Племінниці саме мостилися біля телевізора, на рідного дядька — нуль уваги і, здається, фунт презирства, коли не більше. Зі спальні визирнула братова, втомлена худа жінка в окулярах, адміністратор чогось там, назву фірми Сергій ніяк не міг запам’ятати і не дуже-то й хотів. Провела родича поглядом крізь скельця окулярів, демонстративно зачинилася. Хай собі…

З убиральні Горілий пройшов на кухню. Душу шкрябав кігтями цілий котячий притулок, хотілося чаю, ще краще — чарку, день поволі змішувався з ніччю. Попросити в Юрка? Ні, Сергій у цей момент ладен був краще полягти смертю хоробрих у боротьбі з жахливим багатоденним похміллям, ніж просити надто правильного брата про таку послугу. З грішми теж не особливо… Навіть зовсім погано: дізнавшись про Шполу, сказав Юрієві, попросив у борг, коли таке діло, і брат саме через цю обставину не відмовив, просто не наважився, але тепер у кишені шурхотіло кілька дрібних папірців і бряжчала жменя дріб’язку. Ну чому все так, чорт забирай…

Брат сидів на кухні. Маленький телевізор, прилаштований на великому холодильнику, показував новини.

— Як справи? — питання прозвучало байдуже.

— Нормально, — буркнув Сергій, розуміючи — відповідь ще дурніша.

— Додому тобі не пора? — без жодних дипломатичних переходів запитав брат Юрій, відвернувшись од телевізора, глянувши на пожмаканого брата знизу вгору.

— Коли? — Сергій не знайшовся, що відповісти.

— Давно, — відчеканив Юрій. — Мама дзвонила. Ти їй наплів про якусь там роботу, кудись ти там улаштовуєшся… Не влаштувався ти нікуди, Сергію. Не сезон. Криза скресла.

— Ти це їй сказав?

— І це теж, — зробивши звук голосніше, Юрій підвівся. — Слухай, я все розумію. Тільки і ти мусиш збагнути: в мене сім’я і дочок двоє. Вигнати тебе я не можу, не маю морального права.

— Це тобі хто сказав? — Сергієві важко дихалося, не від братових слів — загальний стан не сприяв жодному полегшенню. — Про моральне право — хто сказав? По ящику? — він кивнув у бік телевізора.

— До чого тут… А, — Юрій відмахнувся, обперся руками об кухонний стіл — частину новенького «куточка», зробленого явно під замовлення. — Друга вбили, згоден…

— Що? З чим ти згоден?

— Я… я дурню верзу, Сергію, а ти її, дурню цю, коїш… Я матері пообіцяв — ти завтра будеш. Ну, відпочинеш удома… Тут стреси… Катька твоя… Коханця її… я знаю… З різних там справ…

Тепер об стіл вперся руками Сергій. Брати якийсь час упритул гляділи один на одного.

— Ти, Юрець, уже зовсім тут… Не можеш сказати, як мужик мужику, — вали, мовляв, Сірий, звідси, дістала мене, тебе, в смислі, моя… твоя… коротше, п’яна кримінальна морда. Чи «бандитська морда» краще звучатиме? Зрозуміліше мені, жінці твоїй, дівчатам?

— Не репетуй, — тихо попросив Юрій.

— Чого це? Ви хіба в родинному колі не перемелюєте все? Хіба не обговорюєте тут родича з тюрми? Хіба не запитує тебе твоя баба, коли вже він, в смислі я, перестане тут перегаром смердіти, жерти тут кризові харчі, спати тут…

— Моя дружина — не баба, — Юрій урвав брата, намагаючись надати своєму голосу ноток суворості.

— Правильно, не баба вона, звиняй. Ти — баба, Юрок-огірок! Сам не можеш мене послати, то мамкою прикриваєшся. Пообіцяв він, завтра я буду, чекає хай! Та подавися ти!

Лють вимученого організму рвалася назовні. Горілий навіть подякувати братикові раптом захотів: дав привід зло зігнати, хоча він навряд чи тепер на це заслуговує. Сергій розвернувся, задівши край столу стегном, стрімко перетнув коридор, — племінниці ще демонстративніше втупилися в телевізор, — штовхнув двері кімнати, де спав, підхопив худий наплічник, єдине своє тут майно, в якому — зубна щітка та зміна білизни, і, широко ступаючи, аби покінчити з усім якнайшвидше, пройшов до передпокою, почав похапцем узуватися. Юрій, стоячи в дверях кухні, стежив за ним без жодного подиву, але й без особливої радості.

— Куди підірвався?

— Ти ж сам виганяєш! Забираюся, не бачиш?

Упоравшись зі шнурками, Сергій натягнув куртку, потім — картуза, причому — козирком назад, невідомо кому і що демонструючи.

— Ніхто тебе не виганяє. Ранком поїдеш… Не ходить зараз нічого…

— А це тебе вже хай не гребе, братець! Добраніч, вітання сім’ї, бувай здоров! Дякую за гостинність!

Коли виходив — хряпнув дверима. Усвідомлював дурість власної поведінки, але нічого вдіяти не міг, лють на себе — та й на весь світ заодно — ще не вихлюпнулася до кінця.

