– Звідки інформація? – спитав Рикалов.

По суті, Микола повторював усе по третьому колу персонально для нього. Спочатку він усе розповів Чортіву, той негайно викликав до себе в кабінет ділового партнера, і коли Рикалов примчав, Зубок виклав йому все.

– Максим… той журналіст, що з нами приїздив… Він Марселя до себе ночувати забрав, бо не хотів у такому стані самого пускати… Вчора ж усі хороші такі поїхали…

– У нього охорони не було? – недовірливо запитав Рикалов. – Син мільйонера – без охорони?

– Не знаю… Він же сюди без охорони приїхав… У приватних справах, інакше б тато відстежив, знаєте, як вони там своїм синкам руки в'яжуть, пересуватися вільно не дають…

– Скільки вимагають? – у Рикалова прокинувся професійний рекетирський інтерес.

– Не знаю я… Мені Макс дзвонив із автомата, каже – з домашнього та мобільного боїться, можуть слухати. І говорив коротко.

– Як Марселя викрали? Як узагалі все це сталося? – не вгавав Чортів. – Що там у них у Києві взагалі робиться?

– Та не знаю я! – у щирості Зубка не виникало жодних сумнівів, і обоє, мер і бандит, це бачили.

– Добре…, – промовив Рикалов. – Нічого доброго, але… Чому Бойко твій саме тобі подзвонив?

– Ну як… Ми ж разом тут були… І потім, він сам розгублений…

Чортів грюкнув кулаком по столу.

– Не треба було його відпускати! Ось чуло моє серце! – він знову грюкнув. – Або хоча б сказати Товкачу, щоб машину міліцейську до самого Києва в супровід дав!

– Ми б так само вирішили проблему. З транспортом, з охороною. І що тепер? – він глянув на мера.

– Що тепер? – запитав Чортів у Зубка.

– Не знаю, – чесно відповів той.

– Ти нічого не знаєш! – безнадійно махнув рукою Рикалов. – Значить, так: я спробую свої київські зв'язки підняти. Хоча, якщо від серйозних людей була команда нікого не підключати…

– Як той казав, часи вже тепер не бандитські, нє? – мовив Чортів. – Не будуть же Марсельку різати на шматки… Для чого серйозним людям міжнародний скандал, тим більше – з Америкою. І бабла багато не запросять. Думаю, розуміють – краще трошки, зате надійно…

Рикалов подивися на мера – і той відразу замовк. Тепер дві пари очей дивилися на Колю Зубка.

– Не затримую, – сухо сказав міський голова тоном бригадира передової тракторної бригади.

Коли Зубок швидко вийшов з кабінету, щільно причинивши за собою двері, Чортів побарабанив по столу товстими пальцями, замислено і одночасно – з надією глянув на співбесідника.

– Ми можемо щось зробити?

– Для кого? Для негра, якого вкрали якісь київські відморозки, чи для тебе – ти ж, типу, зятя втратив…

– Якщо ми з тобою, дядьку, витягнемо сина американського мільйонера з задниці чи де він там сидить, він, а заодно – і татусик його, будуть нам із тобою зобов'язані, хіба не так? – Рикалов кивнув на знак згоди. – Значить, на моїй Оксані цей Марсель одружиться автоматично. Ну і твою меншу вже якось прилаштуємо. Коротше, візьмемо Америку і нагнемо її, хіба не так?

Антон Рикалов кивнув, витягнув із кишені мобільник.

– Це сталося не на нашій з тобою території, Івановичу, – з жалем промовив він. – Ось де головний головняк. Але спробую щось вирішити. Свисну декому, хай послухають-понюхають по столиці…

Максимові Бойку того вечора довелося слухати занудні нотації дружини.

Повернувшись із роботи, вона побачила чоловіка вдома, у спортивних штанях і капцях на босу ногу, в кріслі перед телевізором. Між кріслом і телевізором стояв скляний журнальний столик, на столику – почата пляшка коньяку і чарка. Поруч, просто на столику, лежала купка апельсинових шкірок – Бойко ласував цитрусовими під «Закарпатський».

Якби він учора не приперся глупої ночі на рогах, Ірина Бойко ще б промовчала. Якби сам на сам із пляшкою Бойко не сидів уже другу добу, вона б навіть запитала, що святкуємо і приєдналася. У тому, що чоловік тепер святкує, а не переповнений скорботою, було видно із його розслабленої та абсолютно задоволеної пики.

