Бо Максим і висмикнув його лише тому, що Бабкін – єдиний, в кого був знайомий негр.

Причому не просто знайомий: африканець вважав себе зобов'язаним журналісту.

– Бабкін його на роботу влаштував, – пояснив Сєва.

– Ти не перекручуй фактів, Сєвич, – поправив Костя. – Просто в нього, в Марселя цього, певні проблеми з бізнесом виникли. Чомусь менти саме до нього приколупалися, хоча на базарі під Шулявським мостом таких, як Марсель, десятки. Ну, я колись написав у нашій газеті статейку, називалася: «З джунглів Конго у джунглі Києва». Класна, до речі, статейка вийшла, дам тобі, Коль, колись почитати…

– Коротше, – знетерпелився Зубок.

– Коротше, Марсель тут учився, закохався в когось, одружився. Вдома, в Конго, йому ловити нема чого. Батьки в халупі живуть, йому в нас краще. На кого вчився, тепер не важливо. Факт той, що почав Марсель займатися дрібним бізнесом, аби сім'ю прогодувати. Ну, і на нього якось наїхали. Будку спалили, самого в ментовці відковбасили… Словом, він у нашу газету подзвонив, поскаржився. Мені дівчатка з соціального відділу телефончик підкинули, бо самі не хотіли ним займатися. Я, значить, знаю кількох людей, туди-сюди, темку розкрутив… Свого бізнесу в Марселя далі нема, зате його взяли на роботу, він там, під мостом, місцевою знаменитістю став. Розумієш, так у нього все спалили і окремо працювати не дали б, а так працює з земляками на паях та ще ментів, які його торбили, мало не вздрючили за расизм. Це я до того, Коль, що Марсель тепер мій дружбан чи щось типу того…

– Годиться? – запитав Максим.

– А він того… справжній? – для чогось поцікавився Зубок.

Колеги багатозначно перезирнулися.

– Можеш пальця послинити, – серйозно відповів Бабкін. – І потерти його об щоку. Правда, Марсель не з Кенії, а із Конго, це я тобі нагадую. В Америці взагалі не був. Тільки там такі ж самі, можеш мені повірити – я в Штатах побував, – і для чогось додав: – Двоє дітей у нього. Тільки живе з жінкою на квартирі – теща такого зятя не прийняла.

– Расові забобони, – вставив Сєва.

– Жарти жартами, а цей Марсель краще, ніж зулус, – зауважив Бойко, відчуваючи, що алкоголю йому на сьогодні вже досить, хоча після вчорашніх пригод Ірка навряд чи щось йому закине через коньячно-пивні випари. – Значить, мужчини, виходить у нас, як і було задумано, солідна міжнародна делегація. Бабкін, зможеш умовити свого Марселя назватися пану Чортіву сином американського мільйонера?

– Чого ж сином? – озвався Сєва. – Мілко плаваєш. Давай уже відразу мільйонером.

– Ти бачив хоч одного негра-мільйонера? – Максим усім корпусом розвернувся до нього.

– Майкл Джексон, – спокійно відповів Присяжний. – Або Едді Мерфі. Чому Марсель не може бути власником одного з найбільших у Америці реперських клубів?

– Прокинься, Сєвич! – Бойко не мав жодного бажання жартувати. – На мільйонера він точно не потягне. Сином краще. Син багатого чорного тата, який приїхав сюди наводити якісь бізнес-кінці. Займається індустрією розваг, йєс?

Дивним чином усе відразу зрослося. Легенда тепер виглядала абсолютно правдоподібною.

– Так само, народ, як ми не тягнемо на народних депутатів, – вів далі Максим. – А ось помічниками запросто проскочимо. Знаєш, скільки в одного депутата помічників? І в кожного депутата є бізнес-інтереси. Значить, двоє помічників народних депутатів, журналіст відомої газети і син американського мільйонера, можливо навіть друга американського президента. Годиться така компанія?

Компанія ще добру годину не могла досягти остаточної згоди.

Якщо Сєві Присяжному навіть лестило видати себе за помічника народного депутата, причому – абсолютно все одно, від якої партії, то Костя Бабкін заявив: він не хоче, аби його навіть у маленькому містечку на Полтавщині і навіть один день вважали помічником депутата Верховної Ради України.

– Чому б тобі, Макс, не прикинутися наближеним до політики? – дещо агресивно запитав він. – Сєвичу все одно!

– А мені не все одно! – пішов на принцип Максим.

– Так і мені не все одно!

