– Поки що нас із тобою ні на чому не розвели, – цілком справедливо відзначив Бойко. – Навпаки, он уже офіціант нам пляшку на стіл поставив. Не хочу загосрювати на цьому увагу… Але знаєш, скільки вона коштує, тим більше – тут?

– Їм для чогось потрібі були глядачі! – вперто вела своє Ірина, навіть танцювати припинила, і тепер вони стояли і дивилися один на одного під музику. – Цими глядачами стали саме ми. Може, – вона раптом озирнулася в бік їхнього столика, – вони так ненав'язливо підсунули нам отруєне вино?

– Ти серйозно?

– А як же! Слухай, раптом ці бандити, ну, з Полтавщини, тебе в такий спосіб дістати хочуть? І мене заодно?

– Не мели дурні…

– Не дурня! – тепер Ірина налаштувала себе досить серйозно. – Я не питиму того вина. І тобі не раджу. Взагалі… Не подобаються мені чимось ті двоє коміків. Наче в кіно… Як Пьєр Рішар і Депардьє.

– Ну, припустімо, Депардьє не комік, а друг президента нашої держави. В президента нашої держави не може бути друзів-коміків…

– Тоді як Нікулін, Віцин і Моргунов!

– Наших Саші і Артема було двоє…

– Ну тебе, з тобою не цікаво! – Ірина напівжартома легенько відштовхнула чоловіка від себе. – Як клоуни Бім та Бом, годиться?

– Приймається! Ми танцюємо чи йдемо?

Музика тим часом закінчилася, і в подружжя Бойків не лишилося вибору. Підвівши дружину під руку до столика, Максим блазнювато вклонився.

– У нас на шкільних танцях такий був порядок: звідки взяв дєвушку, туди її назад і постав.

– Зовсім не уявляю тебе на таких танцях, – Ірина роззирнулася і Максим навіть у напівтемряві залу помітив – вона раптом стривожилася.

– Що сталося? – запитав швидко.

– Нічого… Бачиш?

– Що – «бачиш»?

– Вірніше – не бачиш?

– Бачиш, не бачиш… Кого?

– Наших Біма з Бомом. Вони так і не повернулися сюди.

Мимоволі Максим теж глянув у різні боки. Справді, Саші з Артемом у залі не помічался.

– То й що? Пішли люди по своїх справах… Побавилися в невідомі нам ігри – і пішли. Може…

Та він не договорив. Бо враз перехопив погляд Ірини. А та, в свою чергу, дивилася на стильно одягнутого чоловіка біля барної стійки. Той так само не зводив із неї очей, явно помітив, що жінка вловила його погляд і тепер дивиться на нього, і зовсім не приховував своєї зацікавленості.

Навпаки: щойно на нього звернув увагу Бойко, стильний відклеївся від стійки і рішуче перетнув зал, прямуючи просто до них.

– Добрий вам вечір. Вибачте, що порушую ваш тет-а-тет.

У незнайомця виявився на диво приємний голос, хоча Ірині здалося – в разі чого цим приємним голосом незнайомець може віддати жорсткі накази і не дуже приємні розпорядження.

– Нічого, – підтримав розмову Максим. – Ви за цей вечір не перший.

– В смислі – не перший? – трошки загальмував стильний.

– Це я так, думки уголос. Присядьте, – запросив вин, сідаючи сам і подаючи приклад дружині. – Що привело вас до нашого скромного столика?

Іра і стильний незнайомець присіли за столик одночасно.

– Почну відразу, не буду довго крутити, – промовив гість. – Моє прізвище Комаровський.

– Дуже приємно. А моє – Бойко, – в тон йому відповів Максим.

– І все? – стильний не приховував подиву.

– Чому все? Звати мене Максимом, це – Ірина, моя дружина. А що ще вас цікавить?

– Мабуть, ви не зовсім розумієте. Це моя провина, я не назвав свого імені. Артур Комаровський…

Почувши це, Ірина не стрималася – зойкнула і закрила рота долонею. Вже від самого прізвища їй стало трошки млосно, хоча вона була свідома того, що Комаровський – досить поширене прізвище. Он однокурсник у неї був Комаровській. В їхній школі вчилося аж два Комаровських, причому родичами вони не були. Але Артур Комаровський лише один. І усвідомивши це в повній мірі, Ірина знову не стримала зойку.

– Ти чого? – здивовано глянв на дружину Максим.

– Усе нормально, – жестом заспокоїв його новий знайомий. – Жінки, які читають жіночі глянцеві журнали, дуже швидко розуміють ситуацію.