Саме ця пика і вивела Ірину Бойко з себе: скинувши туфлю, вона прицілилася і метнула нею, цілячись у пляшку і влучивши. Не закоркована пляшка повалилася на підлогу, коньяк вилився на паркет.

– Дура! – гаркнув Бойко і рибкою пірнув з крісла на підлогу, намагаючись врятувати хоч щось із пляшки.

Друга туфля, спрямована йому в голову, пролетіла над маківкою.

– Ти чого, ідіотка! – рявкнув Максим, визираючи з-за крісла.

– А ти чого, придурок! – крикнула навзаєм Ірина. – Скільки вже це терпіти?

– Що – «це»? От скажи, що – «це»?

– Бухалово твоє, алкоголік! То він з артистами, то купу народу в хату затягує разом із чорним бомжом, тепер – просто так! Тихо сам із собою!

– Твій побутовий расизм, Ірино Миколаївно, в європейській державі, якою намагається стати Україна, абсолютно не доречний! – спробував пом'якшити ситуацію Бойко.

– Ага! А твій, значить, побутовий алкоголізм – це нормальне явище в європейській державі? Взагалі, ти не був на роботі ці дні. Знаєш, як зараз, у кризові часи, важко її знайти і легко втратити?

– А ти знаєш, – Максим звівся на ноги, стискаючи в руці пляшку з решками коньяку, – що позавчора той, кого ти так гонорово обізвала чорним бомжем, наштовхнув мене на одну геніальну ідею? Яка вчора була успішно реалізована, а сьогодні, коли ситуація мало не вийшла з-під контролю, ось ця голова, – він постукав себе по лобі, – придумала, як врятуватися. І ситуація не просто розрулилася, Ірино Миколаївно: переможець таки отримав усе!

– Куди знову вляпався? – підозріло запитала Ірина. – Що ти там отримав і кого переміг?

Максим не поспішав. Театрально налив собі «Закарпатського». Демонстративно випив, жестом показавши дружині, що п'є за її здоров'я. А потім підійшов до книжкової шафи, під супровід маршу, який вибринькував губами, витяг стареньке видання «Хатинки дядька Тома», звідти – білий довгастий конверт.

Купюри з портретом американського президента Беждаміна Франкліна він тримав у руці віялом. Потім неквапом розклав їх на столику, відсунувши пляшку і взагалі скинувши на підлогу апельнинві шкоринки.

– Скільки тут? – вичавила з себе Ірина, хоча насправді першим запитанням у тких випадках мусить бути: «Де ти взяв?»

За дві години, лежачі в ванні, повній запашної піни, подружжя Бойків допивало просто з горлечка «Закарпатський».

Спочатку Максим підніс горлечко до губів Ірини, потім вона притулила пляшку до чоловікових вуст. Згадавши його розповідь, зокрема – уявивши, як Марсель цілується з воєнкомом Аніфановим, Ірина не витримала – вкотре за цей час вибухнула істеричним сміхом.

– Ну, а що тоді? Коли той чортів мер виторгував собі зятя в друга-бандита?

– Ось тоді, Ірко, справді нависла реальна загроза. Нам усім могли вкрутитися гайки. І тоді я, – Максим ляснув себе по лобі долонею, – придумав, ніби нашого негра вкрали. Витримав добу, навіть трошки більше. Сьогодні після обіду подзвонив туди і пояснив: усе хокей. Батько-мільйонер без скандалу переказав потрібну суму на якійсь рахунок, Марселя відпустили. Хто його викрадав – невідомо, мільйонер не хотів утягувати в історію правоохоронні органи. Американські б він ще втягнув, а ось наші, українські, гм… На це купилися: з нашими ментами і навіть з нашою службою безпеки ніхто навіть у нас мати справу не хоче. Не те що людина з-за океану. Коротше, без шуму все вирішили, бо викрадачі запросили толерантну суму. Саме для того, аби все без шуму і вирішити.

– Знаєш, – визнала Ірина, – я б сама в це на раз повірила…

– Ще не такому вірять, – погодився Максим. – Тепер тато, значить, заховав свого Марселя в посольстві. А завтра синок разом із ним повертається назад до Америки. Всі контакти з ним обмежені, так що нехай дочка мера, пані Оксана Чортіва, лупить своєю білявою головою об стінку!

– Е, я теж білявка! – Іра дала чоловікові жартівливого легенького щигля. – Слухай, а ну як вона, Оксана ця, сюди прискаче? В посольство, наприклад…