Натиснувши кнопку, банкір викликав на зв'язок абонента. Почувши відповідь, привітався. І так само отримав привітання, як завжди – сухе і ділове.

– Лінія не прослуховується, – нагадав співбесідник. – Але, Семене, все одно давай не довіряти випадковим телефонам абсолютно всі секрети. Коротко і по суті.

– Коли коротко – то план працює. Як я і здогадувався, мій водій Микола – міліцейська квочка.

– Перевірено? На шпигуноманію не страждаєш?

– Сам довго не вірив. Але сумнівів уже немає. Тому сьогодні я вже злив через нього інформація про те, що через два тижні повинно відбутися дещо важливе. Тепер менти на низькому старті.

– Правильно. Ти не перемудрив там? Дивись, часто таке буває – шифруєшся так, що в результаті сам себе намахуєш…

– Це геніальна комбінація! – не без гордості промовив Котовський. – Нехай менти чистять зброю та пір'ячко, нехай морально готуються брати мене за зябра. Напередодні «дня Ікс» Микола випадково довідається про час та місце проведення операції. Що саме відбуватиметься – ніхто далі не знатиме. Раз мене пасуть, значить готуються до того, що Нетудимак зібрався серйозну справу замутити. Тому міліція підніметься в ружьйо. Але сюрпрайз у тому, що засідка, яку вони старанно влаштують, чекатиме зовсім не там, де все справді відбудеться. Поки вони підтягнуть свою кінноту до місця, названого моїм водієм-стукачем, ми тим часом спокійно, без зайвого хіпіжу, провернемо оборудку практично в них під носом. Так, як ти і пропонував. Хай потім миють зади після начальницьких пістончиків.

– Логічно, – схвалив банкірів співбесідник. – Простенько, навіть без особливого смаку, зате – ефектно. Майже як обухом по голові. Ну, а після цього що думаєте робити з водієм? Закопаєте чи втопите?

– Втопити, закопати, спалити і попіл розвіяти – один чорт душа піде на небо! – реготнув Котовський. – Тільки хай стукач поживе. Бо якщо я накажу Колю грохнути, менти точно допруть – розкрив я його. А так просто вижену. Доколупаюся до чогось – і викину.

– Не будеш проти, якщо я його підберу? Корисно мати десь біля себе стукача, знати, що він стукач, і так само морочити лягавим голови.

– Запросто! Вважай, домовилися. Ну, все, відбій.

Закінчивши розмову, Котовський витер номер з пам'яті телефону, покрутив непотрібну вже трубку в руці, тоді жбурнув її в смітник. За нею полетіла зіжмакана коробка.

Вмостившись за робочим столом, він вирішив знову розважитись: набрав із стаціонарного офісного телефону службу «Секс по телефону», люб'язно погодився, аби йому передзвонили, і з задоволенням уявив, як міліцейські оперативники зараз слухають цей жіночий еротичний монолог, підвиваючи від збудження. П'ятнадцяти хвилин їм і цього разу досить.

Коли приємний грудний жіночий голос почав свою еротичну моновиставу, Котовський потер руки. Навіть хай лягаві будуть сто разів хитромудрими – ніколи їм його не перемудрити і не дістати.

– Цього мудака мені вже не дістати, – признався майор Павло Шалига майорові Петру Швидкому.

Друзі зустрілися на обіді в барі неподалік від міліцейського Главку. Тут навіть о цій порі не буває надто людно. Народ підтягується переважно ближче до вечора, причому ціни, проставлені в прейскуранті, передбачали – сюди ходять не дешеві алкаші. Викладаючи за горілку, коньяк, віскі чи текілу серйозні гроші, ці серйозні люди мали право розпускати тут язики більше, ніж будь-де. Адже вважалося: ніхто зайвий та надто випадковий сюди не зайде.

Цим користався бармен на прізвисько Джо Кокер, який вважав себе людиною без віку. Дещиця правди в цьом була: ніхто не міг впевнено сказати, скільки років цьому завжди гладенько вибритому, ідеально підстриженому, білозубому та напрасованому чоловікові. Навряд чи менше, ніж двадцять п'ять, але точно не більше сорока.

Правда, дехто з міліцейських оперів при бажанні міг зазирнути в його особисту справу і точно сказати, скільки насправді живе на світі цей вічно молодий чоловік. Справа в тому, що час відчасу він зливав певну інформацію до управління по боротьбі з організованою злочинністю. Зокрема, був на оперативному зв'язку у опера Данченка, хоча про цей факт біографії бармена знало кілька колег опера. Тому часом просили Данченка поділитися «барабаном», за що потім проставлялися Данченку в цьому ж барі, де міліцейські оперативники мали неофіційну знижку.