– Зате ти три місяці писав їм промови і програми. Значить, в разі чого зможеш народ відповідними фразочками завантажити, – не здавався Максим.

– Сам знаєш, я тоді за хату по кредиту був винен, – виправдовувався Бабкін дещо агресивно. – У виборчому штабі добре платили, і головне – не читали цих промов з програмами! Бо я передирав їх у конкурентів, а конкуренти, в свою чергу, потім передирали в нас! Ніхто ж насправді не збирався цього всього виконувати!

– Бачиш! Я навіть такого досвіду шарованки населення не маю! – Бойко стояв на своєму.

– Добре, – спокійно мовив Бабкін. – А чий Марсель?

– Тобто?

– Ну, без кого справа не вигорить? Без Марселя!

– Справа не вигорить для всіх! – втрутився Сєва. – Через твої дурні принципи, Бабкін, ми бабки зараз втрачаємо!

– А чого це – мої дурні принципи? У Бойка що, принципи розумніші?

Справа могла закінчитися, толком не почавшись. Розуміючи це, Зубок із добродушною розважливістю, характерною для мешканців Полтавщини, включився у розмову і легко помирив колег.

– Мужики… Костя, Макс… Якщо в Боженка це діло з моєю допомогою вигорить, він буде вічним спонсором газети. Я своє і без того матиму.

– І що? – підозріло глянув на нього Бабкін.

– А те, що я готовий з кимось поділитися належним мені гонораром. З тим, хто буде менш упертим і готовим до конструктивного діалогу.

– Просто Соломонове рішення! – розвів руками Максим. – Тільки врахуйте: я, мужчини, навіть за додаткову плату не погоджуся грати роль помічника народного депутата.

– Ну а мені, щоб ти знав, зайві гроші зайвими не будуть! – у тоні Бабкіна агресивність помінялася на поважність. – Я промови і програми, між іншим, теж за спеціальне бабло струячив… Коротше, мене абсолютно влаштовує такий правильний підхід!

– Це не зовсім чесно, – озвався Сєва. – Костику, ти ж тільки що залишив людину без живих грошей…

– Зате ми з Марселем забезпечимо йому безбідне майбутнє, чесний ти наш! – швидко парирував Бабкін.

Він уже зрозумів, що занадто нахабно поводиться по відношенню до чужих грошей. Навіть трошки протверезів від такого розуміння. Та відігравати все назад йому не дозволяли, знову ж таки, гонор і гордість.

– До речі, про твого легендарного Марселя, – згадав Максим. – Йому що, платити не треба? Навіть якщо ти його в оренду береш…

– Та ладно! – протягнув Бабкін. – Цей чувак мені взагалі до смерті винен!

– До чиєї? Твоєї? – уточнив Бойко.

– Слухай, ти щось сьогодні аж надто до слів чіпляєшся! – тепер Костя знову зайняв агресивну позицію. – Дивися: негра з-під Шулявського мосту прийматимуть на Полтавщині, як сина американського мільйонера. Нагодують, напоять, причому останнє Марсель дуже любить. До того ж протриматися доведеться максимум до вечора, так, Миколо? – Зубом ствердно кивнув. – І за ці всі радощі йому ще платити треба?

Із тиші, яка запала після цих слів, Бабкін зробив висновок – не всі його доводи подобаються товариству, яке, між іншим, підписалося на спільну з ним аферу. Тому вирішив відіграти назад.

– Ну, раз ви вважаєте… Баксів сто Марселю виділимо… Чи двісті… Скинемося…

– Ніхто скидатися не буде! – відрізав Бойко. – Зі свого підвищеного гонорару виділяй негрові стільки, скільки вважаєш за потрібне. Але врахуй – якщо ти його обділиш, або навіть не так – він вирішить, що ти його нажухав, у нас почнуться серйозні проблеми. Чого далеко ходити? Сьогодні вранці вистава за участю тьоті Галі тебе нічому не навчила?

– До чого тут…

– До того! Візьме тебе цей мавр одного дня за горло своїми чорними ручиськами і так, між іншим, поцікавиться: а чи молився ти на ніч, Костянтине?

Дискусія погрожувала зайти в нікуди. Зубок відчував це дуже гостро, але не мав ані права, ані можливості втручатися в розборки незнайомої йому компанії. Хто знає – раптом у цих київських журналюг так прийнято, зубами все один у одного вигризати. Проте Сєва Присяжний, так само відчувши, що розмова починає ходити по кільцю, рішуче простягнув руку, взяв недопиту пляшку коньяку, хлюпнув Кості й Максимові і зауважив: