А того ж таки липневого ранку інша українська сім'я проходила серйозне випробування на міцність.

Коли Максима вивели з міліції, зняли наручники і передали Шализі, він не сказав ані слова. Зате майор коротко і ясно пояснив йом деякі речі. Зрозмівши їх глибинну суть, Бойко вмостився на задньому сидінні його машини поруч із Ірою і подружжя мовчало весь час, поки їхали до Києва.

Та коли, подякувавши рятівникові, піднялися в квартиру і зачинили двері, Максим дав волю почуттям та праведному гніву.

– Отак, значить, у нас все відбувається! – кричав він, міряючи кроками велику кімнату. – А я тут думаю, хто ж це в нас така хвеська язиката! Тобі, виходить, і слова сказати не можна! Відраз язиком своїм дурним ля-ля-ля!

– Ти чого…, – спробувала боронитися Ірина.

– Того! Мені майор сказав: запитав у тебе, звідки ці козли могли про все дізнатися, ну ти йому і ляпнула – поджружкам похвалился! Ті Києвом рознесли, а в Києва, блін, вуха здоровенні! На Борщагівці чхнеш, а на Троєщині тобі «на здоров'я» скажуть! Це вже не перший раз таке, тільки я чогось не міг подумати на рідну жінку! Язика собі відкуси!

– А ти з задницю себе вкуси, гадина! – перейшла в наступ Ірина. – Це ти замість «дякую», морда твоя погана! Якби не я, ти б зараз гнив знаєш де!

– Та якби не твій язик поганий, як б туди, де мало не зогнив, не потрапив би ніколи! І взагалі – бач, вирядилася! – тільки тепер Максим звернув спеціальну увагу на зовнішній вигляд дружини. – Лягавий цей, Шалига, що – за «спасибі» весь цей час мене відпускає і витягає?

Зрозумівши, до чого веде чоловік, Ірина аж почервоніла від праведного гніву. Чого-чого, а такого від Максима вона не чекала.

– Ти на що це натякаєш? Ах ти ж скотина така! Ти на що натякаєш?!

Невідомо, як далеко б зайшла їхня сварка цього разу, якби в неї не втрутився телефонний дзвінок.

Максим вилаявся і зірвав трубку з важеля.

– Слухаю! Кому робити нема чого!

– Це я слухаю! – почулося в трубці. – Вже півгодини вас слухаю! Дайте доспати нормально, в нас тут діти! І нам на роботу! Якщо зараз не припините волати – міліцію викличу! Так і знайте, все!

Хто з сусідів це був, Максим зопалу не розібрав – кинув трубку, та сваритися далі вже розхотілося. Як, власне, і вибачатися: все ж таки Ірина своїм язиком створила йому проблеми. З яких вибрався хоч і не без її участі, проте все одно – дивом.

Тепер спливли з пам'яті інші подібні випадки, коли дружина не могла стримати свого язика за зубами. Не такі, звичайно, серйозні, але все одно – мало приємні. Якщо почати зараз усі ці випадки перераховувати і пригадувати…

Нема для кого: Ірина, голосно грюкнувши дверима, зачинилася в спальні.

Сьогодні він точн спатиме на дивані в залі – це раз. Завтра, мабуть, теж – це два. Поїздка за кордон під загрозою зриву, Ірка може піти на принцип і відмовитися – це три. Взагалі, коли їй щось потрапить під хвіст…

Словом, Ірина станнім часом почала погрожувати розлученням. Це – чотири.

– Та пішли ви всі…, – крізь зуби промовив Максим.

Більше нічого йому не лишалося.

Майор міліції Петро Швидкий, якого навіть через сто років кримінальні злочинці планети Земля будуть згадувати як Шаленого Майора, подивився спочатку на опера Немировича, тоді – на Данченка, його незмінного напарника.

Вірніше, його погляд блукав не стільки по операх, скільки стрибав із кулака на кулак. Доповідаючи останні новини з переднього краю боротьби із банкіром Семеном Котовським, організатором кримінальних схем для успішного відмивання мільйонів, отриманих від незаконного обігу наркотиків, обидва оперативники стиснули правиці в кулаки. Цей жест красномовно показував, де саме в оперів відтепер знаходиться і Котовський, і вся його шайка-лійка.

Надиханий прикладом та ентузіазмом підлеглих, Шалений Майор і собі мимоволі стиснув руки в кулаки. Спочатку – праву, ввігнавши нігті в долоні, потім – ліву.

– Значить, кажете, отут він у нас? – Швидкий підніс кулаки на рівень грудей.

