– Та нічого мене, бляха-муха, не цікавить! Крім того, аби ви розібралися швиденько і дали мені спокій!

– В чому розібралися? – поцікавився Муса.

– Що я – не той, хто вам потрібен, йолки-палки!

– А звідки ти знаєш, баранчику, хто нам узагалі потрібен?

Запала мовчанка, яку порушив сам же людина-орангутанг.

– Так, цей упертий поц мені вже набрид. Зараз він не буде таким упертим. Рашпиль, мотай до його баби, в той офіс, знаєш? – примат, якого назвали Рашпилем, ствердно кивнув. – Вези її сюди. М'ясник, дуй з ним. Погнали, раз-два!

Примати, як справжні солдати, кинулися викнувати наказ старшого.

Максим приречено завмер – почалася найгірша частина плану.

Тим часом Пако, побачивши на полиці в шафі фотографію Ірини Бойко в рамці, дурнувато зареготав, і цей звук лише збоченець міг назвати нормальним людським сміхом. Потім пхнув голу руку крізь скло, замість того, аби відчинити дверцята шафи, при цьому навіть не зойкнув від болю: просто слизав потворним язиком кров. Так, закривавленою рукою, взяв фото, легко розламав рамку, витягнув і почав уважно і зосереджено роздивлятися. Кров з порізу мастила фотографію.

Бойко відвернувся. Муса знову копнув його.

– Ти дивись, баранчику. Уважно дивись – шоу тільки починається. Ти можеш закінчити його просто зараз, сказавши мені, де гроші. Чи тобі, як всякому журналюзі, це все цікаво? Рубрика «Випробувано на собі», ага?

– Робіть, що хочете! – ці слова далися Максимові важко. – Все одно я вас не зупиню. Не знаю, як.

– Все ти знаєш, – тон мучителя став на дивл мирним. – Одне речення мені скажи. Про мільйон доларів у спортивній сумці – і ми підемо.

Максим нічого не відповів. Припинити цю гру можна хоч зараз, але в такому разі її краще взагалі бло не починати. Свій вибір Бойко вже зробив, і єдине, що його зараз хвилювало – навіть не доля Ірини, з якою, він був певен, нічого не встигне статися.

Його хвилювало, чи не вийде ситуація з-під його контролю і чи не вирішить цей орангутанг Муса вбити обох.

Просто так. Про всяк випадок.

Але полонений заспокоював себе тим, що в такому разі взагалі не треба виходити з дому: раптом на голову впаде цеглина, шалений водій на повному ходу заїде на тротуар і зіб'є всіх, хто йтиме по ньому чи літак упаде просто з неба прямо на нього.

– Я тобі, Максим Бойко, навіть пропозицію зроблю. Від себе, аби ти швидше думав, – Муса справді поміняв тон, тепер говорив абсолютно примирливо. – Особі, що знайшла скарб, належать невеличка сума. Не двадцять п'ять відсотків, звісно, але на тисяч десять можеш розраховувати. За збереження, так би мовити. Або навіть двадцять. Думай, баранчику: на рівному місці двадцять тисяч. Але. – він наголосив він, – це лише в разі добровільної видачі скрбу. Бо коли далі будеш таким упертим, гроші тобі не знадобляться. Навіть на ліки: мертвим ліки не потрібні.

Бойко проковтнув невидиму грудку, що утворилася в горлі.

– Мені страшно, – він зараз говорив чисту правду. – Я не герой по життю, не герой… Все б віддав, навіть до того, як ти послав цих мавп по мою жінку… Але, – він знову ковтув, – у мене нема того, що ви шукаєте. Ось це – для мене найстрашніше.

Він чекав нового удару.

Та замість того Муса відступив на середину кімнати, помовчав, дивлячись, як сонячні промені гуляють по стінах, тоді махнув рукою:

– Все. Дістав. Починайте!

Тепер він обвів помешкання чіпким поглядом.

Зупинив його на антресолях. Тицьнув пальцем.

– Мені здається, треба пошукати там. Такі лохи те бабло, яке здається їм аж надто великим, ховають або в книги, або за книгами. Сто пачок по десять тисяч баксів за книжками не розтикаєш. А там – можна. Скажи, Дебілик? – він глянув на четвертого примата.

– Моє прізвище – Білик, – нагадав той, і Бойку не без підстав здалося: його так завжди називають і він завжди виправляє, хоча на це всі плювати хотіли.

