— До чого тут таргани?

— Ні до чого. Мої ні до чого і ваші ні до чого. Кажу, виглядає так: рвонув кігті ваш молодий та ранній працедавець. Причина для цього є. Поки що це так, робоча версія, порушено справу за фактом зникнення людини — ми шукаємо. У Куца теж, думаю, рило в пуху, та він соловейком тьохкає, валить однокласника з головою.

— Я теж мушу його валити?

— Нічого ви не мусите. У справі підете як співучасниця, дадуть вам кілька років за те, що проводили крадений товар по фінансових документах. Це у разі, якщо ми не доведемо вашу повну обізнаність у кримінальних оборудках, прокручених керівниками фірми «Евеко».

— Ви повинні це доводити?

— Не ми. Слідство. Ми лише бандитів ловимо…

— І випускаєте.

— Випускаємо не ми. Це все слідство. Нам держава платить за затримання підозрюваного, а прокурорським — як за порушені справи, так і за припинені. Думаю, ваша необізнаність ні в кого сумнівів не викличе, підете як свідок. Поки що розпишіться ось тут, на кожному аркуші, й напишіть: «Мною прочитано, з моїх слів записано вірно». В кінці — дату, підпис.

— І що, можу бути вільна?

— Не зовсім. Підписку про невиїзд із вас візьмуть. Адже поки що ви — цінний свідок.

До кінця дня опери зібрали досить інформації, аби прийняти версію про інсценування Русланом Микитенком крадіжки з власного офісу з метою втекти і заховатися. Певне, на це існували свої досить вагомі причини. Озброєний підсумками першого дня розшуку, майор Калита пішов доповідати начальству.

Начальник понеділків не любив. Від раннього ранку починалися традиційні наради, на яких усі псували один одному нерви, вимагаючи кращої та ефективнішої роботи. Натомість, діставшись до власного кабінету по обіді, полковник Черниченко викликав керівників усіх своїх підрозділів і так само вставляв кожному пістона, причому часто — аби лиш вставити, випустити пару. Всі знали, чим закінчуються понеділки, та звикнути до подібного розкладу ніхто не міг. Нормальний робочий настрій з'являвся переважно з вівторка, але ж понеділки ніхто не скасовував…

Черниченко слухав Калиту, спершись ліктями на стіл і підтримуючи голову обома руками. Коли майор закінчив, полковник, нікого конкретно не маючи на увазі, безбарвно матюкнувся, відкинуся на спинку крісла, закурив «голуазину», випустив набік сизий дим.

— Ти сам себе не обдурюєш?

— Не зрозумів?

— Побитого «Опеля» хрін знає де залишив. Права в машині покинув, паспорт, кажеш, удома знайшли. Грошей особливих, жінка говорить, при Микитенкові не було…

— Може, вона не все знає.

— Може, й так, — погодився Черниченко. — Десь у нашого президента фірми захований паспорт на чуже прізвище, сховок приготовано на пожежний випадок, про який ми, до речі, нічого не знаємо. Зібрався він спокійно, не панікував, не нервував…

— Це — зі слів жінки, — обережно нагадав Калита.

— Для чого їй тепер брехати? Навряд чи чоловік тримав її в курсі справ, виходить, вона переповіла все, як було. Чого б Микитенкові метушитися? У мене, Стьопо, велика підозра, що рано чи пізно ми знайдемо десь його трупак. Не тягне все це на втечу від міліції, ох, не тягне.

— Виходить, коли так припускати, ключі від офісу забрали сторонні?

— Чому б ні? У твоїй практиці, Стьопо, було хоча б одне вбивство не з метою пограбування, помсти чи усунення зайвих свідків якоїсь гидоти?

Пригадуючи, Калита навіть наморщив лоба. Доведеться-таки визнати — полковник має рацію.

— Навряд чи.

— От бачиш! Ключі від офісу Микитенко міг віддати добровільно лише під тортурами. Другий варіант — витягли з кишені трупа. Нічого, хай хтось розробляє версію, що цей комп’ютерний барига кудись утік, бо почало припікати гузно. Але налаштовуйтеся, мужики, на пошуки трупака. У нього, здається, ще мобіла була?

— Була. Але це — речовий доказ, тому, коли припустити, що Микитенка вбили, від машини й трубки слід позбавитися чимшвидше — спалитися можна.

— Треба, Стьопо, його телефони послухати. Домашній та мобільний. Раптом ти маєш рацію і він дасть про себе знати.

— На домашній навряд чи дзвонитиме.

— Зате йому в голову не стукне, що ми можемо прослуховувати розмови мобілки. Теоретично мусить на це зважати, але ж ти знаєш — у нас навіть серйозніші бандюгани думають часто, що триндіти по мобілі безпечніше. Чекістам складніше, їхня клієнтура про особисту безпеку більше думає, а наші відморозки маски з рукавичками натягнуть, потерпілих постріляють на місці й задоволені: сліди зачистили, — Черниченко прикурив наступну «голуазину» від скуреного недопалка. — Коротше, Стьопо, не мені тебе вчити. Шансів, звичайно, мало, та спробувати варто. Як думаєш?

— Мудохатися з цим усім мінімум на півдоби. Це ж усе з дозволу прокурора, ще якась хрінь про таємницю переговорів, права людини… Всім на такі моменти зазвичай начхати, але саме через це відповідні інстанції кобенитися почнуть. Хай собі, робота в них така, але ж час дорогий.

— Тому, Стьопо, ми звернемося до чекістів. Мені самому дзвонити чи в тебе ділові контакти збереглися?

— У мене все збереглося, — вимучено посміхнувся Калита. — Але з чекістами балакати краще вам. Їхній старлей нашого майора за людину не завжди вважає. Полковник — уже солідніше, навіть їхній полкан не погребує розмовою.

Черниченко знизав плечима, взяв цигарку пальцями лівої руки, а ушкоджену, без фаланги середнього пальця, правицю поклав на трубку телефонного апарата. Тоді передумав, підсунув до себе мобільник, набрав по пам’яті потрібний номер.

Може бути, що я справді дурний. Математичка в школі від безвиході підручником по голові стукнула. Та вчителька, що на стіхах поведена, бігала лисому дерику скаржитися — не любить Ігор Рожнов поезію Сосюри, тільки з прізвища класика літератури знущається, регоче на уроці, наче дурний на похоронах. Так і сказала, свинюка чотириока, аж окуляри на носі підстрибували. А прізвище справді смішне — Сюсю-ура. Зате на фізкультурі швидше всіх бігав. Аби не фізрук, мене б за ту бійку точно посадили, а так — спортивна надія школи. Хто їм першість області вибігав? Отак. Але хрін з ним, коли біжиш, головне — першим прибігти, для цього різні там числа Пі, квадратні корені та вірші Сосюри на хрін не потрібні. Тож цілком можливо, що я не такий уже розумний, не всім дано. Але і не такий я вже остаточний дурбецал, аби трубку викидати.

Так думав Ріг, роздивляючись свій довгоочікуваний трофей — мобільний телефон. Мобільника не було ні в кого з пацанів. Точніше, так: Скляр колись забрав у п’яного дауна в «Ельдорадо» новеньку трубку, але там лишалося близько п'яти баксів, гроші з рахунку швидко щезли, і вже наступного дня Скляр продав її за десять баксів у «Апельсині» такому самому даунові. Причому той уже мав на поясі мобілу, але ж повівся на дешевизну. Видно, тато з мамою бабла підкидають. Даунів батьки завжди більше люблять, ніж нормальних реальних пацанів. Такий висновок Ріг зробив для себе досить давно, тому, отримавши серйозну фінансову незалежність, звалив з дому на квартиру. Разом з пацанами воно веселіше.

Взагалі-то останнім часом кожен із їхньої компанії міг собі дозволити мобільник. Але, за спостереженнями Рога, витрачати на це гроші чомусь вважалося негласним западло. Зброя — ось перспективне вкладення капіталу. Левова частка того, що вдавалося заробити, йшла на поповнення арсеналу та боєкомплекту. Решта якось розходилася на барахло, оплату помешкання, кабаки, нічні клуби, дівок. Дівки, між іншим, остаточно знахабніли, ціни собі не складуть. Можна, звичайно, економити, лигаючись із вуличними та привокзальними шалашовками, та на те вони й пацани, аби поважати себе і витрачатися на пристойних дівок, не таких брудних і страшних, як немиті привокзальні бляді. Тому до мобільників просто руки не доходили, і взагалі без них можна обходитися. Але Ріг подумки часто уявляв себе в довгому шкіряному плащі, джинсах із широким паском, золотим ланцюжком на шиї, з пістолетом за поясом і, як останній штрих, — із мобілкою в руці. Плащ, джинси, ланцюг і пістолет у нього вже були. Не вистачало лише, так би мовити, п'ятого елементу. Шкода, правда, що не можна, щоб усі бачили ствол за паском, не так зрозуміють. І борода в нього росла погано. Кузьма, одноліток його, щоранку голиться, а під вечір заростає сірою щетиною. Йому варто пару днів не торкатися бритви — і готовий крутий Вокер.