Максим мусив визнати – його жінка справді регулярно і уважно читала жіночі глянцеві журнали. Кількома з них наіть кидалася в нього не далі як учора ввечері.

– Яку ситуацію? – все ж таки вирішив точнити він.

– Макс, – прошепотіла Ірина. – Макс, це той самий Артур Комаровський.

– Який «той самий»? – з боку було помітно, як у Бойка поступово уривався терпець. – Я, правда, чогось не розумію.

Комаровський зітхнув, у в цьому зітхання було втілення всієї світової скорботи: мовляв, є ж іще на світі такі бевзі, котрим його ім'я та прізвище нічого не говорять.

– Студія «Комар», – терпляче пояснив він – Ні з чим не переплутаєш – дуже просто.

– Агенція фотомоделей, Макс! – вигукнула Іра. – Я тобі вдома покажу купу журналів, де є їхні фотосесії! Це ж кузня зірок фешн-бізнесу! Ви, правда, той самий?

Хоча журналіст Бойко і розумів значення цих словосполучень, глибинна сутність їх для нього лишался загадкою. Яку, між іншим, Максим і не збирався найближчим часом розгадувати. Але якщо воно так діє на жінок…

– Не просто той самий – я той, хто вам потрібен! – заявив між тим Комаровський. – Ви, Ірино, я так розумію, знаєте мої роботи…

Їхня розмова почала набувати надто вже довірливого характеру. Хоча ще кілька хвилин тому жінка підзрювала двох випадкових знайомих у спробі фізичного усунення її чоловіка.

– Е, що відбувається? – підніс голос Максим.

Ірина відмахнулася від нього, наче від набридливої мухи.

– Мені дуже подобається «Віднесені вітром» і «Королева Марго»! Які потрясні там плаття! – вона повернулася до Бойка всім корпусом: – Макс, агенція «Комар» робить фотосесії на теми відомих класичних романів та фільмів! Ну, я ж тобі показувала!

– Ага, було щось таке, – невпевнено відповів той. – Я ж не по таких речах…

Від Ірини не сховався винуватий погляд, який її не просунутий у жіночих глянцево-журнальних справах чоловік кинув на Комаровського.

– Та ясно, я не ображаюся, – благодушно махнув рукой новий знайомий. – Ми працюємо з жінками і насамперед для жінок. Тому, раз додаткових поясень не треба, переходжу відразу до справи. Зараз, у даний момент, ми готуємо нову серію – «Анжеліка і король». Мені здається, Інно…

– Ірино…, – машинально поправила його жінка.

– Вибачте, Іро, мені здається, що сьогодні тут я знайшов Анжеліку. Ви розумієте, про кого я?

Ірині Бойко здалося, що зараз під її ногами розверзнеться підлога.

– Бойко…, – прошепотіла вона.

– Що?

– Бойко…

– Ну!

– Бойко, вщипни мене!

Максим перевів погляд із Ірини на Артура Комаровського.

– Слухайте, що відбувається? Чом я повинен її щипати?

– Можете не щипати, – знизав плечима Комаровський. – Але повірте моєму досвіду – помиляюся я не так же й часто. А в нинішні часи взагалі не маю права на помилку. Отже, Максиме, я готовий за кілька днів підписувати з вашою дружиною контракт. У моїй новій фотосесії Інга…

– Ірина…

– Ірина постане в образі маркізи Анжеліки Сансе де Монте-Лу, згодом – графині де Пейрак. Мені здається, їй пасуватиме і цей образ, і плаття, які будуть його підкреслювати.

Бойко бачив. Як дружині остаточно паморочилося в голові від несподіваного жіночого щастя.

– Слухайте, це…, – від надлишку почуттів вона задихалася. – Ну… Я ж ніколи…

– В цьому – основна ідея, – спокійно і діловито пояснив Комаровський. – Ви – та сама Анжеліка з Монте-Лу, яка ніколи не була при королівському дворі. Від розгубленості до впевненої величі, ось така задумка. Розгубленість у вас вийде, а велич з'явиться, повірте професіоналові. Аби не витрачати часу, я хочу на секунду вкрасти вас у чоловіка.

Демонструючи абсолютну серйозність намірів, Артур Комаровський підвівся і з усією властивою йому галантністю простягув Ірині руку. Слово «вкрасти» помітно збентежило її, вона глянула на чоловіка, шукаючи порятунку, і порятунок не забарився – Максим теж підвівся, сподіваючись, що у тьмяному інтимному світлі залу змій-спокуник із шоу-бізнесу помітить всю суворість його погляду.