Вже за пару годин Ірин Бойко поміняла свою думку.

Як називається це справді затишне місце – вона не знала, не спитала і, трошки освоївшись, уже не хотіла. Для себе вона вирішила: нехай воно називається малесеньким Раєм. Таким собі окремо взятим райським куточком. Довкола розкинувся сосновий ліс, в залі ресторану, куди вони спустилися, грала жива музика. Велике світло під стелею не горіло: на кожному столику стояла невеличка лампа і підсвічник, зроблений під ампір. Ірина помітила: ніхто з відвідувачів лампою не користується, всюди палахкотять свічки.

Живий вогонь, жива музика.

Навіть у часи, коли вони з Максимом познайомилися і він таки намагався влаштувати для неї якісь оригінальний вечір, про подібну розкіш – побути серед лісу в затишку при свічках – вона навіть не мріяла. Хоча жіночі журнали писали: кожна жінка заслуговує на таке свято. І бажано не раз у житті, а раз на тиждень. Причому не обов'язково шукати щедрого чоловіка. Який би влаштував таке свято: сучасна активна жінка цілком здатна зробити це для себе сама.

Побачивши, куди їх привіз джип, Ірина розсердилася на Максима: в такому чудовому місці не ходять у джинсах та простеньких футболках і блузках. Той нічого не відповів, і дуже швидко Ірина зрозуміла, чому: в номері – «люкс», який призначався їхній парі, на них уже чекали елегантний чоловічий костюм і, що найбільше потішило Іру, вечірня сукня. Бойко пояснив: можна не вдягати, якщо не сподобається, і він костюм не вдягне – жаркувато. Та Ірина негайно приміряла сукню, переконалася – це її розмір, і наполягла, аби Максим вдягнув хоча б брюки та сорочку з коротким рукавом, краваткою і піджаком справді можна пожертвувати.

Поцікавилася, звідки тут знають її розмір. Почула у відповідь: він подзвонив і сказав по телефону. А звідки ж він знає, запитала Ірина. Виявляється, Максим дзвонив якійсь із її подружок, з якою дружина ходить по магазинах, пояснив, що хоче зробити жінці сюрприз, ось вона і сказала. Який саме сюрприз – не пояснив. «Правильно зробив», – подумала Ірина.

Коли подружжя Бойків повечеряли, випивши при цьому пляшку грузинського вина, Ірина, нарешті, визнала:

– Все дуже класно, Максиме. І якщо ти всякий раз, образивши мене, будеш у такий спосіб просити пробачення, то я тобі дозволяю посилати мене, куди завгодно, десь так раз на місяць.

– Правда? – посміхнувся Бойко.

– Правда. – відповіла його дружина.

– Тоді давай за це вип'ємо. Замовити ще вина?

– Мабуть…, – Ірина повела плечима. – Коли чесно, я не зовсім знаю, як треба себе поводити…

– Тобто?

– Я ж не так часто буваю в подібних райських куточках. Може, тут якісь особливі правила…

– Я теж не часто буваю в таких райських куточках. – посміхнувся Максим. – Але кажу тобі: якоїсь спеціальної поведінки від тебе тут ніхто не чекає. Звісно, не треба бити посуд і голосно матюкатися…

– Хто це б'є посуд і голосно матюкається? – підозріло запитала Іра.

– Це я так… Взагалі… Може, потанцюємо?

Ірина подалася вперед, аби опинитися до чоловіка ближче.

– Знаєш… Вибач, що нагадую… Але тюремні камери на тебе і твої манери вплинули явно позитивно.

– Якщо такі місця на когось впливають позитивно, – заважив Максим.

– А справді – запроси мене танцювати…, – ця ідея сподобалася Ірині. – Ми ж сто років не танцювали… Тільки крім нас тут, здається, ніхто не танцює…

– Значить, покажемо приклад іншим.

Бойко витер губи серветкою, підвівся, підійшов до Ірини, кивнув і простягнув руку. Вона взяла його руку в свою, відповіла посмішкою на посмішку і підвелася.

Але потанцювати в них не вийшло.

Не встигли вони зробити кількох кроків у бік відритого майданчику в середині ресторанної зали, як шлях їм заступили двоє чоловіків. Один носив окуляри в тонкій оправі, обличчя другого прикрашала мушкетерська борідка. Обидва якщо і випили, то дужу-дуже трошки.

– Добрий вечір! – привітався чоловік із борідкою.

– Добрий-добрий, – відповів Максим. – Проблеми?

