— Складніше, — погодився Калита. — Але ти спочатку зроби, що я тобі кажу. Облом вийде — доповіси про негативний результат, далі щось почнемо думати. Головне — план оперативно-розшукових заходів. Чи ти забув, як у нас усе це робиться? От і давай, движняку побільше.

— Сам не впораюся.

— Куди подінешся? Деревія не дам, у нього роботи вище даху. Все, вперед, на міни.

Так минула друга доба від дня зникнення Руслана Микитенка.

Другу добу його дружина Алла не могла заснути без снодійного.

За дві доби матері Руслана встигли викликати «швидку» тричі.

Не принесла відчутних результатів і перша половина дня третьої доби. Опери товклися на місці, не уявляючи собі, як використати інформацію про наявність у вісімнадцятирічного Ігоря Рожнова, котрий не мав жодних проблем із законом, чужого мобільного телефону. Притула обійшов шість агенцій, котрі займалися орендою житла, приніс паку комп’ютерних роздруківок із даними про найм за останніх півроку, аби підколоти їх до оперативно-розшукової справи. Прізвища Рожнов і Скляр, як і прогнозував Калита, ніде не фігурували.

А під вечір мобільний телефон зниклого Микитенка знову озвався.

У своєму кабінеті старший оперуповноважений майор Калита зібрав для наради всю створену для роботи у цій справі опергрупу.

Власне, кістяк її складали опери, які працювали у справі щодо збройного нападу на фірму «Драко». Підстав пристебнути до справи інші аналогічні пограбування, що відбулися за останні місяці тільки в місті, не кажучи вже про область, не було. Озброєні бандити в масках — не така вже рідкість, зовсім не характерний почерк. Коли йти за такою схибнутою логікою, то всі пограбування від царя Гороха здійснює одна й та сама людина, а це виглядає абсурдом. Навпаки, якби бандити діяли нахабно, без масок і рукавичок, чи були озброєні якоюсь незвичною зброєю, наприклад, гранатометами на зразок «Мухи», тоді інша справа. Тоді можна об’єднувати такі епізоди за спільними ознаками. За три тижні, відколи в «Драко» постріляли охоронців, оперативники Сергій Корбут та Максим Глод не просунулися ані на крок уперед, за що регулярно отримували керівні втикони. Тепер Корбута слухали п’ятеро: окрім Корбута і Глода — Сташенко, Притула і Деревій.

За вікном сіяв занудний березневий дощик. Годинник показував двадцять хвилин на восьму вечора.

— Розклад такий, мужички, — Калита говорив упевнено, бо точно знав, що саме треба говорити і як слід діяти. — Дзвінок із центру міста, швидше за все — зі скверу. Простежити їхній маршрут ніхто не може. Ці придурки замовили собі курвів у сауну. Зразків голосу Рожнова у нас немає, але дзвонив той самий тип, що вчора. Подзвонили вони на одну квартиру, там — приватний бордель. Четверо дівчат живуть, тьотя на телефоні. Хата нашим підрозділам досить відома, телефонна тітонька свого часу дала підписку про співпрацю. Її можливості особливо не експлуатують, надто цінний агент. Кілька разів з її подачі серйозних бандюганів наші випасали. І не про неї тепер мова, мужички. Телефон доступний усім, оголошення в комерційних газетах: відпочинок для самотніх чоловіків. Ідіот — і той додумається. Сауна в них замовлена на двадцяту нуль нуль, не з дешевих, при «Нептуні», центр здоров'я такий, туди б його…

— Знаю. Я там часто з агентурою сиджу, — втрутився Корбут. — При бажанні вони цілодобово працювати можуть. Десять баксів година, але нічна оплата — двадцять.

— Це з яких ти прибутків туди стукачів водиш? Оперативних грошей на це не вистачить.

— Вони мене водять. Я їм більше потрібний, бо поки я в порядку, вони на волі гуляють. Треба агентуру добирати, — Корбут скривив куточок рота в кривій усмішці.

— Значить, ти там усі ходи й виходи мусиш знати, — підсумував Калита. — Рожнов замовив чотирьох дівчат на восьму тридцять. Отже, або їх там теж четверо, або, не виключено, вони собі удвох зі Склярем по дві повії вирішили викликати. Хоча, швидше за все, їх там таки четверо. Чи є в них у кишенях стволи — хрін його знає. Сподівайтеся на гірше. Підтягнуться ще бійці, наші «соколята», але їх небагато, пару чоловік нам надають, так само людей бракує. Спробуйте мені тільки не взяти чотирьох дебілів…

— Брати можна лише цього, Рожнова, — Притула нервово потер руки, це за ним водилося, долоні свербіли перед кожною такою операцією.

