Тим часом мер обійняв і відрекомендував наступного.

– А це у нас моя міліція мене береже! Начальник міліції Гліб Жеглов, ха-ха!

– Що, правда Гліб Жеглов? – здивувався Бабкін.

– Це я так із ним жартую, – пояснив мер. – Звуть його справді Гліб Георгійович. Тільки не Жеглов, а Товкач, – він зробив наголос на останньому складі прізвища.

Начальник міліції, привітавшись з усіма гостями по колу, назввся кожному, наголошуючи, навпаки, на першому складі свого прізвища:

– Товкач. Товкач. Товкач. Товкач.

– Між іншим, коли треба – чорта в ступі під землею знайде. Сам, – мер багатозначно підніс пальця догори і коротко обійнявся зі ще одним чоловіком. – А це ось наш, як той казав, сьогоднішній господар, Рикалов Антон Антонович. Цей весь «Тин» і все, що під тином – його. Він чесно сплачує податки, правда, Георгійович?

– Треба в податківців питать, – коротко відповів начальник міліції.

– А чого питать? – Чортів ляснув Рикалова по плечу. – Раз працює – значить, платить!

Власник ресторану «Тин» зовні дуже нагадував кримінального авторитета десятирічної давнини, яких дуже часто грає в російських серіалах актор Ігор Ліфанов. Зубок ніби прочитав Максимові думки, промовив тихо:

– Це – наш головний бандит. Тільки він уже давно не бандит. Колись кіоски в місті контролював. Потім міський базар у карти виграв. Ну, тепер ось котролює, крім базару, кілька ресторацій і сауни…

– І всі вони відкрито дружать? Мер, воєнком, головний мент, колишній бандит?

– А чого ти дивуєшся? Не воювати ж їм… У одному місті живуть, одну справу роблять. Знаєш, як Товкач начальником міліції став?

Приятелі зупинилися, аби трошки відстати від гурту.

– Значить, Товкач замом начальника був. А колишній начальник міліції почав забагато хотіти від Антона. Антон, ясно, платив, тільки начальник у якійсь момент зажрався. Ну, Рикалов одного разу тому начальнику хабаря зеленого заслав. А потім із його ж подачі ті, кому треба, про це дізналися.

– Підстава? – уточнив Бойко.

– Класична! – голос Колі звучав гордо. – Заловили колишнього начальника на гарячому. Тільки чомусь не посадили. Я чув краєм вуха, була домовленість – його не чіпають, він тихенько з міста линяє, а Товкач у його крісло сідає. І всіх наш Товкач зараз влаштовує. Його чотири роки вже не міняли, прикинь?

– Н-да, стабільність тут у вас, – зітхнув Максим. – Кину все, переберуся сюди. Рикалов офіціантом візьме?

– Вирішимо питання, – серйозно відповів Зубок.

Всі питання, як колективні, так і приватні, почали вирішуватися вже після третьої чарки.

Тут, у вихорі тостів, Бойко знову почав сприймати дійсність лише яскравими фрагментами.

… Ось Оксана Чортів про щось щебече з Марселем, підливаючи йому коньяку. При цьому її рука поводить себе під столом чимдалі, тим сміливіше. Марсель не заперечує ні проти чого, тільки киваючи, мов китайський бовдур…

… Ось почалися танці під магнітофон. Марсель і Оксана Чортів, забувши про все і ні на кого не звертаючи увагу, вистрибують у центрі кола танцюристів, мов два молоденьких цапки: один – смолисто-чорний, інший – яскраво-білий. Танцюють, правда, не всі: начальник міліції Товкач і воєнком Аніфанов, прилаштувавшись у кутку столу, випивають і говорять про якісь серйозні речі, час відчасу смикаючи один одного за рукави піджаків…

… Ось Рикалов і Товкач уже біля барної стійки, мирно випивають і ведуть дуже мирну розмову. Тим часом грає повільна музика: група «Лісоповал» зі своїм хітом «А белый лебедь на пруду качает павшую звезду». Оксана Чортів буквально прилипла до Марселя, і навіть п'яному оку помітно – ще трохи, і ця пара почне цілуватися взасос…

