Ірина благально подивилася на Максима. Той демонстративно відвернувся, хоча в ці хвилини ненавидів сам себе: з кутиків очей дружини текли сльози.

– Максе…, – пробелькотіла вона. – Ну я ж бачила там Пугачову…

– Де «там»? – холодно відповів Бойко. – В снах чи в паралельній реальності?

Швидкий виклав з теки станній аркуш.

– Цю довідку отримати було найважче. Бо з Москви. Але ось, копія факсу, отриманого півгодини тому: вісімнадцятого липня у співачки Алли Пугачової відбувся концерт у місті Нюрнберг, у Німеччині. Вона там укотре прощається зі сценою. Не було Алли Борисівни ні в Києві, ні в Москві. Її слухали колишні радянські громадяни в Нюрнберзі, в найбільшому концертному залі. Ось так, Ірино Григорівно, – і тут Шалений Майор не витримав, ревнув так, що, здалося, стіни здригнулися, опустивши при цьому кулаки на стіл з усього маху: – Якою хернею доводиться страждати через вашу дурість!

Ірина вже не стримувала сліз. Вона ридала в голос, ховаючи обличчя в долоні. З бойка цього виявилося вже досить: не стримався, погладив дружину по плечу, потім рвучко пригорнув до себе.

– Все, все, – заговорив тихо. – Заспокойся, сонечко, тихо, тихо… Зараз поїдемо додому, будемо порядки наводити…

Шалига та Швидкий перезираються.

– Ні, молоді люди. Це ще не все, – загадково проговорив Шалига.

Не випусаючи дружиу з обіймів, Бойко подивився на офіцерів міліції.

– Тобто – не все?

– А отак! Бо лишилося первірити одну маленьку деталь, – Шалига стежив за Максимовою реакцією. – Ти, Бойко, звичайно клієнт особливий, у цьому я вже не раз переконався. Казанок тебе нормально варить. За великим рахунком, ти міг це все чудово обставити, тим більше – маючи шалені гроші на руках і таке ж саме шалене бажання їх зберегти. Та не врахував тилише одного: знайшов ти ці гроші в такому місці… Там моя людина працює, моя, січеш? Чорта в ступі обдурить, мене не ризикне. Це мій агент. У ментів досить велика агентура, в різних місцях. Ця людина, мій агент, бачила того, хто опинився не в той час і не в тому місці. І готова впізнати цього щасливця… чи нещасливця.

По звершенні цієї тиради настала черга Шалиги робити правицею жести фокусника. Вийшовши з-за столу, він навіть не пройшов – протанцював до дверей, розчахнув їх широко, ледь не вигукнув: «Але-гоп». Стримався, просто запросив:

– Заходь.

До кабінту яксь невпевнено спочатку зазирнув, потім – зайшов бармен на прізвисько Джо Кокер.

Максим ще міцніше притиснув до себе Ірину.

– Пойнятих поки не запрошую. Треба буде – знайдемо, – сказав Шалига. – Ну, впізнаєте один одного? Бачилися? Де, коли, за яких обставин?

Серце Бойка шалено калаталося. В скронях стукало.

Відповідати треба негайно – незнайму людину впізнають, тобто, не впізнають, з першого погляду. Другого не дано.

– Ні, – заявив Максим Бойко.

І тут же всі пристні почули фразу Джо Кокера:

– Ні. Вперше бачу. У барменів професійа пам'ять, я б пригадав, якби…

«Все, – пронеслося в Максимовій голові. – Ось тепер – усе».

День, нарешті, закінчився.

Майор Павло Шалига признався чесно спочатку собі, а потім удома – дружині: Максима Бойка, коли діяти по уму, давно треба ізолювати від суспільства: за систематичне введення в оману правоохоронних органів. І пообіцяв спочатку дружині, потім – сам собі: перетнуться його шлях і шлях Бойка ще раз – придумає, як його посадити, і посадить. Ніхто не врятує.

Майор Петро Швидкий, навпаки, не переймався подружжям Бойків і їхніми стосунками з Шалигою. В нього нині випав щасливий день: Семен Котовський сидить у камері, намагажться пояснити, якого дідька робив у чужій квартирі в компанії бандитів, котрі силою увірвалися в квартиру, прикували хазяїна до батареї, вимагали з нього нереальну суму грошей, перевернули все догори низом і наагалися зґвалтувати дружину хазяїна. Останній пункт подобався Шаленому Майору найбільше: тепер банкіра можна тримати ще й за співучасть у спробі зґвалтування. Поки він відбрикується, Муса дає такі свідчення, що навіть як там лише половина правда, сяде не лише Котовський: як співучасники сядуть його адвокати і ще купа народу. Між іншим, Муса собі волосся на голові рве від того, що так по-дурному попався: повівся на бабські побрехеньки та фантазії. Навіть не стримвся – пожалів Максима: мучається з такої жінкою чоловік…

Ну, а сам мученик…

У окремому кабінеті затишного заміського ресторану того вечора знову наливали і випивали.