— Усіх можна брати, — буркнув Сташенко.

— Хіба за компанію. Чужа трубка в Рожнова, іншим що пред’явимо?

— Оце! — Сташенко стиснув кувалдоподібний кулак, ляснув ним об розчепірену ліву долоню.

— Максимум до завтрашнього ранку, — погодився з Притулою Глод.

— Тепер навіть придурки вимагають адвоката, і наші цінителі сауни з дівками навряд чи виняток.

— Вони навряд чи парашу нюхали, сцикуни ще, за три години в камері розваляться, зуб даю! — Сташенко потряс кулаком. — Хіба комусь уперше?

— Не треба тут прогнозів, — відмахнувся Калита. — Беремо всю компанію, хоч би скільки їх там милося. Ти, Притула, менше зараз про завтрашній ранок думай. Нам їх тепер закрити треба, і на цьому — все, — долоня лягла на поверхню стола. — Бажано, Сташенко, без стрілянини обійтися, навіть з психологічною метою. Відписуватися за кожне «бабах» тобі ж доведеться, і не забувай — гільзи від казенних набоїв мусиш здавати.

Опери зареготали. Віднедавна хтось розумний завів у них порядок: після кожного застосування табельної зброї, навіть якщо стріляєш угору, попереджаючи злочинця, треба не лише писати обґрунтоване пояснення, а й здавати відстріляні гільзи. Бійців підрозділу «Сокіл», або, по простому, «соколят» це правило чомусь не стосувалося, але вони стріляли нечасто, в основному викручували затриманим руки, розбивали писки та губи, розквашували носи, вибивали зуби, іноді ламали ребра.

— Сташенко, будеш старшим групи. Тільки дивись, не захоплюйся, без фанатизму. Давайте, мужички, часу нема, — Калита глянув на годинника, п’ять пар очей мимоволі метнулися в тому ж напрямку. — Дев’ятнадцята тридцять п’ять. Справді, пора.

Корбут вирізнявся серед оперативного складу «бандитського» відділу тим, що на роботу їздив власною машиною. Щоправда, це була звичайнісінька пошарпана «дев'ятка», але й це виглядало суттєвою перевагою. Звичайно, оперові коштувало чималих зусиль вициганити в начальства машину навіть для серйозної справи, в основному оперативники ходили пішки, пересувалися громадським транспортом, а найбільш нахабні зупиняли таксі, тицяли водієві під носа «корочку», і в більшості випадків таксист завозив, куди треба, хоча подумки, звичайно, матюкався. Корбут не дотримувався правил дорожнього руху, тримав у машині службову блималку, встановив сирену, і міг керувати автом у будь-якому стані сп’яніння. Поки що це йому сходило з рук, бо опер постійно використовував власний транспорт для службових потреб. Йому навіть виписували заради такого випадку казенний бензин, хоча він завів у місті кілька точок, де його «жигуль» заправляли безкоштовно.

На затримання в сауну їхали машиною Корбута. «Соколята» трималися позаду на розшарпаній убозівській «шістці». Про цю машину ходили легенди. Її задля оперативної необхідності десятки разів перефарбовували, в багажнику валялося з півдесятка запасних номерів, іноді причепити номера взагалі забували, але це авто все одно впізнавали: «Диви, знов менти кудись поїхали». Іншого вільного транспорту просто не було, і лишалася надія, що березнева вечірня темрява й дощ природним способом замаскують нещасну «шістку».

— Входи, виходи, — бубонів Корбут, не даючи стрілці спідометра опускатися нижче позначки «80». — Які там ходи-виходи, немає чого перекривати. Просто фразочка красива, — він у силу своїх незначних акторських здібностей спробував зімітувати голос комісара поліції, постійного героя поліцейських серіалів: — Перекрийте всі ходи і виходи, парні! Йєс, сер! Буде зроблено, сер! Муха не проскочить, сер! Тьху, мама дорога! Там є звичайний вхід, є службові двері. З парної вони точно нікуди не подінуться. Візьмемо за муді, як синків, писнути не встигнуть.