Власне, через це Швидкий іноді запрошував сюди Шалигу. Посидіти в затишному барі, в центральній частині Києва, та ще й заплатити менше – від такої спокуси відмовлятися не хотілося.

Саме сьогодні, у вівторок, Павло Шалига, випивши двісті грамів коньяку і запивши їх чашечкою «американо», скаржився Павлові Швидкому на свою вчорашню поразку із поганим журналюгою Максимом Біланом.

– Головне, Петя, я ж знаю – він винуватий! Усе було саме так, як нашептали… А посадити сцикуна не можу, хоч ти трісни!

– Аналогічна фігня, – погодився Швидкий. – Я тобі ще коли казав: є досконалі в нас закони. Ось не відмінили б смертну кару, так цей твій писака дужу добре подумав, перш ніж фармазонити в своїй газетці. Я ж читав, до речі…

– Не ти один, – гірко відповів Шалига. – Але що я зроблю, коли вчора справді було легше відпустити його разом з його солоденькою жінкою!

– Чому легше?

– А тому легше, Петю, що за інших обставин я по-любому підставлявся! Послухати ж все збоку, всю оту історію з прибиральницкю і томатним соком – ну бредятина, повна бредятина! Навіть якщо мені повірять, все одно реготатимуть: ось, мовляв, як преса ментів опускає! Вони, тобто – ми з тобою, Петю, такі дебіли, на всякі анекдоти кримінальні справи заводять. Ну, коротше, передбачив я нездоровий гармидер. Ще по п'ятесят?

– Пригощу, як хочеш. Сам поки що ні, від цієї чарки – сухий закон, – попередив Шалений Майор.

– Чого це раптом?

– Бо, Пашо, я, здається, свого банкіра скоро таки прищемлю.

– Іди ти! – Шалига вмів щиро порадіти за друга.

– Зуб даю, – Швидкий закопилив верхню губу, чиркнув себе кінчиком нігтя по краєчку зуба. – Якщо все піде без збоїв у системі, за два тижні я його накрию. А до того часу – як у чекіста: твереза голова і таке інше.

– Ну, за це я вип'ю.

Зробивши знак бармену, майор Шалига дочекався, поки той принесе йому коньяк, взяв бокал, урочисто гойднув ним:

– Бажаю тобі, Петя, таки закрутити своєму банкірові його поганий хобот! Погнали!

Не дивлячись на вчорашню поразку і необхідність цілий сьогоднішній ранок пояснювати доводити начальству, що від сьогодні «Фокус-плюс» припиняє писати про зниклі жіночі трупи, Шалига після коньяку відчув: життя не таке вже й погане.

Максим Бойко, навпаки, зрозумів – погані дні не завжди випадають на понеділки.

Взагалі, шкода від понеділків дещо перебільшена. Принаймні, сьогодні, у вівторок, він з'явився на роботу щасливим від усвідомлення думки, що може з'явитися на роботу, хоча мав учора реальну можливість переночувати у смердючій задушній камері з гратами на вікнах. Проте, щойно він потрапив на очі Валі Заєць, та не без злорадства промовила:

– А ось і третій…

– Ти про що? – не зрозумів Максим.

– Ні про що, жертва міліцейської сваволі. Давайте, ноги в руки – і до шефа. Він усіх вас трьох хоче бачити, всі тільки вашу величність і чекали.

Справді, Костя Бабкін і Сєва Присяжний уже тупцяли під дверима редакторського кабінету. Бойко сподівався перед заходом хоча б порадитися з колегами, але Заєць, очевидно випереджаючи його наміри, швиденько помудрувала з кнопками на телефоні і доповіла:

– Валентине Степановичу, вже комплект!

Тут же Ріг широко розчахнув перед трійцею двері, і нічого не лишалося, як зайти і приготуватися до серйозних розборок.

Коли всі розсілися, шеф традиційно пройшовся по кабінету і так само традиційно почав:

– Значить, мужчини, ситуація в нас є блядською, як сказав колись перший спікер українського парламенту Іван Степанович Плющ, – почав Ріг. – Навіть якщо Іван Степанович Плющ ніколи нічого такого не говорив, цю унікальну фразу треба було вигадати і приписати йому. Розумієте, що відбувається?