Привід, який зібрав купу народу довкола наперед замовленого столика, був дещо несподіваним. Пістрявою галасливою компанією традиційно керував високий молодик у окулярах а-ля Джон Леннон, котрий, як ви, мабуть, пам'ятаєте, з легендарним «бітлом» у нього не було нічого спільного.

Максим Бойко вже встиг познайомити його, художнього керівника незалежного театру «Виклик», і весь акторський склад цього колективу з дружиною Іриною, яка сьогодні, як, власне, весь час, відколи закінчилася міліцейсько-бандитська історія з вигаданим мільйоном, поводила себе на диво тихо і спокійно. Правда, з деякими з цих акторів вона була вже знайома. Ось тільки бачила їх у ролях та образах.

Саша і Артем синхронно поцілували їй один праву, інший – ліву руку. Мушкетерської борідки в Саші вже не було, хоча окуляри Артема виявилися не бутафорськими. Правда, той, кого Іра знала, як Артема, насправді був Сашею, і навпаки – Саша за паспортом був Артемом.

– Насправді їх дражнять не Бім і Бом, а Бетмен і Робін, – пояснив Бойко дружині. – Хоча клоунські псевдоніми їм пасували б справді більше.

Той, кого Іра знала як Артура Комаровського, насправді виявився Юрою Хитровим. Добре, що справжній Комаровський – людина не публічна, в телевізорі не часто виринає. Іра визнала це: багато чувши про нього і знаючи його фотосесії, на вулиці б серед інших не впізнала, сто відсотків. Тільки на цьому і виїхали.

Сиділа за столом і Алла Пугачова. При тьмяному світлі, те ще й на відстані, важко розгледіти, що це – тільки дуже схожа і старанно загримована під неї жінка, приятелька Юри Хитрова з київського Театру двійників. Він переконував: коли напівтемно – Філя Кіркоров переплутає. Коли Ірина ввічливо запитала, чи вже таке було, всі дружно засміялися.

І все одно цього вечора колектив «Виклику» зібрався тут знову заради того, аби вшанувати Максима Бойка.

– Так, я попрошу накапати кожному в свою тару! – закликав молодик у круглих окулярах на правах керівника і самопризначеного тамади. – Значить, тепер зробили театральний жест, взяли інструменти в руки і випили ще раз за Макса. Старий, ти навіть не уявляєш собі…

– Слухай, може – ну його? – кволо запитав герой вечора.

– Його – це кого?

– Мене. Я справді нічого особливого не зробив, і взагалі…

– Чувак, ти написав класний сценарій! Не знаю, знаю, кого ти справді хотів розіграти, але за такі гроші, які ти нам поклав, ми готові наступні твої ідеї втілювати в життя безкоштовно… Ну, майже…

Коли всі випили і почали закушувати, Іра, вже трошки розслабившись, пробубоніла:

– Все ж таки з Комаровським і отим контрактом ти вчинив жорстоко… по відношенню до мене…

– Вибач, але попереджати тебе про ці та інші речі я не мав права. Інакше б ти, на відміну від цих хлопців, свою роль не зіграла, як слід. Язик твій, Ірко, все одно ворог твій. Іншого способу захиститися від цього ворога в мене не було. Не хочу казати дурних слів про те, що ось тобі, мовляв, наука, але…

– Ну і мовчи, – насправді Ірина розуміла: ображатися на чоловіка – то святе, але тут ображатися доводиться лише на себе. – Скажи краще, чого це все тобі коштувало.

– Бюджет постановки досить солідний, – Максим почав загинати пальці: – Гонорар тьоті Полі за те, щоб вона вчасно вийшла з дому і побачила джип, а потім – за те, аби вона його ніколи в житті не бачила. Гонорар бармену, том самому Джо Кокеру. Цей найбільше боявся, бо, виявляється, має справу з міліцією. Та потім признався – на них у нього давненько виріс зуб, тому погодився не впізнати мене. У тому «Затишку» пішло найбільше грошей: сам він чогось коштує, та ще й з кожним, хто не повинен нас бачити, індивідуальна розмова під супровід конверту з доларами. Ну і, ясно, гонорар акторам.