Один із «піджаків», той, що з навушником, сів за кермо. Другий примостився поруч із ним. Джип поволі рушив і поїхав темними містом.
— Куди ми? — поцікавився Горілий.
— Приїдемо — побачите. Вам нема чого боятися.
— А я банкірів не боюся!
— От і добре.
Адресу, куди його привезли, Горілий зафіксувати не встиг, та нічого таємничого чи незвичайного поки що не відбувалося: центральна частина міста була освітлена, будинок був звичайнісінький, і взагалі, не схоже було, аби банкір Нікітин хотів вивезти колишнього опера кудись подалі й помилуватися, як його живцем закопують у землю. Аби з дурної голови не почав відновлювати справедливість, зводячи з усіма банкірами спочатку Конотопа, потім — України та світу, рахунки за вбитого друга.
Квартира на четвертому поверсі теж виявилася звичайнісінькою, стандартною однокімнатною. З набору меблів — м’який куточок, телевізор на тумбочці та вбудована шафа. Не надто тісно, але якось не обжито, зробив висновок Сергій, кинувши на ламіновану підлогу рюкзак і вмощуючись без дозволу в крісло; він миттю відчув, як йому кортить простягнути ноги і виспатися. Нікітин розмістився навпроти на дивані, його цербери в піджаках примостилися біля вікна. Схоже, секретів від них у банкіра наразі не було.
— Чаю чи кави не пропоную, коньяк у вас, — відсік неодмінні в таких випадках формальності Нікітин. — Я хочу зробити вам одну ділову пропозицію, пане Горілий.
«Третій за день. Всім я став раптом потрібен», — відзначив подумки Сергій, а вголос сказав:
— А можна без «пана»? Бо незатишно якось…
— Гаразд, не-пане Горілий, — легко погодився Нікітин. — Ближче до справ. Зібраних про вас відомостей досить для висновку: ви можете впоратися з завданням, яке я вам запропоную. У вас досвід оперативної роботи, ви маєте оперативну тяму, до того ж знаєте кримінальний світ тепер уже не тільки ззовні, а й зсередини.
— Дякую, — вихопилося в Сергія.
— Не треба дякувати. Це так про вас висловлювалися і деякі колеги, і представники, так би мовити, опозиційного табору. Значить, я підключаю свої можливості та збираю потрібну інформацію. Ви зі свого боку аналізуєте її, робите висновки і кажете, відомості якого плану потрібні вам, аби провести розслідування.
— Розслідування чого?
— Вбивства підприємця Коваленка, вашого друга капітана Шполи і працівника моєї служби безпеки Дениса Бородулі.
Це було сказано так просто, що Горілий спочатку не до кінця зрозумів, про що йдеться. А коли до нього дійшло, якась сила штовхнула його знизу, підкинула, поставила на рівні ноги.
— В чому справа? — спокійно поцікавився Нікітин. — Сядьте, будь ласка, я ще не закінчив.
— Що вам не ясно?
— А вам усе ясно? — парирував банкір. — Сядьте і слухайте, питання потім. Я скажу те, що мушу, і якщо не зацікавлю вас чи не переконаю, мої люди відвезуть вас назад на вокзал. Там вам, по-моєму, досить комфортно, правда?
Горілий промовчав.
— За те, що приділили мені свій, понад усякий сумнів, дорогоцінний час, я виплачу невеличку компенсацію, — сказав банкір. — І більше не потурбую. В будь-якому разі ви починаєте вже зараз заробляти гроші, годиться?
— Скільки? — вихопилося в Горілого, після чого він одразу зненавидів себе.
— А вам, Горілий, хіба не все одно? Вашу ситуацію я знаю, повірте мені. Сядьте, послухайте, майте терпіння. Ви нічого не втратите.
Останнім часом довкола нього всі праві. Прийнявши це як факт, Горілий повернувся в крісло, навіть зробив ковток із фляги. Очевидячки, збоку це мало не надто приємний вигляд: на обличчі Нікітина майнув незадоволений вираз.
— Почнімо від самого початку, — банкір умостився зручніше. — Олександр Михайлович Момот, полковник міліції у відставці, працює зі мною від самого заснування в Конотопі відділення банку «Слобода». А це, на секундочку, восьмий рік. Його роботою я був задоволений, втручався вкрай рідко. Мене хвилювала безпека, причому бажано — гарантована засобами, котрі не надто суперечать чинному законодавству. Але криза, про яку ви, мабуть, чули, внесла в мій світогляд певні корективи. Зокрема, я дав Олександрові Михайловичу добро на проведення певної роботи з тими, хто вперто не хотів повертати взяті в банку кредити. Ви можете перебивати в будь-який момент, Горілий. Бачу, нетерпеливиться, прошу.