Ніби й не було сонячного дня. Вийшовши в звично похмурий березневий вечір, Сергій прилаштував рюкзак на плечах, повільно застебнув куртку, обернув козирок картуза в правильний бік, потім, зробивши кілька кроків, зупинився, опустився на найближчу лавку, втягнув голову в плечі.

Йти о цій порі йому особливо не було куди. До рідного села Грузьке ходили маршрутки й навіть рейсові автобуси — не так часто, як приватні мінівени, та все ж таки трошки дешевші, доїхати можна. Лишень не зараз, по восьмій вечора. Тільки тепер Горілий зрозумів, наскільки глибоко занурився в скорботний сон. Здавалося, намагався відіспатися за всі дні з позавчора, коли, набравши домашній номер Андрія, почув сухий чоловічий голос і коротке: «Його нема. Вбили сьогодні». Проте скорбота скорботою, але можна було й перележати на братовій тахті до ранку. Бо, показавши невідомо кому характер, а коли бути зовсім уже відвертим — відсутність характеру, Горілий сам себе загнав у чергову пастку.

Вибратися з неї не так складно, навіть цілі три шляхи пропонується. Перший — повернутися назад, пробуркотіти вибачення, зачинитися до ранку, а на ранок — у перший же транспорт, що рухається в бік Грузького, на яке він, мабуть, тепер приречений. Без суду та слідства намалювався вирок: загрузни в Грузькому, сиди і не рипайся. Шлях другий — те ж саме, тільки без принизливого повернення на територію порядного Юрця-братця. Перекантуватися на залізничному вокзалі до ранку, а там або десь звідти, або, швидше за все, від автовокзалу забратися в маршрутку і — до побачення, місто Конотоп.

Третій — найпростіший: знайти біля залізничного вокзалу таксиста, готового за гроші везти пасажира хоч у Грузьке, хоч за сто кілометрів до російського кордону, і взагалі — за окрему плату через кордон доправити, таких метких дядьків у прикордонному за статусом Конотопі хоч греблю гати.

Два останні варіанти впиралися у відсутність фінансового забезпечення. Вискочивши від брата, Сергій якось про це не подбав. Перший, принизливий варіант, передбачав, що брат дасть на дорогу і навіть на опохміл, аби не бачити його у найближчій і, по можливості, у віддаленій перспективі. Горілий уже навіть рипнувся підніматися й вертатися, та потім передумав, сів назад, замислено почухав давно не голене підборіддя.

Справді, вертатися, вибачатися і проситися — рішення в його ситуації на сто відсотків правильне, ось тільки в його теперішню систему цінностей таке ось визнання життєвого краху не вписувалося. Грошей на таксі теж не вичаклуєш. Хіба по повній зануритися у відведене йому після виходу з колонії місце в міському кримінальному середовищі та спробувати пограбувати якогось лоха, бажано навіть кількох. Горілий сам посміхнувся на цю думу, визнаючи неможливість для себе утілення в життя такого плану. Лишається рулити пішки на вокзал, товктися там цілу ніч, а зранку йти проситися до маршрутників — це теж соромно, проте не так, як проситися до Юрця-братця.

Вирішивши так, Сергій підвівся і, глибше запхнувши руки в кишені куртки, рушив до залізничного вокзалу.

Йшов годину.

Не можна сказати, що зовсім протверезів дорогою, зате точно провітрився. На центральному вокзалі таких пасажирів, як він, вистачало в будь-який час доби, загубитися було досить легко, як на будь-якому вокзалі. Але Горілий ні від кого не ховався і губитися не збирався: зараз йому радше було треба, аби ніхто не звертав уваги на неголеного чоловіка тридцяти чотирьох років із перегарними вихлопами та худим наплічником.

Усередині вокзалу Сергія огорнув стійкий незнищенний дух, зітканий із немитих тіл, дешевих парфумів, погано перетравленої їжі, нездорового дихання пошкоджених болячками легенів, одеколону «Саша» або чим там іще дезінфікують себе подорожні та наливаються привокзальні бомжі, нечищених черевиків, зопрілих шкарпеток, хлорки, вбиральні, пиріжків із кислих прострочених дріжджів, смажених на прогірклій, неодноразово вживаній для смаження олії, ще чогось невизначеного, та однозначно — тваринного, шолудивого, псячого, кирзового, зовсім не свіжого. Роззирнувшись, Горілий пошукав очима вільне місце в залі очікування, зачепився поглядом за патрульних, які саме перевіряли документи у збентеженого пацана із дерматиновою сумкою через плече, потупцяв і, перетнувши вестибюль, вийшов до колій. Там глибоко вдихнув свіжого, як виявилося, повітря, постояв, подивився, як пенсіонерки й жіночки непевного віку гасають між поїздами, пропонуючи пасажирам вареники, торти, смажену рибу, насіння й морозиво, а коли ніхто не бачить і не чує — горілку, рідше — вино, а за потреби можуть роздобути навіть коньяк: напій тут, на Конотопському центральному вокзалі, досить сумнівного походження, проте навряд чи хтось серйозно отруїться, адже ця рідина незалежно від назви містить ті ж сорок градусів…