Вирішив він тоді не повертатися назад. Раз поховали його – хай так і йде. Власноруч спорудив собі недалеко від джерельця хижу, почав жити в ній самотнім відлюдником. Усе, що для життя треба, ліс йому давав. А спрагу завжди невсипуще джерело тамувало.

Чи багато так часу спливло, чи ні, приходить якось до Адамека вночі марево не марево, сон не сон, видіння не видіння. Ніби прокидається хлопець на своєму лежаку, вкритому свіжими гілками, а в ногах стоїть старий чоловік. Сивий як голуб, борода біла, до колін. Кучма сріблястого волосся краями до плечей дістає. Одяг теж увесь білий. І говорить дідо таке:

– Бачу, хлопче, лишився ти живий у тяжку для себе годину. Знай: вдячний будь цьому джерелу. Не кожен здатен знайти до нього шлях. Але багато хто хоче, бо вода в цьому джерелі цілюща. Хворих лікує, рани затягує, друге життя дає. І то не лише людині, а й усякій живій тварі. Воду таку називають живою. Багато років я був хранителем цього таємного джерела. Тепер твоя черга. Гляди, Адамеку, жива вода мусить допомагати людям.

Сказав так – і ніби розчинився в темряві. Злився з нею, наче й не приходив ніколи. Коли Адамек розплющив очі, довго не міг збагнути: сон він бачив чи білий дідо справді приходив? Надто дивним видалося хлопцеві це чарівне видіння.

Подумав-подумав Адамек – захотів перевірити почуті вночі слова старого. Розрізав собі пальця гострим каменем. Кров заюшила по руці з глибокого порізу. Скропив Адамек рану водою зі свого джерела – о диво, вона зразу ж затягнулася, просто на очах. Став палець мов новий, ніби ніколи до того часу його каменем не шкодили.

Ще подумав трохи Адамек, зробив так: змайстрував пращу, заклав туди камінь, прицілився в пташку, збив її з дерева. Каміння влучило пташці точно в голову, майстерно навчився хлопець полювати на дичину. Приклав Адамек пташку до вуха: не дихає, швидко холоне тільце. Скропив тоді хлопець мертве тіло джерельною водою – о диво, враз пташка затріпотіла, розтулила дзьоба. Як влив хлопець у той дзьоб трошки води, пташка змахнула крилами, вирвалася з рук, ширнула вгору, піднялася вище від верхівок дерев, заспівала голосно та радісно.

Зрозумів тоді Адамек: вода в цьому таємному джерелі справді жива. Сивий дідо йому не привидівся. Став тепер хлопець хранителем джерела.

І знаходили до нього потаємні стежки різні люди. Не часто, але все ж доходили. З різних місць приходили вони, кожен хотів собі міцного тіла та довгого, як не вічного життя. Дві лиш умови говорив щасливцям Адамек: із собою живої води не брати, а шлях сюди без великої потреби нікому не відкривати – людина сама мусить стати сильною, тільки коли зовсім погані справи, зовсім не в змозі хто сам собі раду дати, тоді стежка до таємного джерела їй відкриється. А також довший час біля таємного джерела не лишатися. Не терпить воно багатьох хранителів.

Скоро чи не скоро, а прийшов одного дня до Чорного лісу по живу воду змарнілий немолодий чоловік. Тіло ранами вкрите, одна рука скалічена, по всьому – старий вояк. Назвався Матеєм, розказав, як довго і трудно шукав путь до таємного джерела, припав до живої води та й заснув мертвим сном. Довго так лежав, а коли розплющив очі, побачив Адамек, як загоїлися рани Матеєві, як зміцнів та навіть помолодшав старий вояк за короткий час, як заблищали його очі спрагою до нових ратних подвигів. Низько вклонився Матей хранителеві джерела, ще кілька разів припав до нього та й пішов собі геть.

А ще за якийсь час навіть до відлюдника Адамека в Чорному лісі докотилася лиха слава про Матея. Як повернувся він назад, одразу зібрав велике військо та пішов війною чи не на весь світ. Не брали Матея ні куля, ні шабля, тому, зачувши про нього, знані полководці воліли опору не чинити, а самі виносили йому ключі від міст, котрі взялися обороняти. В захоплених без бою містах чинили Матей і вояки його страшні погроми, безчинства та насильства. Хто з людей не корився, помирали від руки Матея в страшних муках. І дуже скоро захопив жорстокий Матей як не весь світ, так велику його частину.

– Лихо мені! – закричав Адамек. – Це ж я сам відкрив йому таємне джерело! Це ж на моїх очах він набув нелюдської сили! На моїх очах дістав нове вічне життя! Що мені робити, Господи? Через мене гинуть цілі міста і села, народи через мене кров’ю вмиваються!