— А якщо боржник не міг повернути борг?
— Явних банкрутів не чіпали. Для цього, до речі, Момот отримав указівку старанно перевірити ділові справи кожного, а їх сотні. Ми нікого не розорювали, просто пропонували певні умови. Не обтяжуватиму вас економікою, скажу тільки: таким, як Микола Коваленко, пропонувалося сплачувати банку заборговані кошти поки що без відсотків, навіть за меншою ставкою, ніж зазвичай, але — регулярно. Краще хай течуть тонкі, проте стабільні струмочки, ніж стоїть невблаганна посуха. Це я так образно висловлююсь, суть ви повинні вловити.
— Вловив, — для Сергія тут справді не виявилося нічого складного. — Припустімо, ви позичили мені сто гривень під якісь там відсотки. Але я не віддаю, хоча бабки в мене ніби крутяться. Просто мені самому треба, бо криза, в усіх проблеми. Ну, і ми хочемо тихо-мирно існувати. Тому ви пропонуєте забути поки що про відсотки і віддавати, скажімо, не по десять гривень на місяць, а по сім чи навіть шість. І для мене не надто обтяжливо, і вам копієчка до копієчки. Так?
— Приблизно, — кивнув Нікітин. — Але частина боржників такого лібералізму не хотіла розуміти. Серед упертих був той самий Коваленко, й ось із такими віслюками я дозволив Момоту вести, скажімо так, певну роботу.
— Наїжджати, — відчеканив Горілий. — Це називається наїжджати.
— Фізичного тиску не чинили, — занадто швидко заперечив банкір. — Така в мене була умова, насильством тут не допоможеш. Але, погодьтеся, якісь штрафні санкції чи інші перспективи отримати покарання мусили бути. Виховна робота, не більше…
— Про те, що Бородуля, підлеглий Момота, за його наказом і з вашої мовчазної згоди проводив із Коваленком оту саму виховну роботу, написала в заяві його вдова, — мовив Горілий. — Наскільки я знаю, це виховання набуло з часом особистого характеру, і…
— Жодних «і»! — урвав його Нікітин. — Ви розумна людина, Горілий, повторюся ще раз, а очевидного не бачите або не хочете бачити!
— Що ж, по вашому, очевидне?
— А те! Жодних доказів, крім нічим не підкріпленої заяви потерпілої! Нехай вона написана власноруч, але ж цим уся, як у вас кажуть, доказова база поки що вичерпується! Знаєте ви чи ні, але була ще одна заява, усна, нібито Бородуля хвалився, що застрелив Коваленка. Звернули увагу? Один із товаришів Бородулі буцімто чув його похваляння. Не сам бачив, бо в іншому разі це, наскільки я розуміюся на карному кодексі, теж тягнуло за собою відповідальність, а лише чув. І то — ці чутки підтвердити неможливо! А з того, хто чув, узяти нічого! Зате на підставі однієї заяви та однієї чутки Дениса Бородулю оголошують у розшук! Він переховується, його аж надто швидко знаходять, він чомусь відкриває вогонь, тут-таки, ніби на замовлення, наспіває «Беркут», вбивця міліціонера застрелений на місці зі зброєю в руках! Тепер доказів вистачає!
— Ви хочете виправдати Бородулю?
— Скажіть краще: вам, Горілий, усе це не здається сумнівним?
Це він іще пророчицю не згадав, подумалося Сергієві.
А тут іще Діма Голова зник, про що банкір теж словом не обмовився…
— Що вам до Бородулі? — запитав наполегливо.
— До Бородулі — нічого, — чесно визнав Нікітин. — Я його прізвище дізнався, тільки коли хлопця оголосили в розшук. Команду набирав Момот, а я йому довіряю. Справа в Момоті — адже тепер у розшуку він. Організатор злочину, без його ідейного натхнення нічого б не сталося. Так принаймні вважають ваші колишні колеги. Навіть це ще півбіди, — банкір далі говорив щиро. — Треба за короткий, по можливості, термін довести непричетність начальника служби безпеки банку «Слобода» та його підлеглого до… назвемо речі своїми іменами, Горілий… до вибивання боргів, яке вилилося в убивство підприємця. В іншому разі серйозні проблеми почнуться найперше в мене як керівника банківської установи. Власне, вони вже потроху починаються, але на мені справа не закінчиться. Постраждає репутація банку «Слобода» в цілому, а це досить потужна фінансова структура. Люди просто припинять нести до нас гроші, партнери втратять до нас інтерес, а в умовах кризи менш ніж за рік банк збанкрутує та лусне.