— Погуляйте, — безбарвним голосом промовив Даня. Сперечатися з ним ніхто не насмілився, але Ріг таки не втримався:

— Ми повернемося, падло, і почнемо тебе вбивати. Тоді ти кожне своє гниле слово проковтнеш!

— Зараз ти в мене щось ковтнеш! — тон ватажка не віщував нічого доброго, тому пацани швидко вийшли під березневий дощ. Коли за останнім зачинилися двері, Даня підсунувся до полоненого ще ближче:

— Кажи. Почнеш тюльку травити чи знову проситися, віддам тебе Рогові, бач, аж труситься.

— Слухай, слухай, — Руслан знов почувався трошки певніше. — Не фуфло, гадом буду. Бабки є, багато, сімдесят п’ять штук зелені. Забирай усе, просто навряд чи пацанам тепер треба про це знати. А я… я з міста виїду, чесно. Отак візьму і виїду, через добу. Вітькові справи передам… Або фірму продам. Чуєш, Даня. Я фірму можу продати!

— Продаси, — думки ватажка тепер були десь далеко. — Сімдесят п’ять штук. У тебе?

— У мене.

— Брешеш. У тебе не може бути таких грошей.

— Я хіба сказав мої? Я сказав — у мене, розумієш?

— Тоді раз почав — давай далі. Чиї вони і чому в тебе?

Полонений швидко заговорив, збиваючись, переходячи з однієї теми на іншу, затинався, починав усе з початку, та Даня не квапив його. Вислухав усе уважно, кивнув, швидше сам собі, аніж Русланові, підвівся. Тепер він дивився на бранця з висоти свого зросту. Велетнем він не був, але полонений сидів на підлозі, тому на будь-кого дивився знизу і будь-кому видавався нікчемною комахою.

— Так, — промовив Даня, помовчав трохи і повторив: — Так. Сидітимеш тут. Ключі де?

— Барсетка в машині. Правильно, поїдь і сам перевір. Усе твоє. Коли немає там нічого, тоді я не знаю…

— Я знаю, — перебив його ватажок. Тепер він мусив з’ясувати для себе одну проблему. Він не водив машину, через те вирішення багатьох питань значно ускладнювалося. Сісти за кермо міг будь-хто з його підлеглих, але цей факт дратував Даню найбільше. Та виходу не було. Він, навіть не припускаючи думки, що голий бранець спробує дати драла, рвучко повернувся і зник за дверима льоху. Руслан не знав, чи правильний хід він щойно зробив і чи врятував своє життя, віддаючи за нього не свої гроші. Даня, вочевидь, його випустить. Певно, саме цього він і домагався, а звинувачення в щурівстві — лише привід. Мабуть, дізнався про ці його контакти і вирішив бомбонути ділових людей у такий спосіб.

Гаразд, — розмірковував Микитенко, вже зовсім не маючи сумнівів, що скоро вийде на волю, — себе я викупив. Цих проблем позбувся, інших набув. Люди, кому належать ці гроші, вимагатимуть їх цілком доречно. Хоч-не-хоч, доведеться тікати з міста й лягати на дно. Навіть продавши фірму, він не поверне й половини суми. Уявивши на мить, як його почнуть шукати, і перше місце, куди завітають, буде його квартира, де дружина з немовлям, Руслан пересмикнувся і скреготнув зубами від безсилля.

Рипнули двері, один за одним зайшли троє бандитів. Разом з Данею їх мусить бути п'ятеро. Отже, поїхали перевіряти. Мабуть, на його «Опелі».

— Даня звелів тебе, козла, поки не чіпати, — поважно повідомив Скляр, капловухий хлопчина, котрий навмисне поголив голову, аби вуха кумедно стирчали, й уважно стежив, чи не глипне хтось на нього глузливо. Щойно вгледить насмішника, нехай мимовільного, негайно починається розбірка, в яку далі встряє все кодло. — Посидимо тут, доки не повернеться. Там видно буде.

— Мені й так усе видно! — не втримався Ріг.

Після цього бранець, здавалося, втратив для бандюків усілякий інтерес. Вони примостилися в куточку біля дверей, обговорювали свої проблеми та подвиги, курили, залишивши роздягненого Руслана наодинці з невеселими думками. Попросити в них хоча б светра він не ризикнув, тому щільно обхопив себе руками і обережно підвівся з колін. Жодної реакції. Відійшовши до стіни, він став так, аби триматися якнайдалі від могили. Земляна підлога холодила босі ступні, він перебирав ногами, як чапля, але змусив себе терпіти. Краще вийти звідси хворим, ніж не вийти зовсім.

Скільки часу спливло, полонений не знав. Може, хвилин тридцять, а може, кілька діб. Принаймні, так йому видалося. Нарешті двері льоху штовхнули ззовні, першим зайшов Кузьма, за ним — Даня. Обвівши поглядом напівтемне приміщення, зупинив його на Микитенкові, мовчки поліз за пазуху, видобув пляшку горілки, ступив до нього, простягнув пляшку.