Впав згорьований Адамек на землю перед джерелом, зомлів, закляк непорушно. Довго так лежав чи не довго, аж раптом приходить до нього білий дідо. Борода нижче від колін сягає, срібне волосся краями плечей торкається. Став у головах Адамека й промовляє:

– Не картай себе, чоловіче. Не можеш ти знати, з яким наміром хто до цього джерела приходить. Ти допоміг напівживому пораненому воякові, а той відчув у собі велику силу та став чудовиськом у людській подобі. Знати цього, чоловіче, ти ніяк не міг.

– Що робити? – самими губами проговорив тоді нещасний Адамек. – Невже треба взяти кайло та закопати це джерело назавжди? Хай лихі люди не шукають його, а помирають своєю смертю, якщо ніхто інший не здатен позбавити від них світ!

– А як же ті, кому джерело справді потрібне, аби продовжити справи добрі? – суворо й хитро водночас мовив до нього білий дідо. – Ні. Відтепер буде так. Хто прийде до таємного джерела з добрими намірами та світлими думками, кому життя потрібне для гарних корисних справ, для того вода лишиться живою. Але для того, хто замислив чорне й недобре, вода перетвориться на мертву. І помре лиходій страшною смертю, щойно чорний намір зайде в його підступну голову.

Сказав так старий – і розчинився в темряві. Коли Адамек розплющив очі, побачив довкола залиту сонцем галявину. Почув дзюркіт джерела. Не зміг утямити, правдою се було чи ввижалося йому. Бо нічого довкола не змінилося.

Жив собі Адамек хранителем таємного джерела далі. Багато часу спливло чи ні, а прийшла до джерела немолода вже жінка, сіра з лиця. Пожалілася – хворіє, змарніла та постаріла передчасно. Муж перестав кохати, зовсім уваги не звертає, навіть погляду кривого не кине. Як припала до води, вклякла біля джерельця. Коли отямилася, побачив Адамек – змінилася жінка, повернулася до неї колишня врода, уся вона сяяла, отримавши нове життя. Вклонилася жінка хранителю низенько, пішла собі геть. Та лиш краю галявини дісталася, як повалилася долілиць, завмерла. Наблизився до неї Адамек, глянув, торкнув рукою – а вона нежива.

Підказало Адамеку щось ізсередини: хотіла ця жінка свого чоловіка за зраду вбити. Разом із ним – усіх молодих дівчат, на яких той оком накидав. Щойно подумала про це, відчувши життєдайні сили, як перетворилася жива вода на мертву і забрала життя тієї, котру опанували враз чорні думки та лихі наміри.

Тепер зрозумів Адамек: джерело дасть життя людям добрим, кому воно справді потрібне, і забере в людей злих. Згодом дійшло до лісового відлюдника: знайшлась і на жорстокого Матея гідна сила. Здолали його, розбіглося його чорне військо, мертве тіло Матея спалили на великому вогнищі, а люди з радощів палили такі багаття по всьому світі й танцювали круж них, перемогу святкуючи.

Зробив тоді Адамек таке: кожному, хто знаходив стежку до таємного джерела, розказував, коли ця вода стане живою й цілющою, а коли – мертвою та вбивчою. Розлетілися з часом чутки про живу і мертву воду, що тече з одного джерела.

Ось так люди й дізналися цю казку.

Щойно зайшла в ліс, гумові чоботи стали вологими від збитої вранішньої роси.

Чоботи баба Галя заправила в сині трикотажні спортивні штани, здуті на колінах. Натягнула спортивки на грубі колготи – Тонька, продавчиня з сільпо, принесла їй тиждень тому, сказала – великий дефіцит, тільки для своїх притримує. Коли баба Галя полізла по гроші, Тонька замахала руками, мов розганяла довкола себе бджіл: як можна, ви що, ми ж свої люди, якось уже розберемося. Вкотре пообіцяла посигналити, коли в сільпо телевізор закинуть чи холодильник.

Телевізор, навіть чорно-білий, бабі Галі не був потрібен. Вона вважала це гріхом. Правда, не сам телеприймач. Його люди придумали, плоди людського розуму слід поважати. Як об’ємна прямокутна коробка, начинена різними мудрими деталями, телевізор нікому й нічим зашкодити не міг. Так само як радіо: стоїть собі біла пластмасова точка з дірочками, навіть для краси можна, якщо зовні прилад зроблений зі смаком. Ні, баба Галя вважала не просто шкідливим – навіть гріховним те, що лунало по радіо та з телевізора.