… Ось ресторанна зала здригається від гуркотіння улюбленої мелодії всіх часів, народів та ресторанів «Сім сорок», під яку зазвичай виконують танок із хустинкою. Всі учасники дійства тримаються за руки і стрибають по колу, один, із хустинкою в руці, танцює в середині кола, і робить вибір – кого хоче поцілувати, перед тим і махає хусткою. Відмовлятися не можна. Обраний теж виходить у коло, якійсь час пара пляше, тоді хустинка розстілається на підлозі, на неї обидва танцюристи стають колінами, цілуються, а потім свій вибір уже робить той чи та, кого вже обрали раніше. Партнер же знову повертається до гурту. Коли хустинка перейшла до Чортіва, він гоголем пройшовся з нею по колу, махнув нею перед своєю донькою. Оксана вибігла в коло, швидко цмокнула батька, схопила хустинку і майже відразу висмикнула в коло Марселя. Коли обоє стали на коліна на розстелену хустинку, Оксана Чортів уже без сорому та обмовок буквально впилася йому в губи.

… Ось усі знову за столом. Нестрункій п'яний хор виводить «Ой, чий то кінь стоїть». Правда, єдності між співаками нема: частина людей вперто виконує «Ой, на горі два дубки». Дивно, але така різниця в смаках не заважає нікому доспівати до кінця ту пісню, яку кожен із співаків обрав…

… Ось воєнком Аніфанов обнімається з Марселем і вимагає, аби їх сфотографували разом. Але коли виринає чоловік із фотоапаратом, Оксана виштовхує воєнкома з кадру і почуває позувати з Марселем. Воєнком намагається втиснутися третім. За столом тим часом знаходять спільну мову і дружно гаркають: «Розпрягайте, хлопці, коней»…

… Ось начальник міліції хоче подарувати Мерселю свою краватку…

Максим не помітив, коли і куди зникли з-за столу мер міста і власник ресторану.

Мер міста і власник ресторану зачинилися в кабінеті Рикалова.

Якби на них зараз хтось глянув збоку, не повірив би, що один із них цілий день тільки те й робить, що піднімає тости і випиває, а другий за вечірнім столом не відставав від начальника міліції та воєнкома. Обоє виглядали дуже тверезими і дуже серйозними. Обоє тримали в руках склянки, на півтори пальця, як у американському кіно про гангстерів, наповненому бурштинового кольору віскі. Сама ж пляшка віскі, з якої наливав хазяїн кабінету, стояла посеред столу, між чоловіками.

Саме так – між чоловіками.

Скинувши непотрібні папаери на підлогу, Чортів і Рикалов примостилися просто на столі.

– У мене молодша донька – студентка, – говорив Антон Рикалов. – Я її сам хотів у Америку відправляти. І тут – такий випадок. Гріх втрачати, Івановичу.

– А я тут – мер, – тримався свого Ілля Чортів. – Навіть у твоєму кабінеті і на твоєму столі – все одно мер. Це я його тобі в кабак привіз.

– А я, – Рикалов сьорбнув віскі, – перестану в бюджет перераховувати стільки, скільки перераховую зараз. Знаєш, що буде, коли я дам команду не перераховувати тобі в міській бюджет? Зберу кількох очкариків, вони так усе порахують, щ ти побачиш, Івановичу. Як по моєму бізнесу вдарила світова економічна криза.

– А у мене, – Чортів теж зробив ковток, – донька в дівках засиділася. Бачиш сам – діти вже познайомились і подружились.

– А моя молодша донька англійську мову знає! – виклав черговового козиря Рикалов.

– А моя з ним без мови – язиком говорити буде! – у Чортіва теж були козирі в цій грі. – І своїм язичком швидше з ним порозуміється, ніж твоя з ним – своєю англійською мовою!

– А моя молодша – молодша за твою! – не здавався Рикалов.

– А я – мер! – все одно Чортів тримав козирного туза в цій грі. – І все, як той казав!

– ДА?

– ДА!

Як людина, котра виграла свого часу в карти міський базар, Рикалов визнав – бити козирного туза можна тільки джокером, але джокера в цій колоді нема.

– Нехай, – здався він, проте остаточно зброю не склав. – У такому разі – сам знаєш, як такі справи робляться! Згоден?

– По руках. Скільки?

– Цього разу тариф подвійний, – Рикалов допив свій віскі. – Враховуючи критичний вік твоєї доці, критичні обставини і економічну кризу загалом.

Чортів покрутив свою склянку в руці. Йому раптом стало чомусь шкода Рикалова – адже вони від самого початку грали не на рівних.

– Може, в нього, Марселя цього, який брат є? – безнадійно запитав він. – Будемо родичами…

– А ми хіба чужі? – наїжачився Рикалов.