— Тобі. Пий.

— Ну… як? 3-знайшов?

— Пий, кажу тобі. Заслужив. Далі поговоримо.

Коханка. Юридичною мовою статус його нової знайомої визначається саме так — коханка. Не співмешканка, бо під одним дахом, в одній квартирі вони не живуть, і навряд чи скоро це станеться. Але цього березневого ранку Віктор Куц їхав у офіс з думкою: тепер у нього є справжня коханка.

Корисна все ж таки річ кольорові візитки. Їхній маленький бізнес не передбачає постійних контактів з великими людьми та різними там сильними міста цього, обмінюватися навороченими прямокутничками цупкого глянцевого паперу вони мали змогу хіба з такими, як самі, малими підприємцями. Але Куц замовив собі персональні. Власний анфас з одного боку, виписаний латинкою варіант його коротенького прізвища — Kuts — з другого. На партнерів по бізнесу ці візитки враження не справляли жодного, зате, як показав щойно набутий досвід, дівки ведуться — аж гай шумить.

Напис «Фірма „Евеко“. КУЦ Віктор Олегович, віце-президент» таки справив враження на дев’ятнадцятирічну студентку місцевого педагогічного університету. Вона не мала надто затурканого чи зовсім сільського вигляду. Його рідний Слобожанськ як-не-як обласний центр, трошки обкаталося дівча, тому спочатку поводилася так, наче в неї в гуртожитку під подушкою колекція візиток віце-президентів різних фірм, у тому числі — міжнародних. Але вже через чотири дні знайомства вона пустила його до свого рипучого гуртожитського ліжка, попередивши, що дівчата чесно гулятимуть дві години. Після кількох подібних візитів Куц підрахував фінанси і зрозумів: він, віце-президент фірми «Евеко», може дозволити собі винайняти дівчині квартиру. Не в центрі, це занадто, десь на околиці, вона й цьому буде рада. Тим більше, потрібна хата знайшлася, знайомий здавав буквально за безцінь. Власне, це помешкання більше й не коштувало: шафа з поламаними дверцятами, продавлена канапа зразка сімдесятих років, стілець, ослінчик та брудний стіл на кухні. Хоча один суттєвий плюс таки був — телефон. Заради нього можна взагалі на підлозі спати. Нічого, зате — окрема квартира, і дівчина вхопилася за пропозицію Віктора обома руками. Швидко зібрала свої речі в дві сумки і перебралася в нове помешкання, де відразу, не розпакувавши сумок, ощасливила благодійника на старенькій канапі. Потім попросила добу на облаштування й запросила відзначити новосілля. Власне, вчора Куц уперше залишився в неї на всю ніч, нині ранком підхопився без чогось дев’ята. Поки похапцем мився, коханка підігріла вчорашню картоплю, порізала ковбасу, посмажила яєчню. Уже в машині Куц нарешті визначився: так, він справді тепер має повноцінну коханку. До неї можна приїздити будь-коли, а можна і не приїздити. Він оплачує квартиру, цього, вочевидь, досить. Та ще й сніданок уранці. Хочеться сподіватися, це стане звичкою.

Нічого трагічного в тому, що віце-президент запізнювався на роботу ранком у понеділок, не було. Руслан, президент, уже повинен приїхати. А це означає, що офіс відчинено й решта працівників уже на робочих місцях. Якщо він з якихось причин так само затримується, доведеться людям цілувати замок і чекати, поки приїде хтось з ключем.

Ключів від офісу, складської кімнати та сейфу було лише два комплекти. Один у Руслана, другий у Куца. Так спокійніше. Не те щоб віце-президент надто переймався фактом, що під зачиненими дверима на нього можуть чекати люди. Таке траплялося вже не вперше, ніхто ні слова не сказав, хоча, приміром, бухгалтерка старша від керівників фірми «Евеко» років на десять. Куц поспішав на роботу, бо сподівався застати там Руслана і поділитися з ним враженнями від нинішньої ночі. Тепер у нього є коханка, а Русик далі бігає по дешевих повіях, та ще й озирається, аби знайомих не зустріти. Слобожанськ — місто маленьке, неохота з дружиною сваритися. У них, здається, і так останнім часом не все гаразд, а зайвих проблем Руслан ще зі школи намагався уникати. Якщо Вітька Куц міг просто прогуляти уроки й отримати за це прочухана вдома та догану в школі, то Руслан Микитенко, котрого називали в класі Микитою, сповнений бажанням не йти до школи, вигадував собі хворобу чи іншу поважну причину. За будь-яких обставин прогул відбувався, і єдина проблема, яку мусив вирішити Микита, — легалізація власного прогулу. Натомість його друг Вітька Куц тікав з уроків без жодних причин.