– Дякую, що нагадав, Дебіли, – підтвердив Муса висновки полоненого. – Пако, чого встали? Поклади фотку, тобі скоро живу привезуть! Вперед, за батьківщину!

Білик-Дебілик взяв стільця. Став на нього. Розчахнув дверцята антресолів. Побачив під зав'язку всякого барахла.

Максим прикипів до нього поглядом.

Голосно говорив телевізор.

Дотягнувшись до першої коробки з барахлом, Білик-Дебілик одним різким рухом скинув її на підлогу.

Помітивши, як напружився Максим, Муса задоволено кивнув.

По телевізору почався рекламний блок – пропонували виграти мільйон.

Пако копнув коробку з такою силою, що вона розламалася, і почав старанно топтатися по старих книжках, які повипали звідти. Бойко сам не знав, для чого він їх туди склав і що збирався робити з «Прапороносцями» Гончара, «Молодою гвардією» Фадеєва і особливо – зі «Що робити?» Чернишевського. Хоча назва роману зараз здалася Максимові як ніколи актуальною.

Білик-Дебілик тим часом скинув на підлогу другу коробку, потім – третю, останню.

За ними була стіна.

Запалу тишу далі порушували лише рекламні салогани з телевізора.

Помацавши в глибині антресолів рукою, ніби справді намагаючись знайти там сумку, повну грошей, Білик-Дебілик мовчки зістрибнув на підлогу, копняком перевернв стілець.

Обшук під супровід телевізора продовжився.

А Муса вирішив усе ж таки викликати сюди Котовського. Якщо вони нічого не знайдуть, нехай це станеться в його присутності.

Тим часом Іра Бойко намагалася зрозуміти, чого від неї треба чоловікові з грубими рисами обличчя, зовні схожому на поверхню якогось майстрового інструмента.

Коли вони робили ремонт і вона спілкувалася з майстрами, один із них сказав: «Тут, хазяєчко, треба рашпильком почухати», – показав їй отой самий рашпиль. Так, рашпиль – ось що нагадало їй це обличчя. А ще – типаж вишибали, розтиражований знятими в Росії бандитськими телесеріалами, які так полюбляв її тато. Сама його присутність такого типа в декораціях буржуазного офісу вже виглядала чимось аномальним. Та й дівчата-колеги здивованими поглядами обмінюються, нічого собі в Ірки знайомі…

– Вам точно мене? – про всяк випадок уточнила Ірина, хоча на весь офіс тільки вона одна відгукуваляся на Іру Бойко.

Обличчя відвідувача розтягнулося в посмішці, яка мусила, мабуть, заспокоїти молоду жінку, та замість цього зробила цього типа ще більше схожим на гобліна.

– Та вас же… Чоловік просив негайно приїхати додому. Там у нього неприємності.

Ось тут Іра повірила: якщо від імені Максима приходять такі гобліни, значить, він справді вскочив у щось недобре.

Вона далі не знала нічого про місце, де знаходиться хвалений скарб. Та щось підказало їй: неприємності в чоловіка напряму пов'язані з цією історією.

– Чому він сам не подзвонив? І ви хто взагалі?

– Давайте в коридорі поговоримо, ага?

У словах гобліна був смисл. При багатьох парах вух Ірина не хотіла дізнаватися жодних подробиць. Тому вийшла за незнайомцем, причинила за собою двері.

Вони відійшли до вікна. Посмішка далі не сходила с посіченого писку гобліна.

– Я, значить, його друг, коротше, – кострубато пояснив він. – Отакий собі друг, значить. Той самий старий друг, який кращий за нових двох! Той самий друг, якому дзвонять, коли хочуть виграти перший мільйон…, – посмішка сповзла з його обличчя. – Це я так пробую жартувати.

– У вас не виходить, – відказала Ірина.

– Нехай. – зизав плечима Рашпиль. – Дзвонити вам Максим не має можливості. І не хоче. Там таке закрутилося…

– Чому не може? Що закрутилося? – недобрі відчуття підсилилися. – Ви мене лякаєте…

– Ні, сонечко, ще не лякаю.

Тон його швидко помінявся. В порожньому коридорі слова прозвучали лиховісно. Раптом стало холодно, по Іриній спині побігли мурашки.

– Значить, так, слухай мене і роби, як кажуть, – Рашпиль стишив голос. – Краще тобі швиденько зібратися і просто поїхати зі мною до себе додому.

Це викрадення, подумалося Ірині. І жахливо те, що відбувається воно, викрадення, так буденно, серед білого дня, в офісі, повному людей.