Ірина помітила, як раптом напружився її чоловік. Ще не розуміючи, чим може загрожувати їм ця зустріч, вона інстинктивно притулилася до Бойка.

– Жодних проблем, – поспішив заспокоїти їх чоловік із борідкою.

– Вибачте, що втручаємося в вашу інтимність, – додав чоловік у окулярах. – Тільки в нас тут виникла суперечка. І нам потрібна стороння людина.

– Для чого? – сторожко запитав Максим.

– Незалежний експерт, – чоловік з борідкою простягнув йому руку. – Саша.

Тим часом чоловік у окулярах підхопив руку Ірини, торкнувся її губами, і молода жінка мимоволі відзначила: вони в очкарика досить м'які.

– Артем.

– Максим, – назвався Бойко. – Це – моя дружина Іра. А що…

– Не бійтеся, люди, нічого кримінального, – розвіяв його сумніви Артем. – Просто розсудіть одну нашу суперечку. Для цього треба вийти на двір.

– Люди, це лише десять хвилин, – додав Саша. – Ну? З нас при будь-якому вирішенні проблеми пляшка такого самого вина.

Він дав щигля пляшці, вже спорожненій Бойками.

Максим глянув на Ірину. Вона знизала плечима. Кінець кінцем, тут не таке місце і не така атмосфера, аби їх обох з доброго переляку втягували в якусь аферу.

– На вулиці, мабуть, комарі, – сказала Ірина.

– Це єдине, що вас хвилює? – здивувався Саша. – Я готовий ганяти від вас комарів до кінця свого життя, ось тільки ваш шановний чоловік навряд чи дозвлить…

– Комарів ганяти – легко! – посміхнувся Бойко.

Ірина вбила чергового комара на щоці. Довкола вже поволі сутеніло. Стояла тиша, пахло сосною.

Нові знайомі завели Максима з Іриною кудись за будинок, з тильної сторони. Саша видобув із кишені свого піджака апельсин, підкинув його на долоні.

– Ситуація, друзі, проста, як оцей апельсин, – він увігнав у шкоринку фрукта наманікюрені нігті, почав його чистити. – Мій друг Артем рік тому приїхав сюди вперше. Він святкував якусь урочисту подію. Не пам'ятаю, чи дружина пішла від нього, чи він – від неї, результат все одно один – мій друг Артем напився до стану, до якого ділові люди зазвичай не дозволять собі напиватися. Ось у такому стані мій друг Антон вилив десь тут, – Саша обвів рукою довкола, – пляшку дорогого коньяку. Вилив. Під дерево.

– Якого коньяку? – вирвалося в Максима.

– Французького. Справжнього. «Корвуазьє». Чи правильно – «Курвуазьє»?

– Тобі аби все про курву, – буркнув Артем.

– Для чого він це зробив? – не зрозуміла Ірина.

– Аби я, Ірочко, знав, – чесно признався Артем. – Повірте мені, в такому стані я міг начудити набагато більше і серйозніше. Що, власне, вже кілька разів мало місце.

– Але, друзі, дурість та дивацтво мого друга Артема полягає не в тому, що він вилив пляшку коньяку на землю, – пояснив Саша. – Навіть не в тому. Що він забув це місце. А в тому, що він переконує мне: пляшка пустила коріння.

За той час, поки говорив, він дочистив апельсин. Шкоринки зсипав у кишеню свого піджака. Сам апельсин розламав, простягнув кілька скибок Ірині, кілька – Максиму, решту розділив із Артемом навпіл, відправив свою частку до рота і смачно заплямкав.

Сутінки спустилися вже достатньо для того, аби максим не міг чітко розгладіти виразу облич цих дивних незнайомців.

– Я зрозумів, – промовив він нарешті. – Ви або зараз п'яні, мужики, або були п'яні рік тому.

– Мені, до речі. така поведінка дуже знайома. – додала Іра.

Артем прожував свою частину апельсина, витер губи тильним боком руки.

– Молоді люди, я не бачу в цьому нічого дивного. Рік тому, звісно, ми були ще які гарні. Але сьогодні мені стукнула в голову одна цікава думка. Ви чули про такого поета Булата Окуджаву? Він виконував свої пісні під супровід гітари…

– Про Окуджаву всі чули, – відповів Бойко дещо ображено. – Мої батьки, наприклад, його часто слухали… Навіть часом співали на кухні, коли в нас гості збиралися.

– А мої – ні, – вставила Ірина. – Хоча я теж знаю, хто такий був Булат Окуджава. Тільки до чого ви його зара всує згадали?