– Так точно! – Немирович і Данченко не стрималися – стукнули один одного кулаком об кулак, наче підлітки, мавпуючи негрів-реперів.

– Повторимо ще раз, – Шалига розтиснув лівий кулак, хлопнув правим кулаком у розчепірену долоню, тоді, видно, зачудувавшись звуком, повторив так іще кілька разів. – Те, до чого ми вже давно готуємося, відбудеться завтра вдень.

– Не просто вдень – серед білого дня, рівно о дванадцятій нуль-нуль, – уточнив Немирович.

– Це в них фішка така: серед білого дня мільйонами ворочати, – пояснив Данченко. – Принаймні, я так собі зрозумів.

– Знущаються, падлюки, – додав Немирович. – Зовсім уже страх загубили.

– Отже, завтра рівно о дванадцятій нул-нуль спеціальний кур'єр, якого ми не знаємо, передасть іншому спеціальному кур'єру, якого ми теж не знаємо, крупну суму готівкою, – підсумував Швидкий. – Очевидно, це буде мільйон доларів США. Далі цей лимон легалізують, розкидавши по різним рахункам у певні відділення банку, який належить Котовському. Ще раз, мужики – інформація перевірена?

– Сто пудів, – кивнув Немирович. – Коля, особистий водій Котовського, маякнув. Як домовлялися, він же наш штірліц у ворожому тилу. На сороковому кілометрі Житомирської траси кемпінг є. Ресторан, сауна, окремі номери…

– Бордельєро, коротше, – вставив Данченко. – Ми заклад пробили через колег по області. Ще той гадючник. Контролює його такий собі Муса. Його персону теж встановили. У дев'яностих роках трошки постріляв, потім, коли прийшла пора брати за зябра, дуже вчасно кудись зник на кілька років. Повернувся, коли всіх основних бандитів або посадили, або постріляли. Тепер у Муси охоронна фірма, надає послуги тільки дуже важливим персонам. Словом, повне досьє на нього вже готове…

– Чув я про Мусу! – відмахнувся Шалений Майор. – Це ви, молодь, про нього лише в архівних папірцях читали. У Муси, аби ви знали, особлива прикмета є.

– Там не написано, – зауважив Данченко.

– Ясно, що не написано! – реготнув Швидкий. – Це ж вам не половина вуха підстрелена чи там шрам на щоці… Той, кого називають Мусою – паталогічно жорстока особа. Натуральний садист, отримує задоволення, катуючи людей. Особливо не пощастить жінкам, які потраплять в коло його професійних інтересів. Ох! – майор азартно потер руки. – Заловити б мені його на гарячому! Знаєте, по скількох нерозкритих справах проходить цей Муса? – Швидкий замовк, щось складаючи в голові. – Сам точно буде?

– Коля каже – ніби так.

– Хоче, значить, процес проконтролювати… До речі, відомості про Мусу – точні? Нічого не плутаєте?

– Це ім'я називав Котовський, – пояснив Немирович. – Коля почув…

– Переплутати нічого не міг? Чи недочути?

– Мене там не було, – знизав плечима Немирович. – Тільки ж Коля наш такий переляканий – навряд чи збреше.

Швидкий знову потер руки.

– Ну, все складається так, як у народних казках із хорошим кінцем! В одному місці Котовський, Муса, до якого купа питань, і два кур'єри з купою грошей явно кримінального походження. Значить, впізнати ми їх не зможемо все ж таки?

Оперативники перезирнулися і розвели руками.

– Вибачте, товаришу майор. Цього наш агент не знає.

– Не горе, – заспокоюючи швидше сам себе, ніж підлеглих, промовив Швидкий. – О дванадцятій нуль дна по моїй команді беремо всіх, хто буде в тому кемпінгу. Оточимо територію – комар не пролетить. І там уже розберемося.

Шалений Майор був готовий до вирішального бою. Лишалося дочекатися завтрашнього дня.

Банкір Семен Котовський теж був готовий до бою.

Правда, завтрішня операція була для нього не вирішальною, а лише початковим етапом. Тенета він розставив акуратно, і був задоволений сам собою: так тонко злив своєму водієві, ментівському стукачеві Миколі, потрібну йому інформацію, що той у якійсь момент навіть не міг приховати радощів. Хоча і старався з усієї сили вдавати, ніби йому не цікаво, про що шеф говорить по телефону. Треба віддати Миколі належне: якби Котовський не мав достатньо доказів, що його особистий водій насправді – засланий міліцейський козачок, він навіть не відзначив би особливої зацікавленості з його боку. Микола хоч і не професіонал, але все одно діяв досить акуратно як на дилетанта.