемо ложний виклик оформлять? — суворо поцікавився сержант Малишев, дивлячись просто в очі чоловікові, про котрого вже знав усе, крім імені.

Бо за свою нехай іще не надто довгу, але все одно — насичену міліцейську службу він навчився впізнавати в натовпі зеків. Не так важливо, скільки років тому вони сиділи за колючим дротом, де сиділи і за що. Колишніх зеків не буває, цю істину Малишев втовкмачив собі в голову і в цьому пересвідчувався безліч разів. Той, хто бодай раз топтав зону, назавжди матиме і арештантський вигляд, і, головне, арештантський погляд.

Окинувши незнайомця швидким поглядом, Малишев зробив висновок: цей звільнився зовсім нещодавно.

Шрам на правій щоці — не показник. Справа навіть не у волоссі, яке ще не встигло як слід відрости після зонівської зачіски. Під машинку тепер багато хто стрижеться. Джинси та светр не з секонд-генду, а з «нуля», хоча на такого, в кого є гроші, незнайомець не тягне, але це теж не показник. Хоча саме вчорашні зеки хворобливо поспішають поновити після виходу свій гардероб, аби відчути свободу в буквальному розумінні на собі. Справа в реакції на появу ментів у формі — незнайомець стримав її, проте досвідчене око сержанта все зафіксувало.

В голові Малишева почав складатися простенький, як і все в патрульній роботі, пазл. Їх викликали на бійку, бійки чомусь нема, зате народ у квартирі напружений, і серед трьох громадян, котрі перебувають тут, явно є колишній ув’язнений. Причому зона не в такому вже далекому для нього минулому.

Зараз у нього не виявиться документів, радісно подумав сержант міліції Малишев. Його треба забрати для встановлення особи, він почне опиратися — як же так, свобода ж! — і ось тут дізнається, бичок, на кого нарвався, і хто давно вже шукає можливості довести, хто є хто в цьому світі.

Малишев оцінював ситуацію і робив висновки моментально, за що й відзначився на Дошці пошани. Понад усякий сумнів, він зараховував себе до тих, хто народжується з міліцейською чуйкою. Але того, що почалося за мить, навіть він не зміг передбачити — надто вже все це виявилося позбавленим логіки. І головне — все почалося дуже швидко, стрімко, відразу. Потім, аналізуючи ситуацію, сержант дійшов висновку: діяти так, як діяв, незнайомий із поглядом вчорашнього зека вирішив, щойно побачивши міліціонерів у формі.

— Значить, міліцію викликали?

Вурка говорив це жінці, а водночас усім корпусом повертався до другого чоловіка, товстенького, в пуловері домашнього плетіння, вищого десь на півголови і якогось аж надто надійного для того, аби влазити в будь-які конфлікти. Він запитав не для того, аби почути відповідь — або знав її наперед, або навпаки — зовсім не хотів чути недолугих пояснень. За словом не забарилося діло: коротко замахнувшись, вурка різко, сильно і дуже професійно втопив кулак у саму середину натягнутого на пузці синього пуловера. А коли чоловік ойкнув і почав згинатися, напасник ступив крок назад, міцно впираючись у слизький ламінат підлоги, і наступним, не менш прицільним ударом зацідив ворогові просто в центр обличчя.

Він хотів роз’юшити носа супротивникові — і роз’юшив. Ніс, на який наразився кулак, виявився слабеньким, та навіть і витриваліший ніс навряд би витримав, без перебільшення, гарматний удар сухого міцного кулачиська.

Кров бризнула на підлогу. Лишилася на кулаку.

— СЕРГІЮ!!! — розпачливо зойкнула жінка, і міліціонери не зрозуміли, до кого вона звертається — до того, хто б’є, чи до того, кого луплять.